Рівно о десятій годині в лабораторії з'явився Костюк — він перебіг через подвір'я в халаті, одягненому на майку, навіть куртку на плечі не накинув. Разом із Костюком прийшли Микола Іванович Собінов, заступник Костюка — хірург розумний і обережний, якому Костюк доручав різні дипломатичні місії, Данило, Даня Мовчан — нахабний красивий брюнет із чорними вусами, що робили його схожим на офіцера текінської сотні (Даня Мовчан був переконаний, що оперує краще за самого Костюка, — і це була майже правда), та завідувачка імунологічної лабораторії Софія Абрамівна Рапп.
Боря, хоч і не терпів Мовчана за те, що той мав величезний успіх у жінок (при досить низькому коефіцієнті інтелекту), трохи поплескав із ним язиком на сексуальні теми. Та Костюк не мав часу й припинив усі розмови.
— Ви знаєте, про що йтиме мова, — сказав він. — Маємо вирішити питання про пересадку серця.
Обвів усіх поглядом і, не чекаючи відповіді, вів далі:
— Я думаю, це нам під силу. Ми не можемо стояти осторонь цієї проблеми. Рано чи пізно, трансплантація серця стане на порядку денному роботи кожної кардіологічної клініки. Чим раніше ми опануємо цю операцію, тим краще. Я вважаю нас усіх технічно підготованими до трансплантації. Прошу всіх висловитись.
Він подивився на Собінова.
Микола Іванович зітхнув потихеньку, бо йому не подобалась нова авантюра, в яку вплутував їх шеф. Микола Іванович саме закінчував докторську дисертацію, і тепер він подумав, що знову, мабуть, доведеться відкласти її вбік. Скільки разів він це робив… А роки йдуть, — він міг би давно вже мати самостійну клініку, бути професором, завідувати кафедрою, спокійно читати лекції студентам, а він так і залишається непомітною другою людиною в клініці Костюка, затулений могутньою постаттю шефа. Він у душі вважав шефа авантюристом, типовим авантюристом, тільки таким, якому таланить у житті. Не встигали вони опанувати нову операцію, не встигали потішитися гарними результатами, як шеф знову запрягав усю клініку й знову починалася скажена гонитва, все закручувалося спочатку. Скільки разів давав собі слово Микола Іванович піти з клініки… Та все не міг. Бо він любив цього пекельного Костюка, цього клятого авантюриста, з яким або голову зламаєш, або увійдеш в історію медицини.
— В принципі я не проти, — сказав Микола Іванович, — але все треба добре обміркувати. Поспішати нам нікуди. По-перше, треба з'ясувати, як на це подивиться міністерство. Адже ви знаєте, як до пересадок ставиться Петро Борисович…
— Знаємо, — перебив Костюк. — Будемо пробивати.
— По-друге, — нудно тягнув Микола Іванович, — у нашій клініці треба стільки дірок залатати, що я й не знаю, коли це ми зробимо. Треба добути грошей на ремонт, стерильні бокси обладнати. Кондиціонери у нас не працюють. Так що я не знаю…
— Ви що — проти? — незадоволено спитав Костюк.
— Я не проти, — знизав плечима Собінов, — А де ми донора візьмемо?
— Ось цим ви, власне, й займетесь. Ми повинні обладнати невеличке реанімаційне відділення й туди звозити з усього міста потенційних донорів. Транспортні травми, нещасні випадки. Ми їх будемо лікувати…
— У кардіологічній клініці? — скривився Микола Іванович. — Нам вистачає свого клопоту.
— Так, — жорстко сказав Костюк. — Ми будемо їх лікувати. І лікувати не гірше, а краще, ніж в травматологічному центрі. І тільки якщо хтось із них… тільки тоді візьмемо серце. Так от, Миколо Івановичу. Вам я доручаю зв'язатися зі станцією швидкої допомоги. Там ця гонориста дама… ви повинні з нею умовитись, щоб до нас звозили потрібних нам хворих. Мозкові травми та інфаркти. Бо я з ними ніколи не вмовлюсь. Полаюсь, та й годі. Вони гуманісти, — я якось натякнув їй, а вона дибки. І слухати не хоче. А без швидкої допомоги трансплантацію ми не зробимо.
— Гаразд, — сказав Микола Іванович, кленучи в душі Костюка. Наполіг-таки на своєму. Не мала баба клопоту… Доведеться тепер побігати.
— А як все ж таки з ремонтом?
— Гроші мені обіцяли, А з боксами — я піду на завод «Більшовик», думаю, допоможуть,
— Що ви скажете, Софіє Абрамівно? — звернувся Костюк до завідувачки імунологічної лабораторії. Він поважав цю високу сиву жінку, бо знав, що на неї можна покластися: все, що вона робила, було ґрунтовно опрацьовано, все на совість. Софія Абрамівна недавно була в Москві, де вивчала методику добору тканинних антигенів за системою Ван-Роода.
Власне кажучи, то була найголовніша перешкода в усій проблемі пересадки: імунологічний бар'єр, безжальне відторгнення трансплантованих тканин організмом реципієнта[5]. Імунологи встановили, що кожна людина має свій, тільки їй притаманний набір антигенів, і поліціям усього світу ще доведеться користуватися цим антигенним «відбитком» для ідентифікації злочинців. Бо майже неможливо зустріти двох людей з однаковою комбінацією антигенів. Тільки однояйцеві близнята імунологічно тотожні між собою.
