— Це для вашої дружини. Вона, здається, збирає ляльки? Де вона?

— Її нема, — спохмурнів Костюк. — Вона померла.

— Коли? Ради бога, пробачте, Ендрю.

Бойн не знав, що робити з ляльковим індіанином. Поклав на холодильник.

— Невдовзі після того, як я повернувся з Х'юстона.

— Що з нею?

— Рак молочної залози. Проґавили. Коли кинулись — було пізно. Не можу собі вибачити. Я стількох людей врятував од смерті, а близьку людину не зміг. Уявляєте, Джоне?

Костюк розігрів борщ (подеколи приходила до них далека родичка — готувала їсти), підсмажив яєчню та ковбасу-кров'янку. Відкрив банку шпротів, порізав балик. Поставив на стіл коньяк, самогон і три пляшки мінеральної води. В нього в домі завжди була «Миргородська», яку любив за солонкуватий присмак. Поклав, масло, хліб, зелену цибулю й гірчицю.

Бойн тим часом оглядав квартиру Костюка, знайомився з батьковою бібліотекою. Він розмовляв із Костюком на тому російсько-англійському суржику, який можна почути на міжнародних конференціях, де збираються спеціалісти, що розуміють один одного з півслова. Зрештою, Костюк досить вільно володів англійською мовою.

Швидко упоравшись (навіть накрохмалені серветки не забув покласти), Костюк запросив до столу Бойна,

Запропонував коньяк.

— А це що? — спитав Бойн, вказавши на пляшку з самогоном.

— Це українське народне віскі. Мейд ін Сквира, — сказав Костюк.

— Спробуємо українське віскі.

Народний напій сподобався Бойну. Це був міцний первак, і в Бойна з очей побігли сльози, коли він випив чарку. Хутко запив мінеральною водою і з великим апетитом взявся до кров'янки.

— Розкажіть — як ви живете, Джоне? Як ваша дружина? Як мала Леслі? Як хлопці?

— Я й сам не знаю, Ендрю, як я живу, — задумливо сказав Бойн. — 3 боку подивишся — повне щастя. Колись я так на себе дивився — немовби збоку. І був цілком задоволений. А зараз… Леслі вже не мала. Їй сімнадцять років: І ви знаєте, Ендрю, — вона пішла від нас. Зв'язалася з хіппі, ходить у якомусь дранті, босоніж, нечесана, захопилась буддизмом і збирається їхати до Непалу. Я боюсь, що вона вживає наркотики. Але нічого не можу вдіяти. Ніякі умовляння на неї не впливають. Вона весь час каже: батьку, навіщо тобі три автомобілі? Навіщо ти живеш? Навіщо працюєш? Невже для того, щоб купити ще один холодильник? Ти двічі пересаджуєш одній людині серце, а тисячі інших молодих людей гинуть нізащо. Хіба це не абсурд? Ти робиш трансплантацію серця, рятуєш небагатьох людей, а наша держава виконує набагато страшніші трансплантації: трансплантацію підлості, трансплантацію безчестя, трансплантацію цинізму. Держава прищеплює ці якості мільйонам людей. Вони, Ендрю, — Леслі та її дружки, — хочуть зруйнувати державу. Держава для них стала символом усього нелюдського. Держава, влада, поліція, гроші, суспільство — брехня. Одного разу, під час антивоєнної демонстрації, її побила поліція. Був струс мозку. Я хотів забрати її додому — вона відмовилась. І ви знаєте, Ендрю, я тоді вперше зрозумів, що зле щось коїться в королівстві датськім… Ні, я не з тих, кого ваша пропаганда називає «прогресивними» американцями. Я не був противником війни у В'єтнамі. У нас на автострадах гине вдесятеро більше людей, ніж на цій війні. Цим йолопам із морської піхоти платять долари. Можеш загинути, а можеш і заробити… Я не прихильник братання з неграми. Навпаки…

Вони випили ще по чарці, тільки тепер Бойн розвів первак мінеральною водою.

— Знаєте, Ендрю, — вів далі він, — я зрозумів одну істину. Ввесь кошмар полягає в тому, що достаток нівечить людину ще більше, ніж бідність. Ваша пропаганда повинна саме про це говорити. Тим паче, що ви зараз підвищуєте свій життєвий рівень, — і в вас невдовзі з'являться такі самі проблеми, як у нас. Хвороби, пов'язані з багатством.

— Не думаю, — сказав Костюк.

— Ви, звичайно, комуніст?

— Так.

— Як ви уявляєте комунізм? Невже у вас думають, що холодильники, телевізори, масло й автомобілі вирішать одразу всі проблеми?

