— Ні.
— Жили-були дві жаби. Їх кинули до банки з молоком. Одна жаба билася, стрибала, хотіла вискочити, а другі тихенько собі сиділа. Та, що надто борсалась, нарешті знесиліла й віддала богу душу. Тоді та, тиха, стала на першу жабу — й гульк із банки. Це варіант перший. А тепер другий. Жили були дві жаби. Їх кинули до банки з молоком. Одна жаба сиділа тихо, не рипалася — й загинула. А друга стрибала, лапками дриґала, метушилась — і молоко збилося в масло. Вона стала на це масло — й вискочила. Яка мораль?
— Людина не жаба. У вас повинно бути бодай найменше бажання жити. Без цього бажання всі наші ліки й операції нічого не варті. Завтра переведемо вас у терапію.
— Шкода Майзеля, — ворухнувся Маркевич. — Такі люди повинні жити якнайдовше.
Костюк ішов по коридору насуплений, нікого не помічаючи. Йому здалось, що він блукає по лабіринту, з якого нема виходу. Довгі коридори, переходи, палати, операційні — все складало єдину похмуру систему людських страждань, замкнену в собі, ізольовану від світу, й марні були, здається, всі зусилля якось змінити порядок речей, заведений раз і назавше лад, круговорот подій, перед лицем яких людина відчуває свою безпорадність.
Він спустився вниз і вийшов надвір. Став на ґанку, примружився від квітневого сонця. Згадав, як стояли недавно вони з Майзелем. На київські гаї та яри вже насувалась хвиля теплого повітря, хвиля пробудження від сірої одноманітності. Костюк знав: 16 квітня в Києві з'являється на деревах листя. Так було десятку років, — і він завжди чекав того дня, як свята. Як подвійного свята — то був день народження його дружини.
Він подумав про те, що тепер відремонтують дорогу до клініки — йому обіцяли в міськвиконкомі зробити це, як тільки зійде сніг.
Задумавшись, він і не помітив, як до нього підійшло троє людей. Тільки коли один із них покликав його, він озирнувся. Побачив Ваню Дахна, котрого оперував із приводу мітральної недостатності. Дахно був у короткому зимовому пальті, вушанці, блідий, але всміхався на весь рот. З ним — повновида жінка, вища за нього, й ще один чоловік.
— Ну як? — спитав Костюк. — Мотор працює?
— Як годинник. Тільки цокає сильно. В кіно тепер не можна буде ходити. Виженуть. Скажуть — чого ти тут цокаєш?
— Ну, це ти брешеш, — засміявся Костюк.
— Звісно, брешу, — погодився Дахно.
— Професоре, — сказала повновида жінка. — Рученьки ваші золоті… Вік буду за вас молитись…
— Це моя Надька, — мовив Дахно. — А це брат. Зі Сквири приїхав.
— Як жити після операції — знаєш? — спитав Костюк. — Горілки не пити.
— Знаю.
— Будеш приходити до нас на обстеження.
— Авжеж буду, — підморгнув Дахно. — До Кіри я всігда й пожалуста.
— От ірод, — зітхнула Дахнова жінка. — Куди тільки не піде… Ви йому робили операцію. Скажіть — у нього серце взагалі є?
— Є, є, — засміявся Костюк. — Справжнє серце. Ну, бажаю тобі здоров'я, не хворій…
— Почекайте, — вигукнув Дахно, й обличчя його скривилось, наче він збирався заплакати.
Він схопив руку Костюка й поцілував — Костюк від несподіванки розгубився. Потім вирвав руку.
— Ти що? Здурів?
— Спасибі, — закліпав віями Дахно. — Спасибі! Їй-богу, не вірив, що весну побачу. Візьміть оце.
Він дав Костюкові важкий пакет, загорнутий в газету й перев'язаний шпагатом.
— Ви не обиджайтеся, — сказала Дахнова жінка, — це брат привіз, їжте на здоров'ячко. Дай бог вам здоров'я. І жінці вашій, і діточкам.
— Дякую, — сказав Костюк.
Він потис цим людям руки й пішов нагору. Йшов легко, перестрибуючи через сходинки. «Який я йолоп, — подумав. — Адже Майзель був правий. Двір у нас і справді дуже гарний. Як я досі не помічав…»
Клініка була висвітлена сонцем. Блищав лінолеум у коридорах, у перев'язочній сестри мружились від сліпучого світла, що весело сяяло на сталевому інструментарії. Хворі повідчиняли вікна в палатах — повітря весни збуджувало їх, їхні серця пронизував біль туги за домівками. Костюк знав: це був небезпечний період — із дня на день збільшувався весняний авітаміноз, хворі слабшали, в деяких починались емоційні збурення, частіше виникали ускладнення після операцій,
У кабінеті розгорнув пакет: великі, жовто-медового кольору пахучі яблука, кільце кров'яної ковбаси та півлітра самогону. Всміхнувся, поклав самогон та ковбасу в тумбу письмового столу й покликав Олю.
