— А я тоді тільки в дитсадок пішла, — сказала Валентина. — Але на небі вже хтось знав, що ми зустрінемось.

«Так, — подумав він. — Якщо вірити у запрограмованість цього світу, наша зустріч у магазині на Червоноармійській вулиці була передбачена у загальній системі подій. Вона ще ходила в дитсадок, її мати була ще молодою, гарною жінкою, її батько ще воював на фронті, і ми могли з ним десь зустрітися, — не набагато старший він був за мене, — а я, виснажений, у лахмітті, йшов по Києву на реєстрацію в комендатуру. Вона містилася в Будинку офіцерів. Наша квартира була порожня, хтось її пограбував, батьків у Києві я не застав. Я зустрів Галку Зайончковську зі свого курсу, шикарно одягнену, — вона кинулась до мене, почастувала німецькими сигаретами, вона була утриманкою якогось генерала, обіцяла допомогти, щоб мене не забрали в Німеччину, розповідала, кого з наших бачила і хто з професорів читає лекції в медінституті, відкритому при німцях; у медінститут вона йти не радила. «Знаєш, Андрюшо, — сказала вона, — наші все одно прийдуть, що б там не казали ці… Мені мій генерал сказав, що в німців справи погані. Я тобі допоможу». Я думав — вона звичайна німецька вівчарка, а вона була зв'язана з підпіллям; після війни їй дали партизанську Медаль, і зараз вона завідує туберкульозним диспансером. А ти, моє малятко, набиралась азійської смаги, їла самаркандські дині, і війна, і зради, й падіння, і подвиги — все було безмежно від тебе далеке».

Він зрозумів, чому не хотів розказувати їй нічого про дружину. Є речі, про які не можна говорити. Не треба. Мені з тобою добре, малятко, але давай облишмо цю тему. Двадцять років не викреслиш із життя і про них не розповіси скоромовкою. То були не найгірші роки мого життя. Коли щось і було погане — то тільки я винен в цьому: моя жорстокість, нетерплячість, грубість, а інколи — мої зради, мої захоплення жінками. Вона все терпляче зносила, бо по-справжньому любила мене і багато речей вибачала. Це те вміння, якого я позбавлений цілком: уміння вибачати. Це, звичайно, душевна аномалія, яку потім суспільство підносить до рівня цноти й називає це по-своєму: висока вимогливість. Скільки людей пішло з моєї клініки тільки через те, що я не вмів вибачати їхні провини. Здається, Божена теж невдовзі піде.

Та потім він із люттю подумав, що якби не він, не його ота відома «вимогливість», то нічого з клініки не було б: була б примітивна лікарня, як у Полтавця. Якщо людей розпустити… Ні. Їх треба тримати в руках. Я проти всякої балаканини, яка зветься демократією. Я за диктатуру.

— У мене є до тебе прохання, — сказала Валентина, наче вгадавши, його думки. — Я хочу побачити операцію на серці.

— Завдання редакції? — підозріло спитав він.

— Ні. Просто хочу подивитись.

— Гаразд. Тільки спочатку зробиш аналіз на носійство стафілококів.

— Це що таке?

— Мазок із горла і носа,

— А якщо там щось знайдуть? — спитала вона.

— Тоді я тебе не пущу.

Вона засміялась, бо іншої відповіді не чекала. Вона подумала, що хотіла б завагітніти від нього, хотіла б носити в собі його дитину; вона подумала, що неодмінно б народився син, схожий на нього: виріс би широкоплечий, важкуватий, чорнявий хлопець. З їхнього кохання неодмінно мала б народитися гарна дитина, їхня плоть і кров. Вона подумала, що коли б на Новий рік, який вона зустрічала в галасливому товаристві журналістів, хтось підійшов і сказав їй, що вона покохає мужчину, якому сорок дев'ять років, і що вона бажатиме мати від нього сина, вона б сприйняла це як божевільний жарт, п'яну нісенітницю. Дивна річ — кохання, думала вона. Він хоче знати, за що я його кохаю? Це тільки в соціологічних анкетах якісь дурепи відповідають: люблю за розум, за хазяйновитість і за те, що він гарний баскетболіст. А потім інші дурні, які вважають себе вченими, підраховують ці відповіді у процентах. Примітивні балакуни! Існують невідомі сили тяжіння, коли жінка й чоловік зустрічаються, наче планети, і обопільно притягуються — більша планета притягує до себе меншу, і є речі, які не можна зрозуміти. Ми весь час пізнаємо одне одного, намагаємось щось збагнути розумом, але є щось більше, від чого щемить серце, і нічим пояснити це не можна.

