— Це рак, — мовив Костюк. — Треба різати.
— Як рак? — тихо сказав виконроб.
— Рак легенів.
— Боже ж мій, боже, — червоні плями зникли з обличчя виконроба, воно стало сіре. — А коли треба робити операцію? Через місяць — не пізно? Можна хоч почекати? Якось його підготувати?
— Треба негайно. Є ще надія, що нема метастазів.
— Професоре…
— Гаразд, — сказав Костюк. — Я зроблю йому операцію. Хоч це й не моє діло. Але я ставлю одну умову.
— Професоре… все, що тільки забажаєте…
— Щоб мені за п'ять днів закінчили післяопераційний блок.
— Усе зробимо, все…
— І щоб усе працювало, як слід.
— Звичайно, Андрію Петровичу, — заметушився виконроб.
— Завтра привозьте вашого брата. Я накажу завідувачеві відділення прийняти.
Він замкнув кабінет, по дорозі в операційне відділення зазирнув у канцелярію.
— Олю, — сказав секретарці. — Тут повинна прийти кореспондентка журналу «Світанок». Вона хоче подивитись операцію. Ти підеш із нею вниз, хай одягнуть її і проведуть у велику операційну.
Рівно об одинадцятій годині в клініку прийшла Валентина. Як і вчив її Костюк, вона пройшла не з парадного входу, де сиділи відвідувачі, а зі службового. Зійшла на третій поверх. Поторгала двері, на яких висів напис: «Професор А. П. Костюк». Двері були зачинені. Але тут побачила її якась дівчина й, спитавши, хто вона, повела на другий поверх. Тут товпилось багато людей, і ніхто не звернув уваги на Валентину. Опасиста санітарка видала їй пакет зі стерильною білизною. Дівчина провела її до роздягальні, пояснила, як потрапити в операційну, й пішла.
В жіночій роздягальні нікого не було, бо операційні бригади вже почали митись. Валентина знайшла порожню шафу й почала роздягатися. Вона скинула з себе все, залишившись тільки в трусиках і ліфчику. Розгорнула пакет і надягла білу полотняну білизну — сорочку, схожу на ті, які носять солдати, тільки з короткими рукавами, обтислі штанці, а на ноги — полотняні бахіли, зав'язавши їх поворозками під колінами. Сховала своє коротке волосся під шапочку. Сорочки — вона це бачила — всі тут носили навипуск.
У передопераційній перед умивальниками стояли лікарі й мили щітками руки. Костюка серед них не було. Валентина проминула ще одне приміщення — тут треба було надягти маску — й опинилась у великій операційній. Це була простора зала, викладена білими кахлями. Вона побачила операційний стіл, на якому лежав хворий. В залі було чоловік дванадцять. Всі вони чимось займалися. Вона стала коло електрокардіографа. Лікар, що порався тут, регулював зображення серцевих імпульсів на екрані. Валентину вразило, як багато тут дівчат. Облич їхніх не було видно, тільки очі, але їм дуже пасувала біла уніформа. Дивлячись на їхні стрункі постаті, Валентина подумала, що це молоді, гарні дівчата. Кілька з них готували до роботи АШК — велику скриню, до якої тяглись гумові рурки. Одна дівчина стояла на табуретці й повертала безтіневу лампу так, щоб світло падало на груди хворого. Жовта безтінева лампа схожа була на літаючу тарілку з дев'ятьма ілюмінаторами, з яких лилося світло. Операційна сестра розкладала на високому столику інструменти. Хворий уже спав, обличчя його, затуленого екраном, не було видно. Валентина подумала, що коли почнеться операція, вона нічого не побачить, стоячи біля електрокардіографа, — тільки спини хірургів. Підійшла впритул до операційного столу, ставши поруч із анестезіологом, — і тоді вгледіла обличчя хворого. Блідий чорнявий чоловік. Тепер їй добре було видно операційне поле. Двоє хірургів, що безтурботно й голосно перемовлялись — так само, як це роблять слюсарі в гаражі, — обклали хворого жованими стерильними простирадлами й змастили операційне поле йодом: шкіра стала буро-коричнева, а потім — досить швидко — стала жовта. Один із хірургів узяв скальпель і зробив довгий поздовжній розвіз точно посередині грудини.
«Невже оперуватимуть без Андрія, — подумала Валентина. — Де він?»
І тут побачила Костюка.
Він та другий хірург саме зайшли до операційної. Вони були одягнені так само, як і всі, хто перебував у операційній. Той другий — молодий кремезняк — почепив до бахіли авторучку. Навіщо, подумала Валентина. Адже нічого не писатиме під час операції. Костюк не звернув на Валентину й найменшої уваги. Він одразу почав лаятись, — чому в операційній немає спеціальних масок із дротиками, які б вигинались за формою носа й щільніше притискали б маску до обличчя.
