— Я не збираюсь вам пересаджувати серце, — неприязно сказав Костюк.
— Я так і знав, — розпачливо мовив Рязанцев. — У мене інтуїція. Я відчув це на сьогоднішньому обході. Але я прошу вас усе ж таки мені пересадити. Саме мені — й нікому іншому.
— Чому це вам?
— Ви повинні врахувати не тільки стан мого здоров'я, — сказав Рязанцев — в його тоні була та найвища переконаність, яка жене людей на вогнища заради ідеї, — але й інші дані. Мою біографію, мою професію, посаду. На пересадку треба добирати кандидатів, як на політ у космос. Усе треба зважити. Адже про цих людей потім писатиме преса… І в нас, і за кордоном.
«Це маніяк, — подумав Костюк. — Небезпечний маніях. Герострат. Тільки замість храму Артеміди він хоче спалити власне серце. У нього погляд маніяка. Цей напне на грудях, ця брезкла пика і свинцевий погляд. Гарненькі хворі лежать у мене».
— Забудьте про ваші службові чи якісь інші привілеї, — сказав Костюк, не приховуючи роздратування. — У нашій клініці існує одна ієрархія: ієрархія здоров'я.
— Слушно, слушно! — вигукнув Рязанцев. — Ви мене просто не так зрозуміли. Я не намагався використати своє службове становище. Боронь боже. Але я хочу, щоб пересадка створила прецедент, дала надію для тисяч таких самих, як я. Для бійців кабінетного фронту.
Костюк устав, пройшовся по кабінету. Наблизився до столу і чомусь поправив скульптуру: сталеві руки тримають сталеве серце.
Запалив сигарету.
Його треба відправити в лікарню імені Павлова, Хай прикрашає пейзаж коло Кирилівської церкви. Хоч як намагався Костюк утримати в таємниці план пересадки, — нічого з цього не вийшло. Завтра прийде до мене делегація піонерів 131-ї середньої школи, запропонує свої послуги в справі пересадки серця.
— Я не робитиму вам пересадки, — сказав сухо, стоячи навпроти Рязанцева, даючи зрозуміти, що розмова скінчилась.
— Професоре… благаю вас… я не знаю, якими словами… але…
— Більше того, — безжально мовив далі Костюк, — я вас виписую сьогодні.
— Як то? — скрикнув Рязанцев.
— У вас здорове серце. Я не знаю, який йолоп поклав вас у клініку. Ну, з цим я розберуся. Вам не потрібна ніяка операція, не кажучи вже про пересадку. У вас початкова стадія стенокардії. Грудної жаби. Проти цієї хвороби є тільки одні ліки: активне життя. Вам треба схуднути. В ресторанах буваєте?
— Хто ж не буває, — сумно сказав Рязанцев. Ось і докотилася кулька до бар'єра, ось і виходить вона з гри.
— Так ось: ніколи не замовляйте шніцель або котлету по-київськи. В них міститься стільки калорій, скільки під час війни отримував взвод солдатів. Треба менше їсти. І більше працювати фізично. На роботу як добираєтесь? Мабуть, персональною машиною?
Рязанцев не став перечити, хоч добирався він двома тролейбусами — спочатку двадцяткою до Прорізної, а потім вісімкою — вгору по вулиці Леніна, до оперного театру. На вулиці Лисенка, поруч з оперним театром, тулився той вологий підвальчик, де містилась його контора по складанню інструкцій. Дві малесенькі кімнатки, два старі канцелярські столи, секретар-машиністка, прибиральниця та він, П. Н. Рязанцев.
— Ходити тільки пішки, — сказав Костюк. — Вісім кілометрів на день. Ясно?
— Так точно, — відповів Рязанцев. Майзель — той би виписав рецепт на іменному бланку, потім довго пояснював би, якої дієти слід дотримуватись, розписав би акуратно по годинах весь режим дня, а цей солдафон…
— Тоді все. До побачення. Зараз вам випишуть довідки і йдіть додому.
Рязанцев, блідий, перебував, здавалось, у стані летаргії. Нарешті підвівся, непевним кроком пішов до дверей. На порозі зупинився, глянув на Костюка. Той знову ввімкнув екран негатоскопа.
— Історія вам цього не простить, — голосно сказав Рязанцев.
— Нічого, — обернувся до нього Костюк. — Аби люди простили. З історією ми розберемось.
Що таке історія, машинально думав Рязанцев, йдучи по коридору. «Історія — це єдино можлива й офіційно затверджена точка зору на події минулого». Історія осудить таких, як Костюк. Він пішов у канцелярію, щоб подзвонити Льолі — хай не пошкодує на чоловіка троячку, найме таксі й приїде до нього в цю жахливу лікарню.
