Це був Курінний.

— Ти чого? — пошепки спитав Курінний.

— Нічого, — сказав Дахно.

— Боїшся?

— Боюсь.

Вперше, мабуть, у житті він не збрехав.

— Я теж боюсь… Усі бояться, — сказав Курінний. — Це тому, що темно. Вдень, не так страшно.

— Операції боюсь.

— Все буде, гаразд.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю, — переконано сказав Курінний. — Ти довго житимеш.

— Звідки знаєш?

— Знаю. Коли щось знаю, в мене як у кіно — картинка перед очима. Не помиляюсь. Ти ще до мене в Млини приїдеш.

— На автобусі з чорною смужкою.

— Полювати любиш? Ти ж стріляєш добре.

— Не вмію я стріляти, — сказав із тугою Дахно.

— Це не біда, — сказав Курінний. — Дістанемо тобі рушницю. Підемо на зайців. За селом виярки, там їх тьма-тьмуща.

— Чорта лисого зараз візьмеш. Он який сніг.

— Візьмемо. Я стежечки знаю, куди і як. А додому повернемось голодні. Замерзнемо. Ледве ноги дотягнемо. В хаті у мене тепло, а Ганна вечерю зготує. Самогон поставить, сало, товчену картоплю. Огірки. Помідори з бочки. Ох, і хазяйка вона в мене!

Сказав це Курінний з таким захопленням, ніби й сам допіру зрозумів, що то є для нього Ганна.

— У мене теж добра жінка. Скільки вона тих консервів наробила — і гриби, і сливи, і м'ясо-тушонку.

— А влітку не треба тобі ніякої дачі. Приїжджай, живи скільки хочеш. Хата велика, а ми з Ганною вдвох. Діти порозлітались.

— Я машину збираюсь купити, — сказав Дахно.

— Машиною й приїжджай.

— Стару «Победу». Треба ще ремонтувати.

Перед цим Дахно всім казав, що є в нього новенька «Волга» «поліпшеної якості», з дзеркальцем іззовні, з вентилятором усередині, ще й передня бамперна решітка освітлюється червоною та зеленою лампочками,

— У мого родича в Черкасах теж «Победа». Гарна машина.

— Хоче він мені пришити клапан. Я його питаю — що то за клапан? А він каже — точно як у циліндрі, каже. Згорів ваш клапан, каже. Треба міняти…

Неспокійно ворухнувся в ліжку Рязанцев.

Дахно та Курінний трохи перечекали, відтак знову почали перешіптуватись.

Вони не знали, що Павло Никанорович не спить.

Наче якимись збуджуючими радіохвилями був пронизаний і опромінений Павло Никанорович: безсоння спало на нього, як віщий знак небес, і нікуди було втекти від цього безсоння, від самого себе, від думки про смерть. Що таке смерть? «Смерть — це завірений довідками кінець життя», — визначив Павло Никанорович. І відчув себе маленькою кулькою з тої дитячої гри, коли пружина вистрілює кульку, яка котиться по розмальованому полю, потрапляючи в різні загорожі й лунки, на яких написано різні цифри — від 10 до 500; а іноді кулька «згорає» — летить повз усі загорожі, вихляє по полю, ось-ось, здається, потрапить у затишну лунку — в сотку чи двохсотку, чи навіть у найвищу, заповітну, — п'ятисотку, але ж ні! Ніде не затримуючись, летить вона вниз, у ту прірву, до борту, де кінчається її блискавичне життя, і її життя нічого не варте, бо навіть десятки вона не набрала. Життя Павла Никаноровича швидко котилось до борту, і саме тепер, коли попереду вже не було порядних лунок, а тільки мертва вона нулів, кінець, ніщо, — йому здалось, що прожив він якесь не своє, а чуже, невідоме, анонімне життя. Чи напише «Вечірній Київ» про його, смерть, подумалось йому. Ні, не напише. А якщо й сповістить про це в куточку четвертої сторінки дрібною нонпареллю, то тільки завдяки честолюбним турботам його дорогої Льолі. І навіть якщо його інструкції в електричках читатимуть ще через 200 років — навіть і це не тішило Павла Никаноровича, бо й тоді ніхто не цікавитиметься його особою, і Спілка письменників не влаштовуватиме вечорів його пам'яті, і жодна з енциклопедій світу про нього не напише, й ніхто на землі не знатиме, що жив колись Павло Никанорович Рязанцев, із плоті й крові, людина діалектично складна й суперечлива. Тільки одна думка якось заспокоювала Рязанцева: гадка про те, що всі смертні. Їдучи переповненим трамваєм чи тролейбусом, він із задоволенням думав, що ніхто з цих веселих чи мовчазних людей не залишиться, всі помруть. Повен вагон трупів. На душі ставало легше. Ще приємніше було, коли думав про це на переповненому стадіоні. Бігайте, бігайте! Кричіть, кричіть! Все одно, помрете — всі сто тисяч помруть.

