Сидячи й ніжачись у теплій ванні, де спину йому шурував молодий хлопець-санітар, мабуть, із студентів, Максим Якович пригадував різні приємні історії зі свого життя: як чотирнадцятилітнім хлопцем, поховавши батьків, він подався з Млинів у хлібні кримські краї, як тинявся голодний по станціях і як нарешті дістався до Калая — невеличкого містечка в степу, куди тільки раз на добу приходив поїзд із Джанкоя; згадав той особливий запах гарячих хлібів, і ту чорну землю, і розсипи жовтих динь при дорозі; і пригадав Максим Якович, як прийняли його до єврейського колгоспу «Роте Штерн», узяв себе старий Йосип Лейзерович — із обличчям мідного кольору, у збляклій спецівці; як купала його в ночвах сива Миріам, дружина Лейзеровича; як говорила-примовляла вона, що він мохом поріс, три відра теплої води вилила на нього і терла старечою, але ще міцною рукою його кістляве тіло. А потім він захворів на висипняк, і якби не стара Миріам, яка відгодувала його курячими бульйонами, не топтати б Максиму Яковичу рясту…

Курінний у лікарні швидко оговтався, швидко зрозумів її внутрішню анатомію — на третьому поверсі лежали хворі з придбаними пороками серця, всі дорослі люди; на другому було операційне відділення, а на першому лежали уроджені пороки — діти. Там завжди стояв галас, як у дитячому садку, і в Максима Яковича серце заходилось, коли він дивився на цих малят у смугастих піжамах, а личка в багатьох були бліді й губи сині. Що дорослій людині треба страждати — то було цілком зрозуміле для нього; але пощо така доля випала цим безневинним дітлахам, котрі ще й пожити на цій землі не встигли, а вже треба йти на операцію, де розрізали їм їхні кволі реберця, мацали руками їхні маленькі серця. Ніколи в своєму житті не бачив Максим Якович такої кількості хворих дітей зразу; звичайно, і в Млинах подеколи з'являлись хворі діти — от, наприклад, Вітька сусідський, який собі руку зламав, упавши з яблуні, але то була хвороба цілком натуральна й зрозуміла: само, стерво непослушне, винне.

Максиму Яковичу пощастило, що він потрапив у палату № 7, де стояло тільки чотири ліжка, а не як в інших палатах, де лежало по дванадцятеро хворих. Зрештою, він не був таким вередуном, аби вимагати собі якихось особливих привілеїв: дванадцять так дванадцять. У Саратові, куди привезли його, пораненого в живіт, лежало в актовому залі школи сорок чи п'ятдесят хлопців, і щоранку кількох із них виносили — спокійних і жовтих, і той зал теж здавався Максиму Яковичу раєм — чисті ліжка й не треба вгризатися в землю, що ходором ходить під тобою, в куряву, в спеку, не треба бігти так, щоб піт заливав очі, і не треба пити з рівчаків воду з мазутом, після якої починалася у солдатів різачка з кров'ю.

У цій київській лікарні Максиму Яковичу сподобалось ще й те, що годують тут, не в примір Млинам, смачно, а дають їжі багато. На обід давали бульйон, телятину з картоплею, сир і компот із сушини або кисіль; з усіх лікарень та госпіталів, де побував за своє життя Максим Якович, харч був тут найкращий; либонь, не треба було тутешнім людям красти продукти від хворих, а давали все за нормою, як того вимагає держава.

