Мовчки він їхав нічним містом. Знав ту зрадливу тишу, ту ілюзію спокою й сну, квартали без людей, вікна без світла — немов і справді зупинився час; нерухомий негатив міста в ту ніч, коли на деревах з'являється перше листя.

Бігцем зійшов на другий поверх, де розташоване було реанімаційне відділення. Його зустрів Даня Мовчан — у халаті з закасаними рукавами, в масці. Маску скинув, як побачив шефа.

— Ну що там?

— Погано. Майже безнадійна. У неї та сама група крові, що і в Максимова. Тканини імунологічно сумісні. Серце в доброму стані.,

— Мозок?

— Ось енцефалограма.

На енцефалограмі самописець малював рівну лінію.

— Члени судово-експертної комісії приїхали?

— Грай-Городецька вже тут. Зараз привезуть Нечая. Всі інші приїхали.

Костюку подали халат:

— Може, почнемо готувати Максимова? — спитав Мовчан.

— Почекай.

Відчинив двері реанімаційного відділення. Сліпуче світло, білі кахлі, білі халати. Тут було чоловік десять. Нонна Михайлівна Грай-Городецька щось спокійно диктувала Оксані Хмелько. Коло хірургічного столу, де лежала потерпіла, стояв штатив із ампулою, в якій чорніла кров. Одна з медсестер набирала в шприц магнезію з великої, 10-кубикової ампули. Звичайна, тисячу разів бачена картина.

Та дивно: він не міг ступити ближче до столу. Як удари грому наростали в ньому страх і замішання перед буденністю всього, що відбувається в цій кімнаті. Обличчя потерпілої він не бачив — воно, власне, й перестало існувати як обличчя: забинтоване, розбите, до рота вставлено гумову трубку, через яку апарат РО-2 для штучного дихання нагнітав кисень, очі, які нічого не бачили. Він угледів лише безсилу руку, що лежала на столі, — рука теж була необхідним елементом рятувальних заходів: у ліктьовій ямці стирчала у вені голка, зафіксована до шкіри лейкопластирем. Крапельне переливання крові. Але було щось зворушливо ніжне в тій безсилій руці, в тих знекровлених лініях молодого жіночого тіла.

Й тоді:

Костюк усе побачив на власні очі, наче був ясновидцем. Хотів закричати, затулити рукою очі, хотів прокинутись, та не міг. Він знав, як це буває: швидкість, швидкість, стрілка спідометра коло 100, потім перед автомобілем з'являється якась несподівана перешкода, трактор чи самоскид, права нога ще встигає натиснути на гальмо, але пізно. Страшний удар, капот зім'ято, як аркушик паперу, мотор зірвано з рами, замість фар і бампера — залізне місиво, мотор зі скреготом всувається всередину автомобіля, а той, хто сидить за кермом, пробиває головою вітрове скло, ламає грудну клітку на рульовій колонці, втрачаючи свідомість раз і назавжди. Він побачив розтрощений і зім'ятий червоний «Москвич-408», і йому привиділась закривавлена Валентина зі страшними синцями під очима: кола смерті, ознака перелому основи черепа. Все його життя і все його кохання — все здалось тепер ламке і нікчемне, як порожня ампула з-під магнезії. Стукіт її серця пролунав серед тиші — цей звук був нестерпно гучний і рівний, як биття метронома, що відміряє останні хвилини життя. Взяти її холодні пальці в свої долоні — зігріти їх своїм диханням. Віддати все, щоб вона не вмерла, вмерти самому, лежати в багні, в снігах, у мерзлій землі, аби тільки вона жила, його малятко. Бо в тому житті — і його життя, скільки вона житиме — стільки і йому відміряно життя.

Ми кажемо холодні слова, ми дивимось на екрани осцилографів, де серце спалахує, як метеор, що пробиває товщу нічного неба, ми вигадуємо ноосфери і цифросфери, але ми завжди лишаємось такими самими, якими були при народженні цього великого невідомого світу: нам потрібне тепло рук, і дотик тіл, і тихе найпростіше слово, і забуття, і повернення до нас самих, до наших джерел, до глибин нашої людської сутності. І що таке час? Чи рівне поле, по якому йдемо все вперед і вперед, відміряючи відстань нашого поступу, чи коло, що не знає напрямку руху, не знає початку й кінця, — знає лише наше невпинне кружляння й повернення до тих земель, звідки вирушили ми в мандрівку. Коло, таке саме, як земля, планети, зорі та інші ущільнення матерії.

Він знову побачив ту безсилу руку, білу, неживу білу руку. «А я так і не прочитав «Іфігенію», — подумав він.

