Валентина розуміла, що, мабуть, погана з неї вийшла журналістка. Все, що носила в собі, коли блукала по місту, — все це залишалось невисловлене. Якби їй замовили статтю про місто, то облудна логіка цифр узяла б гору над інтуїтивною логікою історії; висловити в словах усе суперечливе, невловиме — всю ту складну правду, що ніколи не буває одного, білого чи чорного, кольору, було не під силу Валентині; в ній виробився страх перед чистим незайманим папером, страх перед його безмежними можливостями й перед обмеженістю своїх слів. Слова, що писала вона на папері, видавались їй маленькими, брехливими, несправжніми. Правда, ніхто цього не помічав, її статті охоче друкували різні журнали, й ніхто ніколи їй ще не сказав: слухайте, Валю, навіщо ви пишете? Адже це нікому не потрібно. Все, що пишете ви, живе максимум два тижні — тобто рівно стільки, скільки живе номер вашого журналу.

Неправда, сказала вона сама собі. Є річ, заради якої варто було народитися, скінчити факультет журналістики й списати купу нікому не потрібного паперу. Одна ця річ може виправдати всю твою журналістську кар'єру. Ти звільнила з тюрми невинно ув'язнену людину. Ти забула про це? Хіба це мало — врятувати хоч одну людину? То був звичайний радгоспівський шофер, якого засудили до трьох років таборів: коли перевозив силос, із кузова його машини звалився якийсь дядько, переламав хребет., Валентина згадала, як була в тюрмі: спочатку відчинилось невелике віконце й чиєсь пильне око приглядалось до неї, як узяли її посвідчення, як провели в кабінет начальника тюрми. Туди ж привели в'язня: стрижений, жовтий, боязкий. Під час війни, його, полоненого прикордонника, повезли до Франції — він утік, пішов у партизанський загін, мужньо воював і став членом Французької комуністичної партії. Вдома його жінка витягла з-за образа замотаний у ганчірку партійний квиток, показала Валентині. Партійний квиток № 411180, виданий місцевою організацією ФКП у Понтьє. На зворотному боці обкладинки — в жалобній рамці прізвища:

П'єр Семар. Розстріляний гітлерівцями.

Габріель Пері. Розстріляний гітлерівцями.

Жорж Водлі. Закатований гітлерівцями.

Жан Катла. Гільйотинований зрадниками з Віші.

Навіщо таку людину тримати в таборі, питала Валя в прокурора області. Кому це потрібно? Стався трагічний випадок. Але хіба його винуватець є кримінальним злочинцем? Після її статті, що називалась «Член партії розстріляних», шофера звільнили.

Валентина вивела свого «Москвича» з гаража, набрала цеберко води й почала мити машину. Вона робила це залюбки. Починала з правого крила, потім переходила до радіатора, бампера, капота, вітрового скла. Великою щіткою шурувала машину — й та відмолоджувалась у сонячному світлі, сяючи всіма хромованими деталями. Валентина кілька разів міняла воду. Коли весь кузов було вимито, взялась до найбрудніших частин — колес та ковпаків. У ковпаках почала віддзеркалюватися викривлена Валентинина постать.

Що скажуть батьки, коли дізнаються про Андрія, подумала вона. Скажуть, що це — чергове моє дивацтво. Почнуть плакати над моєю долею, знайдуть тисячу аргументів проти мого одруження. Потім згодяться. І знайдуть тисячу аргументів за моє одруження. Є тільки один аргумент, якого вони ніколи не визнають: кохання. Це справді дуже смішний аргумент. Його не зважиш, не підрахуєш у карбованцях, не зафіксуєш у довідках. Кохання. Щось нематеріальне й неіснуюче.

Машину вона витирала замшевою ганчіркою: замша жадібно вбирала в себе краплі води. Після замші все блищало, як свіжолаковане.

Готую весільний поїзд, усміхнулась Валентина. Треба тільки в цей весільний поїзд залити олію АС-8.

Рівно о п'ятій, як вони умовились, вона під'їхала до Інженерного гаю. Стала там, де зупинялась взимку, коли відвозила Андрія в клініку. Чекала недовго — хвилин п'ять. Костюк вийшов не сам — із ним ішло ще двоє мужчин. Валентина не знала їх. То були Даня Мовчан та Боря Голуб. Побачивши «Москвича», Костюк поквапливо попрощався з супутниками й побіг до машини. Мовчан і Голуб приглядались до шофера.

— Ясно, — сказав Мовчан, коли Костюк сів у машину. — Запитань більше нема. Тобі все ясно?

— Приємно, коли шеф починає брати приклад із своїх підлеглих, — скромно зауважив Голуб.

Вони побачили, як Костюк поцілував Валентину.

