— Що ти мені даєш таке г…? — гримнув на Раю Костюк і кинув на підлогу голкотримач.
Він працював на відкритому серці — тепер нічого величного в серці не було, просто розкраяний червоний шматок м'яса.
Валентину попросив трохи відступитись анестезіолог. Він пальцями розсунув повіки хворого — подивився на зіниці. Зіниці були звужені. Анестезіолог протер спітніле обличчя хворого салфеткою.
— Забери голову! — крикнув Костюк асистентові, котрий нахилився над серцем. — Заважаєш!
— Мені нічого не видно, — виправдовувався той.
— Помовч. Дуже розумний.
У Валентини заболіли ноги. Костюк пришивав клапан, кленучи все на світі — голки, нитки, голкотримачі, Раю, Юру. Валентина подумала про цього чоловіка, котрому роблять операцію: хто він? Розіп'ятий і напівмертвий, байдужий до всього, позбавлений людської цілісності й природності, немовби розкладений на головні елементи, на окремі функціональні одиниці — на кров'яний тиск, на гемоліз еритроцитів, на показники кислотно-лугової рівноваги, на електрокардіограму, на реакцію зіниць, на протромбіновий індекс; вона подумала про те, що серце зараз розкрите, як розрізане яблуко, і його тканин уперше в житті торкається повітря; вона уявила, що може бути з серцем, якщо в повітрі літатимуть патогенні мікроби. Вона поправила маску на обличчі.
Клапан здався їй великим і примітивним, наче призначався він для автомобіля, а не людини. Костюк поступово опускав клапан у серце на спеціальному тримачі, затягуючи нитки.
Коли серце запрацювало після удару дефібрилятора, Валентина потихеньку вибралася зі свого зручного місця у головах хворого; глянула на екран електрокардіографа: серце викреслювало яскраву хвилясту лінію. Вона швидко переодяглась і вийшла з роздягальні. Назустріч їй по коридору йшов Костюк. Халат він скинув, ішов у сорочці й білих штанях.
Їй здалось, що він хитається. Вона побачила різкі зморшки коло рота, почервонілі, як від недосипу, повіки.
— Ну як? — спитав він, зупинившись. — Як, Валентино Миколаївно? Хочете поміняти журналістику на медицину?
— Я… не знаходжу слів… Я ніколи не думала, що це така страшна робота.
— Ну, не перебільшуй. Сьогодні все було спокійно. Буває гірше. Я завтра подзвоню.
Він кивнув їй і пішов у роздягальню.
Він думав про те, що через кілька днів переведе клініку на готовність номер один: готовність до трансплантації. Якщо тільки Мовчан привезе цю божевільну закохану парочку.
Прямо з Міністерства охорони здоров'я Костюк подався на засідання наукового хірургічного товариства. А що на засіданні головував професор Полтавець, то тяглось воно нескінченно довго. Полтавець обожнював такі збіговиська, на яких розкривався його яскравий талант Людини, Що Любить Побалакати. Якщо в кабінеті Стоянова професор стримувався, то тут він був у рідній стихії: після кожного виступу Полтавець ставив доповідачеві десятки запитань, потім сам на них відповідав, користуючись своїм правом головуючого. Полтавець скінчив Київське військово-фельдшерське училище в 1915 році, і тому більшість його найяскравіших клінічних спогадів припадала на період першої світової війни. Коли демонструвався хворий з аневризмою стегнової артерії, професор Полтавець говорив приблизно таке: «Як зараз пам'ятаю, під час воєнних дій на Північно-Західному фронті мені вперше довелося зіткнутися з подібним випадком. Треба вам сказати, що характер вогнестрільних уражень багато в чому залежить від зброї, що застосовується. У 60-ті роки XIX століття застосовувались м'які свинцеві кулі великого калібру. В 90-х роках, під час воєн бурської, китайської та пізніше — під час російсько-японської війни було пущено в хід дрібнокаліберну, так звану огівальну кулю, одягнену в нікелеву оболонку. Під час балканських воєн та в першу світову війну, як вам відомо, широко застосовували кулю гострокінцеву, що мала нахил до деформації свого маршруту в тілі пораненого й залишала ходи з рваними стінками, які сприяли утворенню аневризм».
