Між тим, стараннями Костюка кібернетичну лабораторію поступово розширювали. Збудували їм неподалік од головного корпусу довгий цегляний барак, дали Голубу ще кількох співробітників — у тому числі інженера й справжнього математика. А сам Борис Миколайович на той час став уже кандидатом медичних наук, захистивши дисертацію на тему, пов'язану з застосуванням «тромбоцитодробарки». У нього налагодились дивні стосунки з Костюком: вони часто лаялись, і Костюк, мабуть, не дуже любив Голуба; занадто честолюбний був Костюк, аби терпіти знамениті Борині жартики, підначки й кепкування. Але серед своїх хірургічних помічників Костюк нудьгував. У глибині серця він вважав їх трохи тупуватими. Вони вміли добре різати, мислили вони набагато гірше.

Боря Голуб, мабуть, був першим, кому Костюк довірив велику таємницю: у 1964 році, після операції Джеймса Харді, Костюк вирішив почати підготовку до пересадки серця. Він думав, що Голуб зніме його на кпини, та ні. Цього разу Боря поставився до чергової витівки свого шефа цілком серйозно. Вдвох вони розробили програму досліджень, пов'язаних із пересадкою серця, і намітили, яка апаратура буде їм потрібна для цього. Відтоді занадився Костюк у підвал кібернетиків — там, де поруч із віварієм влаштували вони з Голубом маленьку операційну. Костюк тренувався на собаках: це була паскудна робота, бо серце в собаки мале, оперувати її незручно, а шов треба класти зовсім мікроскопічний; собаки швидко гинули, і був час, коли Костюк зневірився в можливості трансплантації. Та потім із впертістю маніяка (ця впертість завжди дивувала Борю, було в ній щось ірраціональне, незрозуміле), зціпивши зуби, знову брався до роботи.

Потім вибила година Трансплантації, Барнард пересадив серце людини.

…Бора поволі йшов на роботу, катаючись на всіх ковзанках, часто зупиняючись і милуючись деревами, вкритими повстяною памороззю. Після відлиги знову вдарили морози. Спочатку Боря зустрів Ігоря Лозицького (їхні інститути були поруч), погомоніли трохи, Ігор запрошував Голуба до себе, казав, що має нові записи Висоцького, потім Боря постояв трохи на горі, подивився на Київ. Дуже добре було видно Володимирську, Тарасівську та Паньківську вулиці, що борознами розрубували сірий фольговий схил гори, на якому купчилось місто. Над Печерськом здіймались висотні будинки, в одному з них жила Милочка. Для Борі місто було ясне й зрозуміле в усіх своїх завулках, прохідних дворах, ярах, багатокімнатних комунальних квартирах, у маленьких будиночках на Батиєвій горі. Боря знав це місто, як свою кишеню, і його теж знали в Києві; це велике село, сміючись говорили нові знайомі, бо з ким би він не познайомився — одразу ж відшукував спільних знайомих; інколи йому здавалось, що всі старі кияни знають одне одного, тільки на вулиці вдають, що незнайомі. За цими філософськими думками його і наздогнав Костюк, котрий, за своїм звичаєм, пер угору, мов навіжений, і навіть не задихався. Костюк і Боря Голуб визнавали дві діаметрально протилежні життєві доктрини; Костюк помішаний був на так званому активному житті: бігцем долав гору, не користувався службовою машиною, одягався легко, робив уранці зарядку, і Боря, морозко щулячись, припускав, що Костюк обмивається холодною водою. Все це Боря відкидав як насильство над людиною. Боря любив казати, що «активна біганина подовжує життя на п'ять хвилин і вкорочує на п'ять років».

— Запізнюєшся, — кинув не зупиняючись, аби не вийти з ритму, Костюк. — Ходімо.

— Та ні, — махнув рукою Голуб. — Ви йдіть собі. Я чув, вас в Олімпійську збірну беруть. Рятувати честь наших марафонців. А я поволеньки…

Боря ніколи не поспішав на роботу. З роботи — то інша річ.

— О десятій годині в тебе зберемося, — мовив Костюк і побіг далі.

«Іч, собако, — подумав Голуб. — Моторний. Несеться, як молодий. А важить, мабуть, кілограмів дев'яносто. Й де в нього та сила береться? Можемо й зібратися. Авжеж, можемо. Така собі тайна вечеря. Не дає йому жити Барнард».

Уже перед самою клінікою Борю наздогнала Милочка. Розчервоніла й довгонога, вона була дуже гарна, і він меланхолійно подумав, що як би то було добре, коли б він не знав про коефіцієнт її інтелекту. Були б ще якісь ілюзії, ілюзії, яких так не вистачало Борі. Він суворо подивився на годинник.