— Запиши номер машини, — сказав Мовчан. — Вони порушують правила вуличного руху.

— Яка багатогранна людина, — сказав Голуб. — Він навіть уміє цілуватись.

«Москвич» зрушив із місця й поїхав униз, найкоротшою дорогою, на якій висів червоний, з жовтою смугою знак «В'їзд заборонено». Всі інститутські шофери їздили по цій дорозі, яка втричі скорочувала відстань до міста; раз на півроку тут з'являвся автоінспектор, який штрафував порушників. Але таких було небагато — якісь недосвідчені новачки. Всі інші на цей час дорогу обминали.

— Завези мене на Центральний стадіон, — попросив Костюк.

Вони зайшли на стадіон із боку Червоноармійської. Ідеально зелене поле було готове до матчів; поле скидалось на ще не вирішену геометричну теорему, розкреслену білими лініями. Навіть воротарський майданчик ще не було витоптано. На гаревих доріжках бігали легкоатлети. Костюк придивився. Побачив у секторі для стрибків кількох хлопців, що розминалися. Взяв Валентину за руку й пішов у напрямку сектора. «Мені б таку професію, — подумав Костюк. — Тренер із легкої атлетики. Чисте повітря, сонце, здорові молоді люди, що оточують тебе все життя».

Підійшов до бар'єра й придивився до стрибунів. Один із них, високий, у синьому спортивному костюмі з білими смугами й написом «СССР», саме відміряв стопами — чи, як називають спортсмени, «каламашками» — відстань від стойки до місця, звідки мав починатись розбіг. «Це він», — подумав Костюк. Викапаний батько. Таке ж обличчя, й такі ж самі проглядають залисини. Й такі ж самі будуть зморшки на щоках. Стрибун вийшов на бігову доріжку й шиповкою процарапав лінію розбігу. Костюк уперше бачив стрибуна з таким довгим розбігом. Розбігом, який виходив за межі сектора.

— Ігорю Макаровичу, — покликав Костюк.

Хлопець в синьому костюмі невдоволено озирнувся.

— Я вас кличу, — сказав Костюк. — Ви Максимов?

— Припустимо, — сказав стрибун. — Не заважайте тренуватись.

— Це ви мені не заважайте, — сказав Костюк, і від гніву обличчя його потемніло. — Зняти б із вас штани і дати по одному місцю.

— Що таке? — розгубився Максимов. — Ви хто такий?

— Моє прізвище Костюк. У моїй клініці лежить ваш батько. Ви знаєте, яка операція його чекає?

— Знаю. Що з того?

— Що з того… Якщо завтра не прийдете в клініку до батька і якщо не будете його відвідувати, я вам такі стрибки влаштую… Поскачете…

— Ви не дуже… — сказав Максимов не зовсім упевнено.

— Стрибун… Батька рідного вбивати.

— Ви нічого не знаєте…

— Знаю! Йолоп царя небесного. Прийди додому, візьми дзеркало й подивись на свою фізіономію. На кого ти схожий. Ну, все. Умовились. Прийом із п'ятої до сьомої. Я накажу, щоб тебе пустили в палату. І перевірю особисто.

— Гаразд, — похмуро сказав Максимов. — Прийду.

Він пішов на свою відмітку, повільно почав біг, потім пришвидшив і, ступивши останній широкий крок, кинув угору своє легке тіло, грудьми пройшов над планкою, перекинувши спочатку праву — махову — ногу, потім ліву, й пірнув униз головою, на мішки з пінопластом.

— Гарно стрибає, негідник, — сказав Костюк. — Поїхали, малятко.

Світ сильних, тренованих людей. Валентині чомусь пригадався Маркевич — його малюнки. Туш, перо. Делікатні тоненькі рисочки, які сплітаються в мерехтливу сітку. Малюнки, в яких, властиво, нема сюжету. Жіночі обличчя, жіночі тіла. Тіло, як найкращий сюжет. Вічний сюжет. Обличчя дівчини. Обличчя, повторене в сотнях варіантів. Як легкі хмарини, пробігають по тому обличчю туга й радість, ніжність і чекання. Що залишиться від Ігоря Максимова? Сантиметри. Сантиметри, котрі через двадцять років здаватимуться смішними — коли люди стрибатимуть угору на 2 м 60 см. Що залишиться від Маркевича? Вічні обличчя молодості, лінії тіл, нетлінність жіночої краси. Те, що не вмирає, не зменшується, не викривлюється з часом: лінія шиї, плечей і рук, стегон і грудей. Найбільша актуальність і найбільша заангажованість: людина. Найбільша планета на небосхилі минулого й майбутнього: людина. Найбільша надія в світі: людина.