Сподіваюся, що до того, як Ви отримаєте це моє послання, моє ім'я та ім'я моєї дружини будуть уже досить политі брудом, дякуючи старанням усіх старих дів нашої клініки. Хочу одразу сказати, що мені абсолютно байдуже, що вони базікатимуть про мене та дівчину, яку я люблю. Але мені не байдуже, що подумаєте про цю історію Ви. Я не підозрюю Вас у пуританізмі чи фальшивій міщанській цнотливості. Але я боюсь, що Ви, як людина наскрізь раціоналістична (я завжди щиро шанував саме цю рису Вашої вдачі), не зрозумієте мого вчинку, вважатимете його ідіотським, романтичним, сюрреалістичним, сміхотворним, абсурдним і т. д. Адже все можна було зробити заздалегідь, без скандалу, тихо, з маршем Мендельсона, без ексцесів та втечі. Так ось, хочу Вам сказати, будучи при здоровому глузді та добрій пам'яті, що це — єдиний вчинок, яким я пишаюсь і пишатимусь усе своє життя, незалежно від того, як воно складеться. Бо це — вчинок. Бо я, нарешті, знайшов у собі сили розірвати ту невидиму, але міцну павутину життя, як звичайної монотонної запрограмованості, що сковує кожну людину, робить її безпорадною мурахою в потоці подій, нею самою викликаних. Ви скажете, що це не так. Ви скажете, що це в мені спрацювала могутня біологічна програма продовження роду і що мій вчинок — не звільнення від запрограмованості, а навпаки — вияв поневолення могутнішою програмою. Я все знаю, що Ви скажете. Але знайте, що Ви на цей раз помиляєтесь. Я теж помилявся. Цією історією я експериментально довів, що я — вільна людина, яка може впливати на перебіг подій, і зараз Ви переконаєтесь в цьому: по-перше, я офіційно ставлю Вас до відома, що прошу звільнити мене від обов'язків завідувача лабораторії в зв'язку з сімейними обставинами; по-друге, повідомляю, що я та моя дружина маємо намір виїхати з Києва в інше місто; по-третє, хочу сказати Вам, що той рукопис, який я обіцяв Вам дати прочитати (коли пам'ятаєте, він називався «Новий Канон»), я спалив, бо зрозумів, що твір цей наскрізь епігонський, написаний під сильним Вашим впливом, несамостійний і тому не має права на існування.

Прощайте, Андрію Петровичу. Дякую Вам за все, що Ви дали мені. Тепер залишилось мені це відкинути й піти далі — до власного світогляду.

Ваш Б. Голуб

P. S. При всіх Ваших безперечних позитивних якостях, Ви маєте один величезний недолік: Ви забули, що таке кохання. Боюсь, що ми розмовляємо зараз на різних мовах».

«Так, — подумав Костюк. — Ти все правильно зрозумів, парубче. Мені невідомо, що таке кохання». Він ще подумав, чи стало б у нього зваги вчинити так, як це вчинив Боря?

Потім викликав до себе Мовчана.

Даня був якийсь блідий і невиспаний.

— Ти про Голуба знаєш? — спитав Костюк.

— Авжеж. Дівка в нього — перший клас. Він молодець. Правильно зробив. Можу тільки позаздрити.

— Твоя машина на ходу?

— Звичайно. Повітряне охолодження, скрізь пройде…

— Так слухай. Треба їхати до матері Голуба, взяти його адресу в Умані. Він там у свого дядька. Якщо не дасть, все одно їхати в Умань. Розшукати його. І привезти живим чи мертвим. Краще живим. Зрозумів?

— Гаразд. Зараз поїду. А операція?

— Візьму Юру. Йому треба привчатися. Зараз я напишу листа. Почекай.

Він швидко написав листа Голубу:

«Борю!