— Запізнюєтесь, — чи то запитально, чи то стверджувально сказав.

Вона скинула на нього рудуваті вії, подивилася зеленкуватими очима й не знітилась, як завжди. Було в її погляді щось зухвале, якась незалежність з'явилась.

— Ще дві хвилини, — сказала вона. — Крім того, Борисе Миколайовичу, я хочу у вас відпроситися. Мені треба о дванадцятій годині…

— Подивитись кінофільм про Анжеліку? — вставив він.

— Ні. Мені треба бути в загсі.

— Стривай: у тебе що — хтось номер? Чи, може, тишком-нишком ти народила дитину? Не ставлячи до відома широку громадськість…

— Я йду подавати заяву. Прилетів мій наречений, ми маємо піти в загс.

— Хе-хе-хе! — демонічно й голосно засміявся Голуб і подумав, що так, мабуть, сміявся на сцені великий Тальма в добу штучних почуттів та патетичних монологів. — І хто ж це наважився з тобою піти в загс? Хотів би я побачити цього нещасного.

Милочка почервоніла, як завжди, що з задоволенням відзначив Боря, і на очах її ледве сльози не навернулись.

— Він інженер цивільної авіації, — сказала. — Інститут ЦПФ скінчив.

— Інженер, — похитав головою Боря. — Так я й думав. Представник так званої технічної інтелігенції. Ну що ж. Вітаю тебе. Народиш йому маленького інженерика. Марш Мендельсона зіграють вам на старій платівці. На двадцяти таксі проїдете цугом по Києву.

— Чому ви такий… — сказала Милочка, й він подумав, що ось-ось вона зарюмсає.

— Ну добре, добре, — буркнув. — Я тебе відпускаю. Я гуманіст. Можеш хоч зараз іти до свого технічного інтелігента. Сьогодні ти не потрібна. Завтра будь обов'язково.

— Спасибі, — сказала Милочка, і її наче вітром змело з-перед його очей.

— Чорті й що, — лаявся, посковзнувшись на стежинці, що вела до кібернетичного барака. — Так можна й хребет зламати. Хто потім платитиме?

Зайшов у тамбур, де стояли вішалки. Роздягнувся й похмуро посунув далі.

На дверях Бориної лабораторії було кілька написів. Угорі великими літерами було написано на ватмані;

Пошук екстремума в умовах унімодальності.

Ніхто не знав, що означають ці слова. Їх знайшли в одній мудрій статті, присвяченій моделюванню психічних процесів.

Нижче висіло гасло:

Особам, що мають менше трьох мозкових звивин, вступ суворо заборонено.

Ще нижче висіла пам'ятка для відвідувачів, складена власноручно Борисом Миколайовичем Голубом:

§ 1. Лабораторія — це ярмарок, де вчені продають за безцінь свої ідеї.

§ 2. Зайшовши в лабораторію, забудь своє звання і вчений ступінь. Не розповідай, що ти бачив самого І. П. Павлова. Принеси краще з собою ідею. (Олівцем дописано: або, принаймні, пляшку доброго коньяку).

§ 3. Звертайся до всіх на «ти». В науці нема генералів.

§ 4. 2×2 = 4 — не інформація. 2×2 = амфібія — це інформація (слово «амфібія» хтось закреслив олівцем і написав: «Милочка»). Виголошуй божевільні ідеї, залишаючись нормальною людиною.

§ 5. Головна наукова мета лабораторії — довести, що людина може жити без серця. Серце — безпідставна вигадка анатомів.

У великій кімнаті, де сидів Голуб, стояв токарний верстат, на кількох столах були розкидані якісь складні агрегати, наче вийняті з холодильників, по кутках валявся різноманітний мотлох — старі трансформатори, погнуті трубки, репродуктор від кіноустановки, якісь пластини, сітки, згорілий електромотор. Посередині кімнати, на столику для хірургічних інструментів, стояла велика чорна скриня. До скрині приліплено було етикетку з написом «Людина (Homo sapiens)». Скриня слугувала за ящик для сміття, щовечора тітонька Паша випорожнювала цю чорну скриню від зім'ятих паперів та яблучних недогризків.

Над Бориним столом висіла фотографія Бріжжіт Бардо в міні-сукні та фото, вирізане з журналу «Кобєта і жиче»: Крістіан Барнард у сімейному колі — з дружиною, сином і дочкою. На дружині хтось поставив чорний хрест.