Професор, заслужений діяч науки, доктор медичних наук С. К. Майзель».
— Ну що ж, — сказав Голуб неприємно деренчливим голосом, — дякую вам, Степане Карловичу.
— Нема за що, — сказав Майзель. — Коньячку вип'єте?
— Непитущий, дякую.
Майзель добродушно пожував повітря.
— Я знаю, вам неприємно. Ви людина честолюбна, вам це особливо неприємно. Тим паче, що я навмисне загострив певні моменти, щоб показати, до чого можна дійти, вдаючись до вашої логіки.
— А чому ви не припускаєте можливість програмування доброти та моральних принципів? Все залежить від алгоритмів. Чому ви думаєте, що електронна машина завжди буде жорстока й бездушна? А якщо раптом вона осягне, що вона — смертна? Якщо прийде до неї страх смерті? Власної електронної смерті?
— Тоді вона перестане бути машиною. Тоді, у вашому розумінні, вона буде так само ненадійна, як і людина. Адже ви не вірите в людину, правда, не вірите? Скажіть відверто.
— Людина часто помиляється, — сказав Голуб. — Коли вона помиляється в дрібних побутових справах, це не страшно. Гірше, коли людина помиляється, керуючи державою, чи космічною ракетою, чи проводячи операцію на серці.. Ось для чого нам потрібна машина. Щоб не помилятися. Щоб врятувати людей від багатьох нещасть, в які можуть втягти їх так звані добрі люди. А щодо гуманізму, Степане Карловичу, то це теж дуже непевна річ. Незмінних принципів у цьому світі немає. Все міняється залежно від конкретних історичних обставин. Ось у Славуті стоїть пам'ятник головному лікарю районної лікарні. Він був партизаном. Мені розказували, що він саджав висипнотифозних вошей на своїх медсестер, які перехворіла на тиф. Ті йшли на танці до німців. Там стояла авіаційна дивізія. Вони там такий спалах висипного тифу викликали — кажуть, майже всі офіцери покотом лежали. Гуманно? Ні. По-джентльменськи? Ні. А скільки нашим солдатам він життів урятував, той лікар?
…Інколи перед Степаном Карловичем поставало болюче питання: хто він? Німець чи українець? Батько вперто звав його Стефаном, мати Степанком. Дві мови змалку переплелись, в його свідомості — важка й безпомилкова ретельність надзвичайно довгих німецьких слів, на зразок Magenschleimhautentzündungsheilverfahrensweise[9], які здавались йому поїздами, складеними з багатьох вагонів, і м'якість української мови — веселі барви Богуславського ярмарку, куди Степан їздив разом із матір'ю, гомін великого юрбища, синява небес — мова для радості, мова для матерів, що пестять немовлят, мова для закоханих, мова курних шляхів і глинобитних хаток, спокійна мова роботящих людей, мова лінивих літніх вечорів, коли над ставками згасає запилюжене сонце й коні, що повільно входять у воду, стають червоно-золоті, темно-червоні, червоно-чорні… Німецька мова — для абстракцій, для потойбічних світів, для того, чого не бачиш і не можеш помацати руками, а вкраїнська мова — для того, щоб осягнути всі барви світу, всю плотську реальність землі, соломи, глини, стерні, зерна. Та потім, коли Степан Карлович вчився в Кенігсберзькому університеті, відбулося чудесне переміщення — німецька мова впала з небес на землю: бруківка, вулиця, анатомічний театр, де трупи в формаліні, хліб, візники, кондуктори з грізно закрученими вусами, проститутки в довгих платтях, пиво в важких глиняних кухлях, смажена, заплила салом ковбаса — все це стало німецьким, матеріальним, буденним, натомість виникали в пам'яті українські слова якогось високого смислу, цими словами можна було окреслити найневизначеніші поняття: весь секрет полягав не так у словах, як у їхніх зчепленнях і повторах, у магічному ритмі тої далекої мови, в сплесках і паузах, у колах і спіралях, що виникали в пам'яті, наче на поверхні води, виникали, розходились і згасали. Слова мовби розтоплювались в алхімічному тиглі; зникали формальні заскорузлі словесні оболонки, і вивільнялась внутрішня прихована енергія мови, — й це вже не були слова, лише сама туга за милим Києвом, за Богуславом, за тою землею, де він народився. І чомусь спадали на пам'ять рядки Шевченка: «За горами гори, хмарою повиті, засіяні горем, кровію политі…»
Осягаючи добротні премудрощі німецької медицини, вивчаючи ґрунтовні праці Рудольфа Вірхова, Роберта Коха та Макса Петтенкофера, Степан Карлович почував гордість за німецьку націю. Він був щасливий, що в його жилах тече німецька кров. Колективний розум цього народу свідчив про велику духовну чистоту й раціональну врівноваженість, що відкривало перед німцями великі історичні перспективи в майбутньому згармонізованому світі науки й позитивних знань. Степану Карловичу здавалось, що німці щасливо позбулись комплексу національної неповноцінності, на який страждали за часів своєї розчленованості, й раніше за інші європейські народи наблизились до царства внутрішньої свободи, неодмінною передумовою якої була вимога: не пригноблювати інші народи й тим самим не пригноблювати самих себе.
