Тоді б не було ніяких непорозумінь і прикрощів. Тоді люди з коефіцієнтом 17 не ходили б на фільми Андрія Тарковського (70-100), і не лаялися б під час сеансу, і не вимагали б від дирекції кінотеатру повернути гроші за квитки, й тоді пенсіонери не писали б обурених листів із приводу надрукування в журналі «Всесвіт» уривків з роману Джойса «Улісс»: бо то був би не їхній індекс, і вони поводилися б так само пристойно, як і тоді, коли випадково потрапляє до їхніх рук «Журнал фізичної та колоїдної хімії».

Під ту пору й стався з Голубом казус, який круто повернув його життя. Якось знічев'я Борис Миколайович став обчислювати коефіцієнт директора свого інституту. Старанно збирав і аналізував вихідні дані, які потім піддав обробці на електронно-обчислювальній машині, що стояла без діла в інституті. І — о жах! — остаточні підрахунки показали, що коефіцієнт Івана Петровича дорівнював 7,8. Голуб не повірив своїм очам, все почав наново, кожну цифру ретельно перевірив. Одначе машина вперто показувала своє: 7,8. Трохи замало, як на директора провідного науково-дослідного інституту. Голуб розповів про своє відкриття деяким співробітникам. Мало-помалу чутка про Борине відкриття дійшла до вищих інститутських інстанцій, ті схопилися за голову — треба рятувати авторитет Івана Петровича! Викликали Бориса на таємне апостольське засідання й поставили питання руба: чи довго збирається якийсь шмаркач, молодший науковий співробітник, нікчема, що себе ще нічим не проявив у науці, провадити наклепницьку кампанію проти всіма шанованого Івана Петровича, людину, чий непохитний авторитет у науці підтримується 1058 науковими працями (з яких, щоправда, 1057 було надруковано в співавторстві зі співробітниками інституту).

Боря Голуб просто розгубився, не знав спершу, що й сказати. Та потім почав витлумачувати високій комісії з усією делікатністю, на яку був здатний, що:

а) особисто проти Івана Петровича він нічого не має проти, а навпаки — поважає його, як людину добру, з якою приємно й анекдотом перекинутись, і чарку горілки випити, і на рибалку поїхати;

б) але, на жаль, об'єктивні дані з усією переконливістю свідчать про те, що Іван Петрович не геній.

Голуб почав пояснювати членам-комісії, якою методикою він користувався в своїх розрахунках, думав зацікавити їх своєю формулою — куди там! Почалась така веремія — хоч святих винось. Закинули Голубу нахабство, зарозумілість (один із членів комісії навіть тицяв Борі під ніс брошурку якогось східного філософа «Про скромність», мовляв, візьми, прочитай), наукову незрілість, бергсоніанство, суб'єктивний ідеалізм, крутійство, неповагу до старшого покоління та інші неподобства; одночасно дали йому зрозуміти, що в інституті не будуть плакати, якщо він піде геть.

Саме тоді почув про цю історію Костюк і запросив до себе Голуба. Стерильно чистий кабінет Костюка сподобався Голубу: тут не було на стінах фотографій видатних вчених зі зворушливими присвятами, які б мали свідчити про дружбу господаря з найкращими представниками сучасної науки; під склом не лежали яскраві кольорові листівки з краєвидами Гаваїв, Монте-Карло чи Сан-Пауло, що мало б свідчити про тісні міжнародні зв'язки та нагадувати про участь господаря у важливих конгресах і симпозіумах; тут не було гравюр, подарованих зціленими художниками, що нагадувало б про вдячність широких верств населення улюбленому хірургові, не було акваріума з рибками, який мав би створювати певний затишок та свідчив би про любов господаря до живої природи. Письмовий стіл, поруч на тумбочці негатоскоп — екран для переглядання рентгенограм, шафа для одягу й халатів, диван, кілька стільців. І тільки на столі, порушуючи казенну знеосібленість цього кабінету, його байдужу функціональність, стояла на чорній підставці скульптура: сталеві руки тримають сталеве серце.

Костюк запропонував Голубу перейти до нього й очолити лабораторію медичної кібернетики.

— Як же, — спитав здивований Боря, — адже я не маю вченого ступеня. Я не можу завідувати лабораторією.

— Плювати на вчений ступінь, — спокійно відповів Костюк. — Якщо ви не впораєтесь, я вас вижену, навіть якщо ви будете лауреатом Нобелівської премії.

— О'кей, — сказав Боря з видимим задоволенням. Цей хлопець, цей Костюк, починав йому подобатись. — Я згоден. Тільки при одній умові.

— Якій?

— Я обумовлюю за собою право казати вам правду. І не погоджуватися з вашими ідеями, які інколи мені здаються сміхотворними. Як-от остання ваша стаття про діагностичні автомати.

