Бодай би його не було, того футболу.

Колись, коли ліпше себе почуватиме, Максимов розкаже новому сусідові, як заарештовує гестапо: ти йдеш, нічого не відаючи, під тобою порипують дерев'яні сходи в заводському управлінні, бо тебе викликав шеф, заходиш у брудний коридор, де стоять поламані стільці, й наближаєшся до дверей, оббитих чорним дерматином. Ти нічого не підозрюєш, хоча вчора твоя команда виграла в німецької команди «Люфтваффе» з рахунком 5:3, а ти забив німцям гол; зрештою, якими б вони не були, ці німці, але ж то був спорт, чесний спорт… Ти спокійно відчиняєш двері й ступаєш крок у кабінет шефа. І тоді страшний удар у спину валить тебе з ніг, на тебе накидаються двоє есесманів і накладають наручники. І тільки тоді ти розумієш, які вони паскуди, справжні паскуди, покидьки, зарази, сволочі, собаче падло, — бо вирішили відомститись на голодних, виснажених футболістах, відплатити їм за вчорашню привселюдну свою ганьбу, за поразку, за наші червоні футболки, за радість киян. І якщо спочатку ти хоч щось бачив у цих людях — хоч вони й вороги, але все ж якась там культура, акуратність — фотографії гарні показували, де їхні чистенькі фрау й кіндери, то тепер ти розумієш: це дрібне падло, мізерні плюгавці, яким не можна вірити ніколи, ніколи, ні за яких обставин. Палити їх треба, як смердюче стерво.

Настане час, коли він розкаже все по порядку: як сиділи вони спочатку у внутрішній тюрмі на Володимирській, а потім у концтаборі на Сирці, неподалік од Бабиного яру. В літні дні відкривались перед ними в блакиті й зелені далекі дніпровські простори — неприродно, патологічно гарні; внизу, на куренівських схилах, сумно біліла Кирилівська церква. А над усією цією красою стояв задушливий сморід від трупів. Сморід Бабиного яру. Ось вам ваш футбол, українішер швайнен, нюхайте запах вашої перемоги, запах ваших натренованих тіл, запах ваших уболівальників. Їхню команду розчленували на частини. Чотирьох із них розстріляли, інші продовжували тягти табірну лямку.

Як витлумачити новому сусідові, що бувають моменти, коли людина й сама не розуміє — чому вона лишилася в живих; чому тебе не вбито на дорозі в отій чорній «емочці», чому тебе не заарештували одразу після зустрічі з Альошею Хижняком, чому ти не помер від цинги й голоду, чому тебе не поклали на землю й не вистрелили в потилицю, як тим, чотирьом, чому тобі вдалося втекти з концтабору під час нальоту наших літаків на Київ, чому тебе переховували на Куренівці зовсім незнайомі люди, які до того бачили тебе здаля, на футбольному полі. Чому, чому, чому…

Він усе розповість новому сусідові.

Якщо не помре через кілька днів у цій лікарні.

Тільки невідомо: чи розкаже кому-небудь Максимов правду про народження свого сина Ігоря?

Рівний хід його думок поплутався, затьмарився, й легкий сон зійшов на нього. У снігових вихорах уперто темніли корпуси лікарні; десь за урвищем, за Либіддю, за білою марлею завірюхи лежало далеке місто; сніг багатьом приніс радість: хтось ковзався на ковзанках, що виблискували на хідниках, мов леза ножів; хтось на лижах ганяв по Голосієву, відчуваючи щасливу спустошеність стомленого тіла; повільно сунули тролейбуси, снігові струмки сипалися з дахів, і хтось, дивлячись на них, згадував старі хати на Поліссі, запах полін, принесених із двору — шкарубкий запах дерева й морозу; на пам'ятники ніби надягнули білі парики, затрусили снігом гранітні й чавунні всевидячі очі пророків; так було в цьому місті тисячу літ і так буде вічно — снігопад у лютому, його уповільнена сила…

Максимову наснилось, що він, скинувши з себе своє старе, немічне тіло, йде вузькою вуличкою десь на Подолі, подеколи йому здається, що наближається погоня, що вже чує він гарячу задишку вівчарок, — тоді легким зусиллям волі злітає в повітря, тільки дивиться уважно, аби не зачепити дроти. Аж ось назустріч йому йде хтось у білій сутані й білій повстяній шапочці — на манір тих, що носять горці в Сванетії. Дивно Максимову, бо він розуміє, що це якась шишка, ніби кардинал, якого Максимов ніколи не бачив і про якого ніколи в своєму житті не думав. «У чому смисл життя?» — питає Максимов незнайомця. «Головне — не проґавити семафор під Фастовом», — відповідає чоловік у сутані, й Максимов пізнає свого батька. Макар злітає в повітря, але батько холодною рукою хапає його за ліву ногу. «Стій!» — гримає батько. Максимов висить у повітрі, він чує чиїсь голоси, намагається вирватись, щоб злетіти вище й нікого не боятися, та холодна рука тримає його за ногу.