Та подеколи між ним та його співвітчизниками виникала якась болісна межа: зненацька проглядали в тому народі симптоми майбутньої нечуваної хвороби. Крізь рум'яна та білила імперської непохитності та добропорядності (того, що зветься зараз establishment) просвічувала смертельною жовтизною початкова стадія лихоманки, порча крові — ще зовсім не грізні, ще зовсім безневинні ознаки продромального[10] періоду хвороби. Болісно роздумуючи над долею німецької нації, яку багато хто схильний був звинувачувати в одвічних злочинних прямуваннях, уже на схилі своїх літ Степан Карлович зрозумів, що кожен народ збереже своє духовне здоров'я тільки тоді, коли своєчасно й рішуче відсікатиме уражені хворобою суспільні тканини. Горе тому народові, який дасть розгулятись людиноненависницькій вогневиці: хвороба знищить навіть найздоровіші, найвідпорніші елементи, бо, як лікар, Степан Карлович знав, що гниття однієї частини організму затруює весь організм у цілому.
Йому пригадався дивний судовий процес, який викликав сенсацію не тільки в Кенігсберзі, а й в усій Німеччині. Нещасний дев'ятирічний хлопчик Карл Штейнер, круглий сирота, втік із католицького монастиря, де зазнав великих знущань. Його спіймали, й двоє монахів жорстоко збили його бамбуковою палицею, завдавши тілесних пошкоджень. Як експерт, до суду був викликаний відомий професор-хірург Фрідріх Більц. Степан Карлович поважав цю худеньку людину, лекції якої неодмінно збирали студентів із інших факультетів, бо в тих лекціях медицина перепліталася з філософією, а демонстрування хворих — із читанням віршів Рільке; вражала також технічна вправність Більца, порядок в операційній та вимуштрованість асистентів, котрі з півслова розуміли свого шефа. Степан Карлович, котрий на ті часи теж хотів стати хірургом, мріяв про таку клініку й такий порядок. Відповідаючи на запитання головуючого, Більц заявив: «Я рішуче не розумію, яка тут мова може бути про катування. Педагогічне шмагання, ось і все. Адже ви не повірите, що звинувачені перевищили свої права — це було б нечувано!» «Пане таємний радник, — обірвав його суддя, — я змушений вас просити не виступати в такому тоні. Ви не повинні виходити з ролі експерта». Більц почервонів і роздратовано сказав: «А я прошу пояснити мені, як взагалі на основі таких нічого не вартих фактів можна порушити судову справу. Це незбагненно!» Головуючий відповів: «Суд вас запросив і не мусить давати вам пояснення або вступати з вами в полеміку. Я прошу вас висловитися по суті справи». На що Більц відповів: «Можливо, все так і було, як засвідчив поліційний лікар. Але це було лише педагогічне шмагання. Доброго хльосту хлопчик, на мою думку, цілком заслужив. Я не прихильник Ломброзо, але досить подивитись на здегенерований череп хлопчика, аби пересвідчитись у тому, що він здатен на злочин. Зрозуміло, що з такими дітьми нелегко справитись».