Отже, перед тим як робити пересадку, слід було встановити, чи існує якщо не тотожність, то хоча б подібність, близькість тканин того, хто віддає своє серце, й того, хто приймає його. Лише в цьому разі можна було сподіватись, що серце приживеться. В противному разі пересаджене серце швидко знищувалося антитілами й лімфоцитами. Нещодавно, коли єдиним видом трансплантації було переливання крові, донор і реципієнт добиралися за антигенною подібністю червонокрівців. У разі трансплантації тканин ця система не мала сенсу — ті, хто вдавався до неї при пересадці серця (а такі були), обманювали і себе й хворих. Антигенна карта, антигенний шифр тканин містився в білокрівцях — у лімфоцитах. Ці маленькі прозорі клітини були немовби своєрідною імунологічною моделлю людського тіла. Про них можна було б сказати: дай мені твої лейкоцити, і я скажу тобі, хто ти.
Оскільки імунологічно близьких осіб легше добрати серед великої кількості донорів та реципієнтів, лейденський професор Ван-Роод (один із тих, хто розробив методику добору антигенів двох людей) запропонував створити міжнародну організацію обміну людських органів. Вона має називатися «Євро-Трансплант», Ядром цього центру стане електронний мозок. В його пам'яті повинні міститись імунологічні та клінічні дані про хворих із усієї Європи, котрі потребують сердець, нирок чи інших органів для трансплантації. Якщо в якійсь із країн Європи помре людина з серцем, придатним до трансплантації, її смерть має бути штучно загальмована. Комп'ютер у Лейдені отримає імунологічні дані вмираючої людини й блискавично вирішить, котрому з хворих треба пересаджувати це серце з огляду на антигенну спорідненість. У цій системі повинні співпрацювати сотні лікарських колективів із різних країн. Хворих для трансплантації будуть перевозити на реактивних літаках. В останній третині XX століття людство може стати свідком виникнення нової, небаченої досі централізованої системи трансплантації.
Але це все були плани, сміливі проекти, помисли на майбутнє.
А Костюку треба було ступити перший крок.
Зробити вдалу трансплантацію.
Одразу після цього починалась боротьба з відторгненням серця. І це вже був другий крок: подолати бар'єр несумісності. Для того, щоб знешкодити згубні для пересадженого серця захисні сили організму, застосовувались різні методи: перш за все хворому вводили у великих кількостях АЛС — антилімфоцитарну сироватку, яка нейтралізувала лімфоцити, давали преднізолон та азатіоприн. Дехто з хірургів провадив навіть рентгенівське опромінювання пересадженого серця.
Ось чому від лабораторії Софії Абрамівни Рапп залежав успіх пересадки.
— Ми готові, Андрію Петровичу, — сказала Софія Абрамівна, колись ставна, гарна жінка. Її чоловік, полковий комісар, загинув на війні.
Костюку тепліше стало на серці. Вона не підведе.
— У нас є американський азатіоприн у достатній кількості, — сказала Софія Абрамівна. — АЛС ми теж приготували. Ми зараз одержуємо АЛС у високому титрі. Я за пересадку.
— Даня.
— Що я? — недбало сказав Мовчан. Серце в нього калатало, як у запасного гравця, котрий почув, що його, нарешті, беруть до збірної команди. От і настав його час. Це буде як вибух бомби: статті в газетах, інтерв'ю в «Неделе», фотографії в «Огоньке», кінохроніка, телебачення. Даня уявив, як його обличчя з'явиться на екранах у різних містах країни; не одна жінка чи дівчина зітхне, не одна подумає: «Це він. Той, про якого я мрію ночами: сильний, гарячий, брутальний, справжній мужчина». Даня був пожадливий до життя. Виходячи з клініки, він легко скидав із себе нещастя, кров, смерть та й радість вилікуваних теж скидав, мов білизну, яку знімаєш, ідучи з операційної, і тільки одна думка пекла його зсередини, не даючи спокою: жити! Треба жити! Його дружина, що народила йому двох синів, була нещасна жінка, бо Даня, з тою ж пристрастю, з якою колись покохав її, тепер зневажав; він часто міняв коханок і вже кількох дівчат із клініки звів. Костюкові про всі Данилові фортелі доносили — та дивно: жінки й дівчата, скривджені ним, ніколи на нього не скаржились, мабуть, кохали його, перелюбника, мабуть, чимось він укоськував їх, так що ніяких скандалів у клініці не було. Любив Даня гульнути, любив випити, смачно поїсти, любив свого «Запорожця» — міг годинами порпатися в моторі, так що руки ставали чорні й він ледве потім відтирав їх щітками в передопераційній. Була в Дані стихійна черкеська сила, білозуба, звірувата усмішка на смаглому обличчі, була точність в руках — різав він сміливо, не вагаючись, майже весело, нахабно сперечався з Костюком, і без нього Костюк ніколи б не зважився на трансплантацію серця. Костюк вирішив, що серце донора братиме Микола Іванович зі своєю бригадою, а вони з Давидом пришиватимуть це серце реципієнту.