Коли хтось доповідав про застосування захисних плівок при дрібних травмах, професор Полтавець пояснював, що цей винахід не є новий, бо коли в 1916 році він працював у професора Саввіна в Пресненському розподільчому госпіталі в Москві, вони пречудово застосовували лакування шкіри клеолом, що складається з 15 гр венеційського скипидару, 12 гр мастики, 25 гр калофонію, 8 гр білої гуми та 180 гр спирту. Слухали його уважно, хоч більшість лікарів і найменшого уявлення не мала про те, що таке калофоній.
Під час Великої Вітчизняної війни Полтавець носив срібні погони генерала медичної служби.
Коли поранений генерал армії Ватутін помирав, до Києва приїхав сам Бурденко, що був головним хірургом Червоної Армії. Подивився на Полтавця й сказав:
— Ех ти, Ваню. Як був фельдшером, так фельдшером і залишився.
І хоч не було вини в тому нещасті Полтавця, — тяжко пережив він ту історію й ті слова Бурденка. З того часу його так і звали: «генерал-фельдшер».
Костюка завжди дратувало — як уміють люди тринькати час, перемелювати його на жорнах безглуздої балаканини. Багато тої балаканини, тої інформативної полови було і на засіданнях хірургічного товариства. Але траплялись дні, коли одне слово, один спогад Полтавця, одне питання чи один коротенький виступ пробуджували думку, наштовхували на якісь неочікувані рішення. Того вечора Костюк із цікавістю прослухав доповідь про властивості нового кровозамінника ОЛК-10: кровозамінник був ще недопрацьований — клінічні випробування тільки починалися; як одну з негативних рис нового кровозамінника називали його здатність пригнічувати імунологічні реакції організму. Пригнічувати? Але це саме те, що так потрібне при трансплантації. Костюк старанно занотував усі дані про новий кровозамінник, а після засідання умовився з авторами про випробування препарату в своїй клініці.
Була ніч, коли повернувся додому. Ще на сходах почув музику, що долинала з його квартири. Тихенько відчинив двері, роздягнувся і, ніким не помічений, пройшов на кухню. У великій кімнаті танцювали шейк, чулись голоси, дівочий сміх. У Сергія були гості.
Костюк жив у батьковій квартирі. Колись це була п'ятикімнатна квартира, але в 1930 році їх ущільнили, залишили три кімнати. Сусіди відгородились від них, пробили окремий вихід. Рояль та батькову бібліотеку перенесли до великої вітальні: старі дубові шафи були щільно заставлені медичними монографіями початку століття, підшивками журналів «Русский врач», «Врачебное дело», «Київський медичний журнал» — батько був у тому часописі членом редколегії. Скільки разів хотів Костюк звільнити ці шафи від застарілих книжок, автори, власники й читачі яких давно померли і час життя цих книжок скінчився; ці підручники, вадемекуми, довідники й атласи вмерли разом із тим поколінням, що на них вчилося, — та рука не піднялась; так і стояли в коричневих, іржавих, темних, чорних із золотом палітурках, і на титульних листах цих книг чорним збляклим чорнилом каліграфічно було виведено: П. Г. Костюк. Були в батьковій бібліотеці справжні раритети — як-от, наприклад, «Російсько-український медичний словник», виданий Київським губернським відділом охорони здоров'я в 1920 р. при чинній участі професора Корчака-Чепурківського — з дарчим написом, із подякою за допомогу при складанні цього словника, яку надав авторові вельмишановний Петро Гнатович Костюк…
Кухня, як і всі старовинні кухні, була велика, з високою стелею, з баком для води, яку колись гріли в печі; між трубами протягнуто було вірьовки для білизни. їх вішала ще дружина. Вона хотіла викласти стіни білими кахлями, та Костюк не дозволив: досить із нього операційних. Пофарбували панелі олійною фарбою в салатовий колір — так досі все й стоїть. Треба було робити ремонт, та все бракувало часу.
Костюк відчинив холодильник. Дістав ковбасу, солоні огірки в полівініловій торбинці (добре, що Сергій купив), пляшку кефіру. З буфета взяв хліб. Подумав: якщо в цій злиденній вечері є щось добре, то тільки одне — з цих харчів не погладшаєш. Усі в клініці кажуть, що я схуд і що маю добрий вигляд. Вони думають, що це від зарядки й ходіння на лижах. Вони не знають, що це від кохання. Здається, кохання підвищує загальний обмів. Не кохання, а статеві гормони.
