Максим Якович читав книгу про інквізицію, з превеликими труднощами долаючи марудне плетиво слів, далеких і чужих, а сам у цей час згадував Млини, що тихо лежали на глинистих горбах над Росавою; хата Максима Яковича стояла під горою, поблизу повільної ріки, що спинялась нижче перед греблею; навесні, коли земля повнилась водою, потоками з гори заливало криницю; на стежках хлюпала льодяна каша, чоботи грузли в рудому глеї, як ішов він на ферму по новій, прорубаній бульдозерами в схилах дорозі. Максим Якович із жалем подумав, що не встиг поставити на криницю бетонні тумби, як у людей, бо ото лікарі ходили, попереджали, щоб полагодив криницю, тому що навесні вода стає поганою, з'являється в ній порча. Весна на носі, а він так нічого й не зробив. І пропонували йому хлопці недорого, всього за 60 рублів поставити тумби, так ні, збирав гроші на телевізор, бо Ганна дуже просила, бо в усіх сусідів були вже телевізори, а в Саливона Онопрієнка, в якого син працює в райвиконкомі, так навіть був «Електрон» з величезним екраном — нема чого й до клубу ходити, де холодно й хлопці цигарки завжди палять.

Він фізично відчував доторк літньої води, її чистий запах, бачив сплеск риби й легкі відображення хмарок, що повільно повзли над Млинами. Тонким і нечутним павутинням оплітали його спогади; він побачив, як із кривим Антоном ловить щук у баюрах, коли зійшла весняна вода; він завжди сперечався з Антоном і доводив, що щука ніколи на здорову рибу не кидається, а тільки на порчену; ну, якщо плавець надірваний або луска здерта; окунь на всяку рибу кидається, а щука розбірлива. Антон казав, що все це брехня. Останніх щук добирали перед Петром і Павлом, перед тим, як люди починають косити жито; цвіте картопля — над гарячою землею, стелеться її вбоге празникове одіяння; вода вкрита білим пухом — цвітом верби, який липне до тіла, коли вилазиш із ковбані. Ловили вони щук сіткою, хоч і заборонено законом, бо все одно щуки б виздихали в цих баюрах, які в серпні вже пересихали; щуки стогнали, звиваючись у верейці. Вони прикривали щук мокрим гіллям верболозу, аби не повискакували, кляті душі, та дарма. Тоді Антон скручував їм голови, щоб не вертухались.