І раптом Павло Никанорович відчув дивне полегшення, тихий момент блаженства. Скінчились його нічні муки, скінчились лікарняні запахи, розмови про операцію, одноманітна лікарняна їжа — хіба можна порівняти це з Льолиним неперевершеним кулінарним мистецтвом! Скінчились ідіотські побрехеньки Дахна, безграмотна балаканина Курінного, ворожість Максимова, цього псевдогероя, який примазується до слави розстріляних футболістів, і ще невідомо, чому його не розстріляли — чи не було часом в його історії чогось темного, бо всяк знає, що гестапо, коли хтось потрапляв до його лап, так просто не випускало, не виходили звідти люди живими. Справжні люди.
Рязанцеву невимовно гидким став весь цей лікарняний світ, сірі халати хворих, гарненькі молоді сестри (мабуть, квітне тут аморалізм і перелюбство серед персоналу), довгі коридори й світляні табло над дверима палат. Цей світ уже був для нього по той бік життя. Справжнє життя вирувало там, надворі, де сніг, де бульдозери гудуть на шосе, де весела передсвяткова штовханина в магазинах на Хрещатику (наближається Жіночий день — 8 Березня), де живуть його кохані жінки (треба буде купати їм гарні подарунки: Льолі шкіряну сумку імпортну, бажано білу, до білого шерстяного костюма, Юлі намисто з бурштину — кажуть, це дуже модно, й бурштин зараз у ціні на міжнародному ринку, а Ніка заслуговує на якусь срібну оздобу до чорної концертної сукні).
Костюк, як тільки-но вийшов Рязанцев, покликав до себе Божену Йосипівну. Вона прибігла, захекана, з переляканим обличчям. Костюка вона боялась, як вогню.
— Божено Йосипівно, ви який інститут скінчили?
— Київський, — відповіла вона, не розуміючи, про що йдеться.
— Ні, я питаю — медичний чи ветеринарний? — різко сказав Костюк.
— Медичний… А що таке?
— Шкода. Бо якби ветеринарний — робили б кастрацію поросят. Заробляли б великі гроші. І людей би не чіпали.
— Що сталось… Андрію Петровичу?
— Якого біса ви прийняли у клініку цього Рязанцева з сьомої палати? Ви що — не бачите, що це не наш хворий?
— Не я його приймала, — почала виправдовуватись Божена Йосипівна. — Його поклав завідувач відділення.
— Це непорядок, — гостро сказав Костюк. — У нас справжні хворі своєї черги чекають, а ми беремо чортзна-що. Я вас попереджаю,
— Добре, Андрію Петровичу. Я зважу, Андрію Петровичу.
— Я хочу поговорити з Курінним. Приведіть його або привезіть, якщо не може ходити.
— Зараз, Андрію Петровичу.
Божена Йосипівна мала такі ж здібності до хірургії, як Костюк до балетного мистецтва; але в неї, як і в тисяч інших лікарів, ніхто ніколи не питав про здібності, а просто дали диплом, коли здала вона державні іспити, й сказали: йди, працюй. Між тим, у товстій, добрій Божені Йосипівні гинула блискуча домогосподарка, мати щонайменше як п'ятьох дітей. А насправді ж мала вона тільки одну доцю, та й тій не могла приділити хоч трохи часу, бо закінчувала дисертацію. Колись соціологи підрахують, скількох ненароджених дітей позбулось людство внаслідок згубної звички жінок писати дисертації — й тоді шкідливість цієї звички визначиться надто ясно: на одній чаші терезів будуть недоглянуті діти, недолюблені чоловіки, недосягнений родинний лад, а на другій — закурені порохом, нікому не потрібні томи в коричневих палітурках, муки компілятивних літературних оглядів, безпорадність таблиць, заплутаність методик, — весь той пісок науки, з якою майже ніколи не висіваються зерна істини.
«Жінка як жінка, — подумав Костюк. — Якби я схотів вигнати її — це важко було б зробити: вона справляється зі своїми обов'язками… Краще б сиділа дома, маринувала огірки».
Він не знав, що Божена Йосипівна була, може, кращою лікаркою, ніж ті визначні спеціалісти, що оточували Костюка, бо вона знала, які слова треба сказати хворому, який вмирає вночі, коли сила життя слабне, коли згасає якась свічечка, запалена всередині людини. Божена Йосипівна під час нічних чергувань не спала в ординаторській, чекаючи, коли покличуть її дивитись на агонію, а сиділа коло ліжка такої людини й говорила слова, які говорять хворій дитині — такі наївні й бабські слова, такі далекі від усякої науки, що аж соромилась вона їх, не хотіла, щоб чули їх медсестри. Не одну душу розрадила вона тими словами перед останнім подихом.
