До кухні зайшла дівчина — Костюк бачив її в своєму домі вперше: невеличка на зріст, років сімнадцяти, білява, дуже білява, мабуть, фарбована, по-дитячому припухлі губи, білий гольф і картата міні-спідничка з темно-червоної шотландки.

— Пробачте, — здивовано сказала вона. — Як ви сюди потрапили?

— Через кватирку, — сказав Костюк, збовтуючи кефір.

— А… — сказала дівчина, з цікавістю оглядаючи Костюка. — Ви — батько Сергія. Я багато про вас чула.

Він здер із пляшки фольгову накривачку. Став пити кефір просто з пляшки.

— Можна, я сяду?

— Угу.

Вона вмостилась на підвіконні. На ногах у неї були лаковані туфлі на низькому масивному каблуці. «Промочить ноги й застудиться, — подумав Костюк. — Потім — ревматизм, потім — операція на серці».

— Сигарети у вас є? — спитала дівчина.

— Є.

— Можна?

— Ти куриш? — спитав Костюк.

— Курити шкідливо для здоров'я. Нікотин, що міститься в одній сигареті, вбиває 250 коней. Курці частіше хворіють на рак легенів. Школярі, будьте ввічливими. Поважайте вчителів. Вчителі ніколи не помиляються. Переходьте вулицю на перехрестях. Пийте томатний сік. Зберігайте гроші в ощадкасі. Двічі два — чотири.

Вона говорила це з байдужим виразом обличчя, монотонно, наче раз і назавжди завчений урок.

— Здорово, — сказав Костюк. — Ну й пам'ять у тебе. Тебе як звуть?

— Люда.

Костюк дав їй сигарету, запалив сірника. Вона глибоко затяглась.

— Навіщо ти куриш?

— Будете перевиховувати?

Вона знову сіла на підвіконня. Попіл із сигарети струшувала в горнець із кактусом.

— Чому ж… — Костюк стукав зосереджено долонею по пляшці. — Це твоє діло. Якщо палитимеш регулярно, в двадцять п'ять років у тебе буде сіре обличчя. І поганий запах із рота. Тебе влаштовує це?

— Мене ніщо не влаштовує, — різко сказало дівчисько. «Чи вона не п'яна часом, — подумав Костюк. — Та ні, начебто твереза». — Мене не влаштовує моя мамочка, яка купує кришталь, килими й золото, а потім вчить мене ощадності. Мене не влаштовує мій татечко, який увечері слухає Бі-Бі-Сі, а потім пише ідейну передову статтю в свою газету. Мене не влаштовує ваш дорогий син Сергійко. Спочатку він виступає на диспуті про дружбу й цитує Герцена, а потім намагається мене поцілувати.

— Ну й що? — зацікавився Костюк. — Це йому вдалось?

— Нікому це не вдалось, — відрізало дівчисько. — Не час для поцілунків.

— Ого. Ти, бачу, дівчина радикальних поглядів. Ким ти хочеш бути?

— Революціонеркою. Мій ідеал — Софія Перовська. Ви бачили фільм про неї? Там дві ролі грає Стржельчик… І ще мій герой — Ернесто Че Гевара. А не ці барахольники, які танцюють шейк і тріплються про шмотки та дівчат,

— Це цікаво.

Костюк поставив пляшку в раковину, налив туди теплої води. Потім прибрав хліб і змів кришки зі столу.

— Як же ти собі уявляєш: робити революцію? Де? Як?

— Я хочу навчитися стріляти з автомата. Ховатися в горах. Кидати гранати, друкувати на гектографі листівки. Просилась до В'єтнаму — не пускають. Сміються. Кажуть — маленька. Чого вони брешуть? Вони й дорослих теж не пускають. А Зоя Космодем'янська що — пенсіонеркою була? Ви читали щоденник Гевари?

— Читав.

— Ось так треба жити. А не купувати чеські поліровані меблі та румунські унітази.

— Ти читала щоденник Гевари, — сказав Костюк. — А ти знаєш, що він був тяжко хворий?

— Що в нього було?

— Бронхіальна астма. Він дуже страждав од цього. Тепер скажи мені — якщо б ти, наприклад, синтезувала препарат, який би виліковував бронхіальну астму, це допомогло б справі революції?

— Так і знала, що будете перевиховувати, — зіскочила вона з підвіконня. — Все життя тільки й роблять, що перевиховують мене. Набридло.

Вона погасила сигарету й викинула недопалок.

У коридорі зчинився галас, почулись голоси, сміх. До кухні вбіг Сергій:

— Людко! Тебе шукають… Хлопці йдуть… Тато? Привіт! Чого ти тут сидиш? Треба було зайти.

— Ти опоштуй гостей, — сказав Костюк.

— До побачення, — сказала Люда.

— Щасливо, — всміхнувся їй Костюк. — Заходь до нас. Дивись — ноги не промочи.