— Що ж вам у ній не сподобалося? — спитав роздратовано Костюк.

— Вона абсолютно недопрацьована з математичного погляду.

— От ви її й допрацюєте, — сердито буркнув Костюк. — І, до речі, можете займатися вашою формулою людини. В цьому, мабуть, є якийсь сенс. Тільки наперед знайте: якщо ви встановите, що в нашій клініці хтось кретин, не розголошуйте цього. Це державна таємниця.

Так Боря Голуб став завідувати лабораторією, яка складалася з нього, маленького мовчазного роботяги Володі Андрійчука, лаборантки Мили, студентки-заочниці біологічного факультету, яка так і стригла навсібіч очима, та старенької препараторки тіточки Паші. Ну, і перше, що зробив Боря Голуб на новій посаді, — обчислив коефіцієнт Костюка: 65 одиниць.

Та мало-помалу Боря мусив підвищувати інтелектуальний коефіцієнт свого шефа, який його дивував математичною наївністю в поєднанні з раптовими блискучими ідеями; Боря взагалі свого шефа, котрого звав недбало Ей-Кей (на американський манер читаючи літери А. К.) не сприймав як хірурга. У клініку Боря майже не ходив, бо так і не міг звикнути до вигляду крові. Вони з Костюком взялися за створення математичної моделі серця — всі необхідні цифрові дані постачала клініка. Все, що стосувалося життя і смерті серця, все те, за чим стояли живі люди, — все це лягало на Борин стіл у вигляді сухих цифр: тиск крові у шлуночках та передсердях, сила скорочення міокарда, рух крові у відповідності з законами гідродинаміки — тисячі цифр, які спліталися в один гігантський кросворд. І з цього кросворда можна було поки що вичитати тільки одну більш-менш певну відповідь: матеріал. Матеріал, ось що головне. Людина не створила нічого подібного, що за своєю ніжністю, міцністю та еластичністю було б схоже на ендокард — внутрішню оболонку серця; всі штучні матеріали, вигадані людиною, все, що надавалось на парашути, жіночі панчохи, космічні скафандри та прозорі торбинки для продуктів — все це не підходило до серця, було шорстке, не гнучке, все це руйнувало кров, пошкоджувало суміжні тканини.

Якось, коли вони сиділи вдвох, мізкуючи над Бориними формулами, Костюк поскаржився, що під час комісуротомії — операції по розширенню звуженого отвору між передсердям та шлуночком — дуже часто в передсерді, внаслідок застою крові, утворюється тромб, і хворі гинуть навіть після блискуче виконаної операції. Тромб або закорковує серцеві судини, або потрапляє в мозок: у найкращому разі — параліч, у найгіршому — моментальна смерть.

Кілька днів Боря щось креслив, ходив задуманий, навіть не говорив Милочці звичайних своїх бридот (Милочкин коефіцієнт дорівнював 12, і Боря поставив їй такий діагноз: слабоумство в поєднанні зі злоякісним кокетством). Потім пішов до Костюка й показав йому креслення.

— Давай спробуємо, — сказав Костюк. — Коли щось вийде, можеш підвищити свій коефіцієнт на дві одиниці.

Так народилась відома Борина «тромбоцитодробарка». Ідея була дуже проста: в передсердя вводилась трубка, сполучена з насосом. Кров, що вже починала була склеюватись, утворюючи тромб, відсмоктувалася з передсердя й пропускалась через кілька сітчаних фільтрів, які руйнували тромбоцити — ніжні кров'яні клітини, що спричиняються до згортання крові. Після запровадження Бориної «тромбоцитодробарки» смертність від комісуротомій різко скоротилася. Звичайно, хворі нічого цього не знали. Не знали вони, що доля зглянулася над ними, привівши в клініку людину, яка не переносила вигляду крові. Не знали вони, що їх урятував невідомий дивак, котрий завше казав нещасній Милочці такі речі, від яких вона паленіла, мов дитя. Він твердив, що в неї очі схожі на інфузорії — так багато в них вій. Коли, наприклад, вона приходила в новій кофточці, яка була їй до лиця і гарно облягала її невеличкі груди, Боря казав їй, що вона — найбільша барахольниця в країні й що завдяки таким, як вона, в країні ще довго не можна буде запровадити в життя принцип — «від кожного за здібностями, кожному — за потребами». Коли в літню спеку Милочка, зачинившись в фотолабораторії, скидала плаття й надягала коротенький білий халат, який надавав її фігурі ще більшої привабливості, Боря, ядуче посміхаючись, відзначав, що Милочка вчилась, мабуть, на вечірніх курсах стриптизу, та змушена була перервати навчання, через те вона вміє роздягатись лише до половини; він казав, що весь смисл Милочкиного існування полягає в її ногах; якби не її ноги, то взагалі було б невідомо, задля чого з'явилась Милочка на цьому світі.