Але сьогодні в глибинах рязанцевської душі народжувалося щось нове, ще незрозуміле навіть для нього, щось рішуче й відчайдушне — мовби знову став він безтурботним хлопчиком, — пригадалось йому, як б'ють крильми білі гуси осіннього ранку, коли червоне встає сонце, і яка холодна вода в криниці — обличчя ломиться, коли вмиваєшся; батько його працював землеміром; в усьому любив точність — записував кожну копійку видатків, а вечорами, погладжуючи русяву борідку, читав твори графа Толстого. Тільки тоді й був Павло Никанорович самим собою — кмітливим добрим хлопчиком, який нікому нічого поганого не заподіяв і нічого в світі не боявся, крім батька, котрий, хоч його й не бив, зате вмів так подивитись, що хлопець ходив навшпиньках. Батько був головним конструктором життя Рязанцева. Поки жив батько, Рязанцев ні за що не брався, не порадившися з ним, чий аналітичний розум охоплював усі тенденції й деталі розвитку епохи, передбачаючи можливі наслідки й роблячи з цього певні висновки, цілком протилежні тим, до яких дійшов свого часу граф Лев Миколайович Толстой. І от тепер Рязанцев подумав, що помилився в чомусь Генеральний Конструктор і що треба було жити якось інакше, але як? І знову щось відчайдушно-провіденціальне наче підштовхувало в спину Рязанцева, наче говорило: це твій останній шанс у житті. Не втрачай його. І після того, як Рязанцев докладно обмислив свою смерть і похорон — хто прийде, хто що казатиме Льолі, буде оркестр чи ні, і який автобус буде — великий чи малий «газон», і скільки вінків буде на цьому сумному святі (в душі його навіть народився журливий жарт: «Людину оцінюють за кількістю вінків на похороні»), після всього того, що не давало спати, що робило його живим манекеном, наче ввели йому внутрішньовенно якусь сильно діючу речовину, яка віддалила його від життя, але не наблизила до смерті, після всього того П. Н. Рязанцев раптом зрозумів, що смерть — це ще не найстрашніше, що може бути з людиною. Тої ночі Рязанцев переміг смерть, буденність її ритуалу. Він відділив усе, що пов'язане з гниттям тіла, від того, що переживе людину, й залишиться розчиненим у повітрі, мов якась магнетична сила, ще не відкрита вченими. І — перемігши — став сильним, зухвало сильним.

Тої ночі він заприсягнув — почати нове життя, як виживе. Тої ж ночі склав коротенький план нового життя.

§ 1. Вбити Льолю — свою вірну, кохану дружину. Якщо не вбити, то піти принаймні геть від неї, побивши перед цим їй морду за всі знущання, що зазнав од неї.

§ 2. Піти куди треба й визнати себе винним у дезертирстві і понести, якщо треба буде, заслужене покарання (тим більше, що Президія Верховної Ради СРСР оголосила амністію для осіб, що скоїли аналогічні злочини, — Павло Никанорович сам читав про якогось вовкулаку, що просидів двадцять років у схроні і вийшов звідти тільки після амністії, вже готовеньким живим мерцем).

§ 3. Кинути свою роботу — нікому не потрібну й безглузду — і податися кудись далеко, може, до Сибіру, де влаштуватися в їдальні, або пекарні, або на кондитерській фабриці, згадати стару свою професію й радувати людей вигадливими кондвиробами — оздоблювати святкові та весільні торти кремовими вензелями.

§ 4. Впасти на коліна перед дочками своїми — Юлічкою та Нікою — й просити в них прощення за нікчемне своє існування.

§ 5. Витравити, вирізати ганебний напис на грудях — «Не тронь его, оно разбито», — і піти після цього на загальний пляж, не боячись нікого, сміливо дивлячись усім в обличчя.

§ 6. Зробити щось добре людям, щоб згадували вони Павла Никаноровича Рязанцева, коли помре, щоб не розбивали молотками його мармурове лице на кладовищенському пам'ятнику.

Від величі того рішення, яке прийняв, його охопило превелике хвилювання.