Костюк ступив крок до столу.

Тепер на нього дивилися всі, хто був у реанімаційному відділенні.

Й тоді:

прибіг майор Софронов. Де тільки він узявся? Не закривавлений, не в подертій білизні, а в новому костюмі, білосніжній нейлоновій сорочці, в краватці, прибіг і захихикав, застрибав, заметушився, забігав навколо Костюка і все пальцями тицяв, усе кричав: «Ну як? Як? Приємно? Тепер розумієш, що то значить — убивати невинних людей? Кров моя на тобі, кров не чорнило — не змиєш. Але я живу, живу! Я виповз тоді з-під Ясинуватої, хоч ви й задушили мене. Не вмієш ти ні вбивати по-людському, ні любити. Де воно, твоє малятко? Лежить на столі? А хто в цьому винен? Хто? Ти! Ти — вбивця! Вбивця! Вбивця! А тепер візьми в неї серце. Віддай його футболісту. Так, так! Віддай футболісту. Хай пограє в футбол. Людство повинно грати в футбол. Віддай, віддай! Чого стоїш? Боїшся? Дивіться — великий, сильний, завжди і в усьому правий професор Костюк боїться. Боїться взяти серце у нещасної жінки, котру він довів до загибелі. Звичайно, звичайно. В неї він не візьме серце. Ніколи. Нізащо. Хоч футбол — найкраща гра в світі. Бо це його коханка. От якби тут була чужа жінка — тоді інша справа. Тоді він узяв би живе серце не вагаючись. Хай живе футбол!»

Костюк провів рукою по обличчю, заплющив на мить очі і ступив другий крок до столу.

До нього наблизився Микола Іванович Собінов у масці, зав'язаній під самі очі. Голос спокійний, очі — перелякані.

— Нарешті, — сказав Собінов. — Треба вирішувати. Ось її історія.

Він став неголосно читати:

— Потерпіла Зінаїда Кричевська, двадцяти трьох років, робітниця Дарницького шовкового комбінату. Таксі, в якому їхала потерпіла, зіткнулося з самоскидом. Шофер загинув на місці. Діагноз при прийомі в клініку: відкритий перелом зводу й основи черепа з пошкодженням речовини головного мозку, закритий перелом правого плеча, відкритий перелом лівої гомілки. Термінальний^[15] стан. У результаті реанімаційних заходів вдалось підняти артеріальний тиск до 60 міліметрів ртутного стовпчика й тимчасово стабілізувати гемодинаміку. Проведено трепанацію черепа. Але неврологічного поліпшення ми не домоглися. Зараз зафіксовано незворотне пошкодження головного мозку: арефлексія, мідріаз, ізоелектрична лінія на ЕЕГ. Наявні всі явища мозкової смерті. Ми вважаємо, що хвору можна переводити в трансплантаційне відділення. Нонна Михайлівна з цим згодна.

Костюк ступив ще один крок.

І тоді:

прийшла до нього дружина. Тільки не така, як на фотографіях, — на фотографіях вона виходила чомусь негарною, не схожою на себе; в житті вона була кращою. Нечутно підійшла до нього, як завжди підходила, коли він працював за письмовим столом, — підходила, цілувала і йшла собі, ніжна і тиха. Підійшла і поклала руку йому на плече: «Ця жінка — моя сестра. І сестра Валентини. І твоя сестра. Ми всі тут — брати й сестри. Не забувай цього. І ти будеш щасливий. Будеш щасливий».

— Ми робимо все, що тільки нам під силу. Але… — Собінов розвів руками.

— Її батьків знайшли й привезли. Вони тут, — сказав Мовчан, — із ними треба поговорити. Ви повинні поговорити.

— Може, підемо митися? — спитав Собінов.

— Треба підключати АШК, — сказав Мовчан. — Бо серце ось-ось зупиниться.

— Як бути з Максимовим? — спитала Хмелько.

— Почекайте, — сказав Костюк. — Почекайте.

Він вийшов із реанімаційного відділення. Всі здивовано подивились йому вслід.

Довгий коридор кінчався білою перегородкою, за якою вже було трансплантаційне відділення. Коридор був довгий, нескінченно довгий. Таким у дитинстві Костюк уявляв життя: довгим коридором, куди виходили двері різних кімнат — кімнати сміху, кімнати журби, кімнати іграшок, кімнати батьків, кімнати друзів, кімнати розваг, кімнати плачу. Все було, тільки кімнати смерті не було в тому коридорі. Такої маленької кімнати з заґратованим віконцем, з цементною підлогою та широким оцинкованим столом, посередині якого зроблено отвір для стікання води, щоб стіл той легше було мити.