— Я особисто так не думаю, — сказав Костюк. — Дехто так і справді думає. Ми, Джоне, надто довго жили в злиднях. Дві світових війни, голод, громадянська війна — чи не забагато як на одну країну? Тому перед нами весь час стояла — і зараз теж стоїть — проблема: нагодувати країну. Одягти її дітей. Дати людям гарні квартири й меблі. Це ми зараз і робимо. Ми поки що задовольняємо найпильніші потреби людей. Та санітарка, що вас не пускала, — чоловік її загинув на фронті, — після війни весь час жила з трьома дітьми в напівпідвалі. Тільки недавно ми дали їй нову квартиру.

Отже, поки що питання про руйнівний вплив багатства у нас іще не стоїть. Але ви торкнулись дуже важливої проблеми. Я весь час теж про це думаю. Що таке комунізм? Для мене комунізм — це насамперед суспільство, побудоване на раціональних, наукових засадах. Звільнення людства від соціальних і біологічних абсурдів, від експлуатації, від страху, приниження й хвороб. Все має бути точно зважене, все підраховане, всі слова й поняття повинні мати точний смисл. Ніякого марнослів'я. Так учив нас Ленін. З чого починається комунізм? З людей. З того, що людина не вимагає більшого, ніж їй треба. З чесної праці і зі звичайної людської порядності. Має людина гарну квартиру? Має. Якщо вона порядна людина, а не свиня, вона не буде перегризати горло іншим, не буде міняти свої 60 квадратних метрів на 85, а 85 на 115 метрів. Має людина в що одягнутись? Має. Якщо вона не свиня, вона не буде ганяти весь час за ганчірками, за меблями, за речами — аби мати більше, більше, більше! У мене рядові лікарі заробляють по 130–170 карбованців. Це не дуже багато. Але вони працюють, коли треба, по 10–12 годин. Коли треба, по кілька діб не відходять від хворих. Живуть скромно, але ніколи не беруть грошей від хворих. Це справжні комуністи, хоча багато з них і не члени партії. З таких людей починається комунізм.

Бойн слухав Костюка дуже уважно. Він скинув піджак і тепер сидів у білій сорочці, на якій виділялись вузькі темно-червоні шлейки. Бойн мав звичай великі пальці стрімляти під шлейки, відтягуючи еластичну гуму.

— Ви утопіст, Ендрю, — сказав Бойн. — Ви вірите в людину. А людина — така свиня, що їй завжди мало. Сьогодні ви дасте людям сотні тисяч «фіатів», а завтра вони вимагатимуть кращі й потужніші машини. На цьому тримається світ і, якщо хочете, наша цивілізація. Чим більші потреби, тим потужніша промисловість. Це замкнене коло. Потужна промисловість породжує підвищені потреби.

— Так, — сказав Костюк. — Я вірю в людину. Якщо я й сповідаю якусь релігію, то це релігія людини. Мені допомагає в цьому медицина. В дев'ятнадцятому столітті вбили віру в бога. Тепер комусь у вас вигідно вбити віру в людину. Втоптати її в багно. Але треба в щось вірити. Інакше — не варто жити. Ви кажете, що людині всього замало. А ваша Леслі? Хіба вона купує нові «кадилаки»?

— Що Леслі, — сумно зітхнув Бойн. — Таких одиниці. Вони не змінять системи. Не змінять людської природи. Ви щасливі, Ендрю. У вас надзвичайно спокійна країна. Коли сюди приїжджаєш із Заходу, то просто не віриться. Якась ідилія. Люди працюють, сміються, ходять у кіно. Я був у Франції під час студентських заколотів. Бачив цих веселих хлопців у Лондоні. А що у нас робиться? Це бунт, протест. Повстання молоді проти війни, проти ракет, проти держави. Це сила, яка може остаточно спалити старі консервативні концепції. Я виховувався на принципах Бенджаміна Франкліна та Авраама Лінкольна. Тепер бачу, як усе це летить шкереберть.

Пообідавши, вони перейшли до кабінету. Костюк приніс каву. Вони посідали в старовинні крісла, оббиті потертою шкірою, запалили. Ця друга зустріч і ця розмова зблизили їх, хоч Костюк холодно й ясно розумів, який нездоланний бар'єр відділяє його від цього високого симпатичного американця. Бар'єр несумісності. Костюк пригадав, як у 1951 ропі він просився в Корею, на фронт: якби його тоді пустили, вони б могли зустрітися там із Джоном Бонном у районі 38-ї паралелі. Тільки між ними були б окопи, стрілянина, корейські й американські солдати, трупи й ненависть, Так само вони могли б зустрітися у В'єтнамі.