Були біля ліжок навушники, і хоч Максим Якович радіо, зазвичай, не слухав — він волів потихеньку читати собі книжку, — та це теж припало йому до душі, бо коли треба було спати, а не спалося (то Ганну згадував, то саратовський шпиталь), він тоді надягав навушники; особливо любив, коли передавали бесіди на всякі повчальні теми, написані докторами філософських наук: під звучання гарно поставленого голосу диктора, котрий переконував його в чомусь, мов доброго знайомого, він засинав швидко, як під наркозом. Коли його пораненим витягли з-під Василівки, якась добра душа надягла на нього чужу зім'яту каску, й на карточці передового району батальйонний фельдшер похапцем позначив: контузія, поранення в живіт. Не було коли розбиратися — все навкруги горіло й від їхнього батальйону лишилась жменька людей. Тому Максим Якович Курінний помилково потрапив у Саратові спочатку в відділення для контужених. Ось тут він зустрів бригадира Степана Гомілку, односельця, голомозого дядька, від якого залишився тільки білозубий вищир; у Млинах Степана звали «Степан-гвинтовка», бо він завжди ходив, а мабуть, і спав, із гвинтівкою; був він у комнезамі (на його шиї сиділо десятеро їдоків), потім став головним розкуркулювачем у Млинах; Максим Якович запам'ятав пташину голомозу голову Степана-гвинтовки, пригадалось йому, як мати валялася в Степанових ногах, коли викопували хліб і листя жовто шелестіло в садку під вітром запізнілої осені. Степан не пізнав Максима Курінного, бо де ж йому було запам'ятали всіх байстрят і сиріт, всіх завошивлених голодранців і шмаркачів села Млини? Степан сидів у кутку великої кімнати, де, мов привиди, ходили люди, яким вибухами відбило пам'ять; у самій білизні, сидячи навпочіпки, Степан сторожко стежив за сусідами: крейдою він відміряв клапоть паркетної підлоги, й коли хтось наближався до цієї білої межі, він із похмурою люттю казав: «Не підходь! Уб'ю! То моя земля!» Алюмінієву миску з кашею йому ставили на межу — він нікого не пускав у свої володіння, навіть медсестричок. Степан марнів і висихав на очах, мов вирване з коренем бадилля. Гречану кашу він розмазував по підлозі — сіяв гречку, потім поливав підлогу чаєм, відганяв невидимих птахів, аби не зіпсували посівів; довго б ходив Степан-гвинтовка біля своєї ряснодарної ниви, якби не жовтяниця, яка обпалила його тіло, наче скупавши в йоді, і його забрали в інфекційне відділення. А потім і з Максимом Яковичем розібралися, перевели у хірургічне відділення.

І сусіди по палаті № 7 цілком сподобались Максиму Яковичу; щоправда, одне ліжко було порожнє — якраз зліва від дверей, а коло вікна ліжка були зайняті. Праворуч від дверей, з того боку, що й Максим Якович, лежав чорнявий, волохатий мужичок, моторний, нетерплячий, з жилавими руками; чорна шерсть на його плечах пробивалась навіть крізь дірчасту майку, а очі в нього були акварельно-сині, й звали його Іваном, Ванею. Він на місці не сидів, крутився дзигою по всьому відділенню, знав усіх сестричок, знав, яка голку вганяє легше, знав, із ким можна переморгнутися, а кого треба боятись. Ваня Дахно був старим завсідником цієї клініки: кілька разів він тут лежав за останні роки й щоразу, коли вже треба було йти на операцію, він раптом відмовлявся і тікав, зникаючи на довший час, щоб потім знову з'явитися — з набряками, задишкою, збільшеною печінкою, яка каменем сиділа в правому боці. Максим Якович подумки назвав Ваню Дахна «Жуком». Таких жвавих хлопців він пам'ятав ще з саратовських часів; на базарі, де 300 рублів коштувала буханка хліба, а 500 рублів — півлітра горілки, на тому злиденному, холодному базарі 1942 року ці жваві «жуки» (без рук, без ніг) грали на гроші в карти, в мотузочку, в цвяшок, у рулетку, в ножичок, торгували цигарками врозсипну та оповіщали громадянам їхню долю з допомогою морської свинки, яка, витягувала за трояк зі скриньки записочку, де все життя твоє було розписане наперед, як по нотах.

Ліворуч від дверей, коло вікна, нерухомо й мовчки лежав Максимов, білявий, мізерний чоловік із неприємним виразом обличчя. Курінний не знав, що саме так виглядають старі, спрацьовані професійні спортсмени — з запалими щоками, з різкими зморшками, з утомленими, невдоволеними обличчями; багато хто втомленість сприймав за пихатість, а твердість — за жорстокість. Максимов майже весь час мовчав і не звертав уваги ні на Дахна, ні на Курінного.

Палатна лікарка, товста Божена Йосипівна, з рудими віями й насмішкуватим обличчям, не дуже надокучала Максиму Яковичу, а тільки розписала по днях програму тортур, а на їхній мові — досліджень: лікарняна машина поволі втягувала Максима Яковича в свої валки; йому здавалось, що це молотарка втягує живе колосся, рве і мне його, а викидає мертве зерно. А що в житті своєму Максим Якович керувався однією істиною, успадкованою від предків — неповоротких, працьовитих, як воли, людей — «як буде, так і буде», — то ставився до цього спокійно, майже байдуже: знав, що фізичний біль минає і швидко забувається і що тіло ніколи не дає такої незагойної болі, як душа.