— Скажи, — спитала вона, — а ти не боїшся, що коли ти викинеш людині серце й поставиш інше, людина щось втратить… те, що люди звуть душею. Ну, якісь почуття,

— Дурниці, — всміхнувся він. — Серце — це шматок м'яса. Ніяких почуттів тут нема.

— Коли я тебе кілька днів не бачу, в мене болить серце. Якби мені пересадили чиєсь серце, воно б теж боліло?

— Треба поставити експеримент. Попросити доктора Блайберга закохатись. Але аж так далеко наука ще не пішла. Дай нам бог впоратися з м'ясом. Щоб його пришити добре, щоб воно скорочувалось, щоб лімфоцити його не зжирали. Коли болить серце — значить у тебе спазмовано коронарні судини. Ніколи не запускай болю. Приймай одразу валокордин.

— Дякую, лікарю, — сказала вона. — Чи не послухаєте моє серце? Може, щось порадите проти болю?

— Охоче. Якщо дозволите, я послухаю вас за методом київської школи терапевтів: неозброєним вухом.

Він приклав вухо до її грудей і почув поштовхи її серця, прискорене биття, чисту тональність її здорового молодого тіла.

— У тебе чудове серце, — сказав він. — Я його люблю. Я все в тобі люблю.

Наступила ніч, але вони не спали. Вони ввімкнули транзисторний приймач і вишукували на середніх хвилях музику. Червоно світились щілини в пічних дверцятах, і коли око звикло до темряви, вони побачили, що кімната стала затишна, тепло висвічена промінням відблисків, і їм здалось, що вони прожили в цій кімнаті тисячу років і тепер сприймають її вбрання внутрішнім зором — їм не потрібне було світло й галас; їм потрібні були зосередженість і повне злиття, творення нової суті, яка не знає поділу на «твоє» і «моє»; час од часу вони забували про музику, а коли поверталось до них усвідомлення цієї кімнати, усвідомлення звуків і відсвітів, то вони чули німецьку чи румунську скоромовку, й тоді Костюк крутив ручку приймача: ефір гудів од музики й політики.

Що таке кохання, думав він. Не вірю, щоб цього не можна було збагнути розумом. Кохання — це спроба інтенсивного обміну духовно-сексуальною інформацією. В цьому визначенні є сенс. Кохання — це віковічна спроба людини подолати той бар'єр, яким люди відгороджені одне від одного. Спроба так само героїчна, як і безнадійна. Абсолютне кохання буде можливе лише тоді, коли люди знайдуть спосіб повного інформаційного взаємопроникнення, взаєморозкриття й взаєморозуміння. Потрібна повна щирість. А ми — ми нічого не знаємо одне про одного. І коли ми заснемо, ми бачитимемо різні сни. Їй може наснитися хтось, кого я не знаю, а мені…

— Знаєш, — сказав він, — колись я любив одну дівчину, дуже на тебе схожу.

— А зараз ти любиш мене чи ту дівчину?

— Звичайно тебе.

— Де та дівчина?

— Не знаю. Може, й загинула.

— А в мене не було нікого, хто був би хоч трохи схожий на тебе, — сказала вона,

— Це й зрозуміло, — засміявся він. — Я дуже рідкісний екземпляр. Такого нечасто зустрінеш.

— Професоре, а де ваша скромність? Скромність прикрашає людину.

— Я зневажаю так званих скромних людей. Скромні — це вбогі. Щось у них не виходить, нема здібностей, нема сили — ось вони й пишаються своєю скромністю. Ще й ненавидять люто тих, хто може зробити щось більше за них. Якби світом заволоділи так звані скромні люди — погано було б нам. Вони б винищили все, що піднімається над їхнім вбогим рівнем, усе яскраве й талановите. Всіх би одягнули в уніформу. В сіру, скромну. Суспільство пересічних скромних людей було б приречене на загибель.

— Але суспільство бундючних надлюдей, які всюди кричать про свою вищість, по-моєму, ще гірше. Я взагалі проти поділу людей на вищі й нижчі категорії. Знаєш, як страшно, коли дитині, якій немає дванадцяти років, кажуть на підставі якихось ідіотських тестів: ти, мила дитинко, не будеш ні художником, ні математиком, ні адвокатом, ні політиком, ні архітектором. У тебе нема ніяких здібностей. Ти придатна тільки на роль вантажника. Це гидко.