Йому подали стерильний халат, який обережно зав'язала ззаду медсестра. Потім Костюк надягнув маску. Він сів на табуретку, підвівши вгору руки. Між тим, хірурги, що почали операцію, просунули в отвори, зроблені в грудині, дротяну пилку й почали пиляти грудину. Від цього звуку Валентині стало млосно. «Стій спокійно, — наказала вона сама собі. — Ще не вистачало, щоб ти тут втратила свідомість. Стій…» Взагалі, вона вже бачила операції, була в операційних. Вона не боялась крові… Тільки ж бачила операції простіші — апендектомії.
Костюк просунув руки в гумові рукавички, які підставила йому Рая — операційна сестра. Костюк і той, що прийшов із ним, підійшли до хворого, й ті двоє відступили вбік. Костюк став при правому боці хворого, той кремезняк — навпроти. «Ось тепер тільки починається справжня операція», — подумала Валентина. Якась дівчина відтрутила її вбік — треба було приладнати на штативі велику ампулу з кров'ю. Коли дівчина відійшла, Валентина побачила, що асистент Костюка припалює кровоносні судини електрокоагулятором (вона наперед знала хід операції — їй розповів Андрій), щоб зупинити кровотечу. Цей прилад схожий був на мініатюрний електропаяльник. Припалювана тканина ледь чутно шкварчала, й над нею вився легкий, майже непомітний димок. Потім, коли було розсічено перикард, Валентина побачила серце. Таким вона його й уявляла: м'язисте тіло, завбільшки з великий чоловічий кулак, скорочувалось — і в постійному ритмі його важких поштовхів було щось величне.
— Хлопці, щоб не було ніяких затримок, бо мені о третій треба бути в міністерстві, — сказав Костюк. — Відсос готовий? Чи так, як минулого разу?
— Готовий, — відгукнулася одна з тих, що сиділи коло АШК.
Почалось підключення хворого до АШК. Вони працювали мовчки, але Валентина відчула, як зростає в операційній напруження. Коли вони вмикали одну з рурок, в обличчя Костюкові бризнув струмінь крові — залив окуляри (він працював в окулярах) і зачервонив маску.
— Сволоч, — брутально вилаявся Костюк. — Як ти держиш? Нічого не тямиш.
Валентина не знала, що той кремезняк, якого звали Юрою, мало асистував Костюкові, ще не звик до нього.
До Костюка підскочила медсестра, зняла окуляри, протерла їх стерильною салфеткою й швидко надягнула, позакладавши дужки за вуха.
— Поправ, — сказав він.
Він брав інструменти, не дивлячись на Раю, тільки нетерпляче простягаючи до неї праву руку. Запрацював АШК. Його рівне гудіння заповнило операційну. Серце було відключене від системи кровообігу; кров із правого передсердя поступала в АШК, який був заповнений трьома літрами крові тої ж групи, проходила через штучні легені, збагачуючись киснем, і поверталась в тіло хворого через стегнові артерії. Видно було, як працює насос АШК: два коліщатка обертались на роторі, ритмічно придавлюючи гумову рурку, по якій проходила кров. Скорочення серця слабшали, й нарешті залишилося легке тремтіння м'яза — фібриляція. Серце тепер нагадувало рибу, викинуту на берег. Починався найголовніший етап операції. Валентині раптом здалось: все, що вона бачить, — фантастичний сон; те, що роблять ці люди, — страшне й незрозуміле для неї і таке звичне для них; ці люди здались їй не такими, як усі, — наче були вони посланцями якоїсь далекої космічної цивілізації; в той же час вона знала, що це звичайні люди, як усі, котрі їздять щоранку на роботу в тролейбусах, після роботи штовхаються в чергах, пліткують, кохаються; й Костюк постав перед нею зовсім у іншому світлі, й вона пошкодувала, що прийшла сюди, що напросилась на операцію. Не треба було їй цього робити. Вона фізично відчула, який нелюдський тягар несе на собі ця людина, — і всі їхні ночі й розмови здалися їй нереальні, як і те, що він її кохав; чому її, за що? Даремно вона зазирнула в цей світ — такий чужий і далекий, світ, який ніколи не стане її світом. Їй тут не місце. Вона подумала, що те, що її кохає Андрій, — наслідок якогось непорозуміння. Мине час, і він сам це зрозуміє. Сьогодні вона побачила справжнього Костюка, і відстань між ними мірялась не роками — роки не мали ніякого значення, бо вона його кохала й не звертала ніякої уваги на сивизну чи зморшки, — була між ними якась непереборніша відстань: відстань між різними системами й символами життя, вічна відстань між квітами й землею, між морем і берегом, між зорями й серцями, між птахами й деревами; ніяка близькість чоловіка й жінки не скорочує цієї відстані. Між ними стояли смерті — багато смертей; тягар цих смертей несе на собі Костюк, і їй ніколи цього не зрозуміти, і нічим вона йому не допоможе — не візьме частину цього тягаря на себе. Їй стало лячно: їй здалось, що тут, у цій великій стерильній залі, якась жорстока сила протистоїть їхньому коханню; та сама сила, що рятує життя людині, яка лежить на операційному столі.