У книзі були прецікаві малюнки, як спалюють людей і як їх розпинають на спеціальних драбинах за допомогою складних механізмів; Максим Якович подумав, що в кривого Антона жінка теж чаклунка, тільки в Млинах на це ніхто уваги не звертав, не в примір тим іспанцям; навпаки, коли вже лікарі не допомагали зі своїми уколами, тоді люди бігали до баби Устини, щоб зварила їм зілля; баба Устина, як і Максим Якович, походила з роду Курінних — могутнього, чіпкого роду, землелюбного, терплячого і впертого, який колись владарював у Млинах. Та минули роки — й розвіявся за вітром цей рід, і сліду не зосталось. Та й то сказати, міркував собі Максим Якович, що всі його родичі непогано повлаштовувались по містах, тільки він один із чоловіків-Курінних і лишився в Млинах; як повернувся перед війною з Криму (плакала тоді стара Миріам і відпускала його, бо знала — більше ніколи їм не стрітись), як підрихтував трохи порожню батьківську хату, як одружився з Ганною, то й осів на землі; якби не війна, ніде б він не побував, ніяких чужих країв не побачив, бо не любив вокзалів, де всякий набрід шастає, «жуки», де повно смороду й тиснява коло кас; не любив поїздів, усяких машин, а волів пішки пройтися курним путівцем — за дві версти від Млинів був старий батьків сад, де тепер містилась РТС; посидить Максим Якович коло залізних воріт РТС, покурить, погомонить із дядьками та й подасться додому. Ні, непогано, добре, можна сказати, повлаштовувались його родичі: Вася, двоюрідний брат, їздить десь у Сибіру кухарем у вагоні-ресторані; одного разу навідувався у відпустку в Млини, привозив із собою дорогу ікру — червоні такі зернятка, мовби калина; не смакувало це диво Максиму Яковичу: надто солоне, та й мало його, не наїдок це, оселедець куди кращий. Грицько став перукарем у Дніпропетровську, заробляє великі гроші, бо навчився дівкам робити модні закрутки на головах; є в нього «Москвич», живе в повному достатку; Стась пішов у танкісти, як приїжджав, казав, що скоро стане майором; а дядько Онисько — ого-го, той велика цяця — десь у Казахстані на руднику обліковцем, має три-місяці відпустки, в санаторії їздить кров лікувати, а як жінка його, Варя-мордовка, приїжджала якось у Млини, то хвалилася обручками золотими. Ні, таки вийшли Курінні в широкий світ, таки показали, хто вони є, на що вони здатні, бо мають справжнє діло. Максим Якович, коли думав про це, так навіть ніяково почувався, бо приріс він до землі, як стебло кукурудзяне, що шелестить під вітром, і не бере його ні мороз, ні дощ. І ото стидно сказать — скільки разів кликали його родичі: кинь цю землю кляту, нащо вона тобі здалась! Так і помреш, нічого не побачивши. Хоч би взяти Грицька: казав, що навчить його скубати волосся, всякі финтифлюшки на головах накручувати, через що завжди в нього свіжа копійчина водитиметься. Максим Якович відмовився. Чогось соромно було йому уявити себе, як стоїть він у білому халаті й підмітає чуже волосся, та й запаху одеколонного не терпів — нудило його від цього запаху. Краще вже МТФ, де до своєї хвороби став фуражиром, підвозив корми, хоч і не нова ферма, без всякої там автоматизації, але ж душа грає, коли зайдеш і почуєш, як корівки плямкають, а корівки в нього одна в одну — всі чорно-білої породи, ще й з зірочками на лобах. Любив Максим Якович і корів, і коней, — ще пам'ятає, як у батька його було четверо корів та троє коней, як випасав їх коло Гайдамацької балки; через те й подався на ферму, щоб бути ближче до корів, а воза та коней йому дали — фураж підвозити. Корови були в нього гарні, вгодовані, як линки, — бо корми давали їм не за нормами; взимку за самогон Максим Якович діставав кращий силос — із траншеї, а не з тої башти, яку в кіно знімали, а силос там гіркий, негодящий. А навесні їздив Максим Якович до лісу підкошувати молоду травичку на галявинках, бо з кормами на весну завжди погано, а дівчата-доярки тоді лаються страшними словами, бо надої падають, а дехто в мить безсилої злоби копає скотину ногами, — ось за такі речі міг Максим Якович голову скрутити, дівчата знали — боялись при ньому з корів знущатись…

І все б то було гаразд, коли б не та клята хвороба, через яку зараз лежить Максим Якович у цій київській лікарні. А почалося все навесні 1944 року, коли він до Млинів повернувся, списаний з армії після тяжкого повернення. І було їх на все село двоє чоловіків — він та однорукий Стьопка, котрого поставили головою колгоспу «Україна»; було ще кілька ветхих дідів та якісь п'ятнадцятилітні пуголовки, що ходили в німецькому дранті, палили самокрутки, чвиркали слиною крізь зуби, матюкалися, пили самогон та до бабів лізли, ледве від материної цицьки голову піднявши; недарма мовиться: коня кують, а жаба ногу підставля; а більше чоловічого роду-племені не лишилося в Млинах, бо старші дядьки — третього чи десятого року народження — пішли в першу мобілізацію, як війна почалася, а двадцять п'ятий — двадцять шостий рік пішов у армію, як село звільнили; за кілька кілометрів од Млинів, як кинули їх у прорив, вони й полягли майже всі; жінки на підводах їздили, привозили їх, щоб поховати. Наприкінці березня вдарили морози й хуртовина велика була, а потім почалась відлига, й треба було думати про землю. Не було чим орати, бо навіть і трьох коней разом не назбирали б, та й корів теж майже не лишилось — німці село попалили у відомсту за партизанів, які їхнього лейтенанта та двох солдатів убили, а чоботи познімали. Й тоді пригадав Стьопка, що, коли відступали в сорок першому, сховали в ставку трактор «Універсал» — добре змастили його солідолом і бухнули з берега в воду. Ще ледве сніг зійшов, як Стьопка та Максим Якович уже місили мокру глину там, де мав лежати «Універсал». Зібрали жінок, поспитали, і вдова Федорчука-тракториста клялась-божилась, що пам'ятає, ніби трактор стоїть отамечки, якраз навпроти верби, бо добре затямила, як під тою вербою сиділа, коли Федорчук трактор у воду заганяв.