Максимов прокидається. Його ліва нога стирчить із-під ковдри, змерзла, а в палаті про щось голосно теревенить Ваня Дахно:

— …а вона мені каже: любасику мій, принце мін, човнику мій золотий, гілочко моя весняна, Іваночку, давай плюнемо на все, сядемо в літак і полетимо далеко-далеко, в Транжир.

— Куди? — спитав Рязанцев.

— Транжир. Порт на Середземному морі. А я їй кажу: не можу, мовляв, так і так. У зв'язку з бойовою і міжнародною обстановкою який, кажу, може бути Транжир.

— Танжер, — поправив Рязанцев.

Павло Никанорович понад усе любив порядок і точність. Серце його нило від безладу, від отого шапкозакидництва, що подеколи спостерігається на окремих ділянках трудового фронту, дякуючи таким людям, як Дахно.

— Я й кажу — Транжир, — вперто повторив Дахно. — Словом, обнімає вона мене, братці, а руки в неї, як молоко, і волосся чорне. Став я її, конешно, цілувати, а вона все по-французькому белькоче і такі речі виробляє зі мною, що в мене вся свідомість перевертається. Потім вона навчила мене пісню співати.

Він сів на ліжку, підібгав під себе ноги і, надавши обличчю зосередженості, заспівав:

— Все ти брешеш, — сказав Максимов. Він був злий на Дахна за те, що той не дав йому поспати; батько нечасто снився Максимову. Що б той сон означав? Нічого доброго, вирішив Максимов. Коли сниться піп — не чекай нічого доброго,

— Я… брешу? — обурився Дахно і навіть потемнів із виду. — Щоб я так жив! Я не тріпло якесь…

Він зіскочив із ліжка (від різких рухів почав задихатись) і дістав із тумбочки потертий бумажник із зчорнілої, пропахлої бензином шкіри. З бумажника дістав Ваня Дахно фотографію дівчини — фотографію стару, ветху й пошарпану, мовби дівчина прожила сто років і їздила всі ці роки разом із Ванею на різних марках вантажних автомобілів — від ЗІС-5 починаючи й новими «Колхідами» кінчаючи.

— Ось, — переможно сказав Дахно. — Дивіться.

Він першому дав фотографію Курінному.

Максим Якович довго вдивлявся в обличчя незнайомої дівчини. Спочатку вона здалась йому схожою на Марусю Моргун, їхню доярку: такі ж чорні очі, тільки Маруся краща, бо в тілі тугіша й співає гарно.

— Худа, — сказав із жалем Максим Якович, повертаючи фотографію.

Потім картку ретельно вивчав Рязанцев. Спочатку він подивився на зворотний бік — чи немає якихось написів, які б давали додаткову інформацію про незнайому особу, зображену на фото. Ні. Нічого не було. Дівчина була сліпуче вродлива — і як таким типам, як Дахно, везе? Звичайний шоферюга, калимник, правила вуличного руху порушує, сам признався в цьому, лайдак із незакінченою семирічкою — відірвав собі таку манюню… Згодом думки Павла Никаноровича пішли в іншому, піднесеному напрямку: всю красу світу і всі скарби матеріального буття, де-небудь побачені — чи то наяву, чи в кіно, чи в ілюстрованих журналах типу «Огонька» — він прикладав одразу до своїх дочок, до Ніки та Юлечки. На тлі всіх міжнародних і службових ускладнень світлими промінчиками присвічували при його житті Ніка та Юлечка — одна чорнява, з тонкими пальчиками студентки консерваторії, а друга з золотим маминим волоссям, з молодим маминим тілом і жовтими очима.

— Схожа на мою дочку, — зітхнув Рязанцев, віддаючи фотографію.

Останнім узяв фото Максимов. Холодно подивився на кралю з підведеними очима. її обличчя здалось йому знайоме.