Він зостався сам на кухні. Відчув утому; йому здалось, що очі засипано піском. «Негайно спати, — подумав він. — Так я довго не протягну».

Випровадивши своїх гостей, до кухні повернувся Сергій, несучи дві порожні пляшки з-під «Наддніпрянського». Потім приніс келихи та чашки з-під кави. Пов'язав материн фартушок, став коло раковини, взявся мити посуд. Костюк витирав рушником келихи.

— Хто ця дівчина? — спитав.

— Людка? Москвичка. Недавно переїхала в Київ. Я тобі казав про неї. Вчиться в десятому «Б». Хлопці кажуть — вона трохи чокнута. Вона тобі нічого тут не наговорила?

— По-моєму, дуже гарна дівчина. А хто її батьки?

— Батьків у неї нема, — сказав Сергій. — Вона кругла сирота. Тут живе її дядько.

Помовчавши, Сергій спитав:

— Вона тобі справді подобається?

— Так.

Костюк пішов стелити собі диван. Спав він у кабінеті, Сергій спав у своїй кімнаті. У вітальні було накурено, важкий дубовий стіл зсунутий у куток. На роялі валялись бобіни з магнітофонними плівками.

Костюк відчинив кватирку й почув пориви мокрого вітру, близький гомін поїздів та стукіт крапель по жерстяному карнизу. Поставив стіл на місце, туди, де стояв він ще з батькових часів: під бронзовою люстрою, схожою на велику механічну черепаху.

Побачив на тахті кинуту кригу. Це була книга з батькової бібліотеки: Л. Я. Якобзон, «Половое бессилие», Петроград, 1915 г., издательство К. Л. Риккера.

Молокососи, вилаявся подумки. Навіть на місце не могли покласти. Гарна молодь пішла. П'ють, танцюльки тільки знають. А що вони дівчатам кажуть? А ті відповідають їм тим самим. Невідомо, в що вірять. Ну, не бурчи, наче дід. Молодь — це чесне, чутливе дзеркало, приставлене до обличчя нашого світу. Яке обличчя — таке й зображення. Тільки трохи різкіше, трохи загостреніше. А це дівча — справжнє. З неї будуть люди. А за Сергія боюсь. Надто млявий.

Сергій уже перевдягнувся, прийшов у піжамі — в рожеві й блакитні смужки. Костюк привіз йому цю піжаму з Америки.

— Скажи своїм приятелям, щоб не виймали книжки з дідової бібліотеки.

— Гаразд, — слухняно мовив Сергій.

— Слухай, старий, — Костюк почувався ніяково, й це його дратувало. — Я хочу з тобою поговорити. Сідай.

Сергій сів на тахту й зняв окуляри. І одразу обличчя його стало беззахисне, і Костюкові чітко, гостро пригадалось обличчя дружини й Сергійко, коли він був ще зовсім малий, коли Костюк лоскотав його, коли вони боролись, — і Костюку захотілось встати, підійти до сина й поцілувати його. Але стримався.

— Знаєш, старий… живемо ми з тобою якось не по-людському… Погано. Хата, як казарма. Ти завжди голодний, я…

— Розумію, — обірвав Сергій і одягнув окуляри, від чого обличчя його стало знову спокійне і замкнене. — Ти хочеш привести жінку. Ти давно вирішив її привести. Ти думаєш — я не бачу? Але ти хочеш зробити це так, ніби я прошу тебе її привести. Мовляв, йдучи назустріч побажанням трудящих…

— Замовч! — різко обірвав його Костюк.

— Будь ласка.

Костюк, тамуючи гнів, знайшов все у собі силу похмуро, але спокійно вести далі розмову з Сергієм.

— Маму не вернеш, — сказав. — Коли вона померла, я поклав у труну ключ від нашої квартири. Але вона ним не скористалась. Є жорстока реальність життя, і треба дивитись їй в очі. Так жити далі не можна.

— Реальність, реальність! — вигукнув Сергій. — Це твоє улюблене слово. У тебе є реальність, а в мене мама. Вона не вмерла! Вона тільки вийшла на хвилинку. Є її голос, її обличчя, її руки. Це мамина квартира. Вона тут ходить, тут її кухня і стіл, до якого вона пригвинчувала м'ясорубку. Все її. Я нікого не пущу сюди. А якщо ти приведеш сюди цю жінку, — я піду з дому.

Ніколи Костюк, не бачив сина таким. Стиснувши кулаки, стояв перед хлопцем і почувався безмежно старим і безсилим.

— Тобі ніхто не нав'язує нову матір, — тихо сказав він. — Хіба я кажу, що хтось її зможе замінити? Але хіба порядно з твого боку лаяти за очі людину, яку ти ніколи ні бачив і не знаєш? Давай хоч я тебе познайомлю з нею. Спробуй… потім скажеш, що про неї думаєш.