Та швидко Боря зрозумів, що не стане знаменитим терапевтом чи модним хірургом; що не стоятимуть до нього черги хворих і що не ховатимуть його, як ховали в Києві Теофіла Гавриловича Яновського: не відспівуватимуть його в православній церкві, в синагозі та костьолі, і що погруддя Голуба не буде встановлене перед лікарнею на Бессарабці. Дивно, але вже в медичному інституті, на третьому курсі, коли пізно було міняти фах, раптом відкрилися в Борі математично-інженерні здібності, раптом прокинулися в ньому батькові гени, і раптом медицина для нього стала схожа на величезну богадільню, де ніхто нічого певно не знає, де все робиться навмання, де немає загальної теорії — такої, наприклад, як теорія Ейнштейна, — і де панує прагматизм та ремісництво.
До того ж іще виявилось, що Боря не терпить самого вигляду крові: на першому ж практичному занятті з хірургії він зомлів, коли їх завели до операційної. Смішне то було видовисько: здоровий парубок, побачивши, як скальпелем ведуть по шкірі, як легко розкриваються під ножем жовті боки рани, як із них бризкають перші тонкі цівки крові і як яскраво червоніють марлеві салфетки — повалився на руки дівчат із їхньої групи, яким, навпаки, було цікаво й весело дивитись на операцію. Ще гірше враження справив на Борю пологовий зал у Жовтневій лікарні — наче потрапив на бойню. Коли бачив звичайні картини людського народження чи людського скону, почувався млосно, його нудило й починала трясти холодна лихоманка. Але ж відомо, що коли студент медичного інституту якось дочалапає до третього курсу, то потім він мусить стати лікарем, хоч ти лусни. А що Борис Голуб теоретично все знав дуже добре, іспитів не завалював, то якось він там протинявся по практичних заняттях, так і не зробивши жодної операції, не прийнявши пологів та не виконавши жодного розтину людського тіла, ще й вважався при цьому добрим студентом. І хоч як він не зневажав медицину в її сучасному стані, та шість років навчання зробили своє: виховали в ньому тверезу лікарську свідомість, тисячами пагінців прив'язали його до великої науки про людину. Спочатку Боря захопився фізіологією. Зимовими вечорами він годинами просиджував на кафедрі фізіології, на Пушкінській вулиці, майструючи хитромудрий прилад для реєстрації ледве помітних електричних імпульсів, що виникають у нейронах. Вдвох із асистентом, який готував дисертацію на цю тему, вони йшли у смердючий підвал, де містився віварій, брали кішку, прив'язували її до спеціального станка, знерухомлювали за допомогою кураре і вводили в мозок мініатюрні електроди, виготовлені Борею. Відтак чекали, коли на екрані осцилографа з'являться світляні сигнали. Боря почувався як винахідник нової потужної зброї: у затіненій кімнаті спалахували на екрані зеленкуваті параболи, які були не чим іншим, як відбиттям нервово-психічних процесів у мозку кішки; Боря розумів, що зараз вони вторгаються в святу святих природи — у внутрішнє життя мозку, а він не сумнівався, що цей шлях веде дослідників прямісінько до контролю над думками та вчинками людей. Там, у невеличкій кімнаті на кафедрі нормальної фізіології, він усвідомив, що наука дає йому ту силу, якої він ніколи не мав, навіть коли займався боксом, силу, котра не вигасає з літами, силу і владу над людьми, над багатьма людьми, котрих Борис Миколайович зневажав так само, як і Котьку, за те, що ведуть вони вегетативний спосіб життя, турбуючись, переважно, про виконання першої програми — про харчі, випивку та одяг, не забиваючи собі памороки думками про якісь вищі — духовні — матерії. Наука сповнила серце Бориса Миколайовича гординею; відтепер він зверхньо позирав на багатьох людей, які копирсалися в буденних справах, мов ті сліпі жуки, не розуміючи, що коїться навколо них, що сталося з ними в минулому й що чекає їх у майбутньому. Борис Миколайович почувався так, наче належав до якоїсь вищої, ніким не проголошеної, але всевладної касти тих, хто диктує людству нові закони та накреслює нові шляхи.