— Яблука віднеси дітям. У післяопераційну палату.
— Андрію Петровичу, там, у вестибюлі, вас якийсь псих ненормальний чекає. Каже, що американець. А санітарка не вірить, не пускає.
— Американець? — здивувався Костюк. — Ніхто не дзвонив, не попереджав. Піди приведи.
— Зараз.
Через кілька хвилин у кабінет Костюка ввійшла висока людина в чорному плащі й чорному капелюсі з широкою сірою стрічкою. На плечі висіла темно-синя сумка авіаційної кампанії «Pan American». Це був Джон Бойн, хірург із Х'юстона.
Костюк зареготав, уявивши, як санітарка не пускає в клініку одного з найкращих хірургів світу.
Костюк був у Х'юстоні, був у Джона Бойна вдома — тоді вони розлучились, як добрі приятелі.
Вони весело обнялись, а Джон Бойн поплескав Костюка по спині. Був він ще вищий за Костюка, худий, довголиций, з коротким сивим йоржиком волосся, з яким гарно контрастувала загоріла шкіра.
— Яким вітром вас сюди занесло, Джоне? — сміючись, запитав Костюк. — Треба було зателефонувати. Довго чекали?
— Тепер я розумію, чому ви вистояли під Сталінградом. Одна така санітарка може витримати натиск бронетанкової дивізії, — сказав Бонн, сідаючи на диван. — Запалите?
Він простягнув Костюку пачку сигарет «Вінстон».
— Надовго до нас? — спитав Костюк.
— Я тут цілком приватно. Як турист. Був у Москві, Ленінграді, Ризі. Післязавтра лечу в Ташкент, Потім — Новосибірськ. Пізнаю Росію.
— Я радий за вас, Джоне. Ваша остання операція…
— О, дякую, Ендрю. Преса любить писати про такі речі. Трансплантація — це дуже модно. Сказати по правді, мені не до душі весь цей галас, що зчинився навколо нашої роботи.
— Ви обідали? — спитав Костюк.
— Ні. Ходив по ваших соборах, потім шукав вас.
— Тоді ходімо до мене. Пообідаємо.
— Охоче.
Вони одяглись і вийшли з кабінету.
Костюк уже був замкнув кабінет, потім, щось згадавши, відчинив двері. Витяг зі столу самогон та ковбасу, подаровані Дахном, сховав у портфель.
Бойн ледь помітно накульгував. Костюк знав, у чому справа: Бойн був військовим хірургом під час корейської війни. Його поранили, коли американці відступали в районі Пусана.
Вони пішки зійшли з гори, по якій з дзюркотом бігли брунатні струмки талої води. «Треба було, мабуть, повезти його на машині, — подумав Костюк. — Вони не звикли ходити пішки. У них діти народжуються з педалями на ногах».
— Зараз візьмемо таксі, — сказав Костюк, коли вони дівши до залізничної колії.
— Не треба, Ендрю. Підемо пішки. Сьогодні чудова погода. Пам'ятаєте, як у Х'юстоні я питав вас — скільки ви маєте автомобілів?
— Пам'ятаю.
— Так ось, я вже не ставлю таких ідіотських запитань.
«Дивно», — подумав Костюк. Пригадав, як Бойн заїхав по нього у готель на своєму «кепріс-шевроле» золотого кольору; кузов із боків було викладено смугами горіхового дерева; Бойн гордо пояснював, що такі машини роблять на замовлення покупців: мотори на вибір — потужністю 155, 195, 275, 325 чи 385 кінських сил, автоматична коробка передач, сервопідсилювач гальм, ер-кондишн, сидіння з жовтої шкіри, стереофонічний радіоприймач, телевізор, радіотелефон. Щось, мабуть, змінилося в світі, раз ти, голубе, вже не ставиш таких запитань, як тоді в Х'юстоні. Він пригадав, з якою неприхованою гордістю Бойн показував йому свій будинок за 30 миль від Х'юстона — бетонне диво, витвір модерної архітектури, щось схоже на збільшений телевізор, всередині якого замість ламп сидять люди.
Сергія вдома не було. «Добре, що хоч учора прибрали квартиру», — подумав Костюк. Бойн, роздягнувшись, витяг із сумки лялькового індіанина в яскравому вбранні.