Я ніколи не припускав, що ти такий йолоп. Ну, ти любиш дівчину. Ну й люби собі на здоров'я. Кажуть, що вона дуже гарна. Але навіщо ж впадати в істерику? Навіщо під звичайну людську справу, за яку тебе ніхто, віриш, ніхто в клініці не осуджує, підводити цілий філософський базис? Ти прекрасно знаєш, що в цьому світі нема абсолютно вільних людей. Людей, вільних від суспільства, від біологічних законів, від своїх обов'язків. Ти знаєш визначення свободи й знаєш, які суворі межі має людська свобода, свобода в межах програми… Хочу тобі нагадати це в зв'язку з твоєю заявою про звільнення. Тобі відомо, як близько ми стоїмо до того, що було нашою спільною з тобою метою, — до трансплантації. І якщо ти втечеш у цей вирішальний момент, я розціню це тільки як зраду. Тому я тебе прошу: не будь дурнем. Негайно повертайся в Київ. У нас все готово до трансплантації, і твоя присутність абсолютно необхідна. Після того, як виконаєш свій обов'язок перед клінікою та тим нещасним Максимовим, ти можеш вважати себе вільним і їхати хоч на край світу.

Привіт твоїй дружині.

Чекаю тебе.

А. Костюк

P. S. А ти все-таки йолоп, що спалив той рукопис. Майзель мені казав, що то дуже талановита річ.

P. P. S. Ми розмовляємо на одній мові. Коли-небудь ти це зрозумієш».

Він дав листа Мовчану.

— Тільки їдь обережно. Я б не хотів, щоб тебе привезли як донора.

— Це не входить у мої плани, — сказав Даня, ховаючи листа. — Привезу вам молодожонів. З ліжка витягну, а привезу.

Звірувата була в Дані усмішка. Він подумав, що треба з собою в Умань взяти якусь дівчину, щоб веселіше було їхати.

Не встиг Даня піти, як прийшла Софія Абрамівна Рапп.

— Чули? Вчора помер француз Булонже, — сказала вона. — Внаслідок імунологічної несумісності.

— Скільки він прожив?

— Сім місяців. У мене таке враження, що існують три хвилі відторгнення органів. Перші дні після трансплантації, потім — через шість-сім місяців, і віддалені наслідки — через рік-півтора. Це, загалом, збігається з нашими експериментальними даними. Це якась таємнича закономірність. Першу фазу відторгнення більш-менш навчились переборювати. А от другу і третю… І в мене з'явилась ідея.

Коли Софія Абрамівна казала, що в неї «з'явилась ідея», це означало, що вона вже веде досліди й має певні результати.

— Вам ніколи не думалось про те, які механізми рятують плід, що перебуває в материнському лоні? — спитала Софія Абрамівна.

— Ні, — сказав Костюк.

— Адже плід імунологічно несумісний, але організм якось мириться з ним. Справа тут, мабуть, у трофобластах^[12]. Я думаю, що вони виділяють якісь речовини, які запобігають відторгненню. Про це є деякі літературні дані.

— Ну, ну, — нетерпляче сказав Костюк. — Це надзвичайно цікаво.

— Я поставила невеличкий експеримент на мишах. На моделі шкірного трансплантата. Одній групі нічого не вводила, другій — екстракт з трофобластів.

— І що?

— В першій групі настало відторгнення. В другій групі відторгнення ще нема.

— Не вірю, — сказав Костюк. — Це випадок. Не може бути, щоб відповідь була така проста.

— Я теж не вірю. Це суто попередні дані. Я сама здивована.

— Але треба негайно поставити велику серію експериментів. Якщо вам потрібні люди, я дам три ставки. Як?

— Спасибі, — зраділа Софія Абрамівна. — Наукових співробітників я не потребую. Вистачить. А от від препаратора й двох лаборантів не відмовлюсь.

— Тоді гаразд.

Він подивився на годинник. Треба було йти у передопераційну — митися. Сьогодні він оперував Дахна.

Костюк уже встав був із-за столу, як у кабінет зазирнув отой миршавий виконроб, в якого обличчя наче було погризене мишами. «Що йому треба, — подумав Костюк. — Невже знову буде щось канючити?»

— Пробачте, — просунувся в кабінет виконроб. — Андрію Петровичу, ми вже почали монтаж стерилізаційної установки.

— Знаю. А коли закінчите?

— Невідомо. Власне, я до вас не з цього приводу прийшов… Я вас дуже прошу. У мене є брат. Він у музкомедії грає на скрипці. Щось він себе погано почуває. Кашляє. Зробили йому рентген. Подивіться, будь ласка.

Він витяг із папки рентгенівський знімок лівої легені.

— Давайте, — сказав Костюк.

Він побачив у нижній легеневій долі темну круглу пляму, завбільшки з п'ятикопійкову монету. Краї в плями були майже рівні.