Згодом, коли кафедра фізіології набридла йому, він пішов у мікробіологічний гурток, куди особисто запросив його кучерявий і вічно молодий професор Сергій Степанович Дяченко. І тут Боря Голуб здивував усіх, зладнавши мініатюрний, навдивовиж гарний прилад, практичне призначення якого було незрозуміле: спеціальна мініатюрна камера наповнювалася культурою мікробів, і під мікроскопом добре видно було, як безладно ширяли паличкоподібні тіла бактерій у фізіологічному розчині. Аж ось вмикався апарат Голуба — крізь розчин пропускався постійний електричний струм, і — о, диво! — бактерії виструнчувались, мовби за чиїмсь наказом, і зграйкою повзли в напрямку, визначеному силовими електричними лініями. Можна було годинами сидіти над мікроскопом і, повертаючи спеціальну ручку, керувати рухом бактерій у будь-якому напрямку. Навіщо це все? Спочатку всі знизували плечима — якась чортівня, диво філігранної роботи, все зроблене й припасоване з найвищою точністю, але навіщо? Потім Голуб дотямив: уводив у свою камеру кінчик тоненької скляної пастерівської піпетки (кінчик здавався тоді отвором метрополітенівського тунелю), і заганяв туди одну-однісіньку бактерію, яку потім використовували для генетичних досліджень.
Отак за тими заняттями, за тими вечорами, проведеними за столом, що нагадував радше робоче місце радіотехніка, ніж студента медицини, Голуб і не погуляв із дівчатами, не вибрав собі якусь гарну педіатриню[4], змарнував час, призначений на гулянки та потанцівки, віддавши цілком його на вдосконалення своїх приладів та читання книжок, як і раніше — на безсистемну й пожадливу бібліофагію. А там — гай-гай — пролинули студентські роки, і він дуже здивувався, коли його вперше окликнули: «Лікарю!» Він навіть не озирнувся, лише потім призвичаївся до нового титулу. Голуба залюбки взяли до одного науково-дослідного інституту, в таку лабораторію, що називалась дуже таємниче, а насправді була перетворена на слюсарну майстерню: приходили сюди люди з інших лабораторій, приносили якийсь мотлох, залишки приладів, просили відремонтувати, навіть спирт Голубу пропонували; сидів він у засмальцьованому синьому халаті, похмурий і подумки посилав їх до такої-то матері.
Він на той час уже захопився генеральною ідеєю свого життя — створенням єдиної універсальної формули людини. Дійшовши того сумного висновку, що люди, на жаль, не рівні ні за своїми здібностями, ні за своїм значенням для суспільства, Голуб вирішив розробити оціночну шкалу коефіцієнтів, від 1 до 100, аби встановити значення кожної людини за об'єктивними критеріями, а не анкетними даними, як це подеколи водиться. Він розробив надзвичайно громіздкий математичний апарат, куди намагався увібгати безліч усяких показників, що характеризували б окрему людину в усій її складності; сюди входили дані про стать, вік, стан здоров'я, фізичні властивості; освіченість, темперамент, рівень інтелекту та інші ознаки. Перевага рішуче віддавалась інтелекту. Власне, вся оціночна шкала будувалась на ступені інтелектуальності, як на такій ознаці, на думку Голуба, що є провідною для сучасної людини. Отож, згідно з цим, для кожної людини шляхом складних розрахунків вилічувався її коефіцієнт. Ось як, згідно з поділом Б. М. Голуба, класифікувались люди:
1. Ідіоти та кретини — ті, коефіцієнт котрих коливався від 1 до 10.
2. Мізерні люди з низькими розумовими здібностями — коефіцієнт від 10 до 25.
3. Нормальні пересічні люди, які не хапають зірок із неба (25–50 одиниць).
4. Здібні високоінтелектуальні люди, дуже корисні для суспільства — коефіцієнт дорівнює 50–75 одиниць,
5. Видатні мислителі та генії — коефіцієнт від 75 до 100 (у виняткових випадках).
Треба віддати належне Голубові — свій власний коефіцієнт він обчислив із такою ж самою долею об'єктивності й критицизму, як і коефіцієнт інших людей. Він дорівнював 68 одиницям.
У відповідності з Бориною ідеєю, кожна людина мала знати свій коефіцієнт. Це було потрібно для того, аби людина заощаджувала час та берегла нерви. На всіх книжках, віршах, кінофільмах, п'єсах, симфоніях, наукових монографіях повинні були б стояти індекси, які повідомляли евентуальним читачам чи глядачам, на який рівень інтелекту розрахована та чи інша річ. Наприклад, романи Всеволода Журбіна — від 1 до 12 одиниць. Романи Томаса Манна — 60-100 одиниць. Німецькі комерційні шлягери — 1–7 одиниць. Симфонії Прокоф'єва — 45-100 одиниць.
