Так, це були квіточки, це були перші квіточки. А коли почалась війна, з'явились ягідки: маленькі зелені ягідки. Степан Карлович пригадує, як зустрів у травні 1917 року на Прорізній свого приятеля Сашка Спиридонова, з яким удосконалювали вони лікарську вправність разом у клініці Образцова. Він не впізнав веселого череваня Сашка: назустріч йому йшла виснажена стара людина, що спиралась на палицю. Спиридонов повернувся з німецького полону. Він розповів Майзелеві, як три місяці сидів у дзеркальній кімнаті, де ледве не збожеволів, дивлячись на свою багаторазово помножену подобизну, як потім кинули його в концтабір, де голодні російські полонені шукали рештки їжі в помийних ямах, і як хтось із конвоїрів, побачивши це, підійшов і вбив одного з них пострілом із гвинтівки, сказавши при цьому: «Я вбив російську свиню, бо якщо людина лізе в помийницю, вона — свиня». І що найстрашніше, розповідав Спиридонов, за всім цим спостерігав лікар — німецький табірний лікар!
І поступово обривались ті тонкі душевні ниті, що зв'язували Майзеля з Німеччиною. Починались роки крові, голоду й висипного тифу; перед його очима вимерло ціле покоління лікарів-земців народження 1860–1870 років, і на плечі Майзеля та його молодих колег лягли нещастя великого народу, роз'єднаного внутрішньою ворожнечею, народу, який стогнав під окупацією чужинецьких військ та власних банд.
Саме в ті літа Степан Карлович остаточно позбувся останніх ілюзій щодо своїх німецьких одноплемінців. Зникла роздвоєність і непевність кенігсберзького періоду. Він на той час уже досить знав ту бундючну великоімперську шовіністичну націю, яка привела в Київ свої війська, щоб сприймати всерйоз жалюгідні запевнення в тому, що німці «приходять як наші приятелі й помічники, щоб допомогти, нам у скрутну хвилину нашого життя, й не мають наміру в будь-чому змінювати наші закони і порядки, обмежувати самостійність і суверенність нашої республіки». Він знав, чого варта самостійність під чобітьми однієї з найбільших армій світу. І тому не міг без гіркої усмішки читати звернення генерал-лейтенанта фон Клаузіса: «Ми йдемо, як товариші, а не як вороги українського народу. Мирні громадяни й селяни, які люблять порядок, можуть бути впевнені, що німецькі солдати допомагатимуть їм». А вже через два тижні, йдучи теплого квітневого дня по Великій Васильківській вулиці, він побачив, як воїни німецької дружньої армії допомагають киянам: по бруківці зі скрипом сунуло шість возів, навантажених сміттям та мотлохом. У вози були впряжені спітнілі бліді люди в цивільному. Кияни. А обіч цієї валки, весело перегукуючись, крокували німецькі конвоїри. Так, народ цей любив чистоту. Потім, ідучи в лікарню, Степан Карлович майже щодня перечитував акуратні оголошення, які розліплювались по всьому місту:
BEKANNTMACHUNG.
Folgende Personen wurden durch das deutsche Feldgericht in Kiew am 18. und 19 Juni 1918 zum Tode verurteilt, weil bei ihnen Waffen vorgefunden wurden:…
Die Urteile sind am 20. Juni 1918 durch Erschiessen vollstrekt worden.
Der Kommandierende General…
(Оголошення. Німецьким Польовим Судом у Києві 18 й 19 червня 1918 року за те, що в них знайдено зброю, засуджені на страту такі особи… Вироки 20 червня виконано. Командуючий генерал…)
Степан Карлович на той час капітально забув німецьку мову. Йому було соромно за своїх співвітчизників. І коли одного разу його вночі зупинив патруль (він ішов на виклик до хворого) й привів у комендатуру, на запитання офіцера про його національне походження, Майзель сказав:
— Українець.
На початку Вітчизняної війни він евакуювався разом із медичним інститутом до Челябінська; й хоч був шанованою людиною, доцентом, консультантом госпіталів, та всі ці роки йому здавалось, що він живе в порожнечі, що йому не вистачає повітря й що він хоче щось сказати, та не може, розтуляє рота — та голосу його не чути. І ще йому здавалось, що його щодня хльостали по щоках — завжди, коли він чув ці ненависні всім слова: німець, Німеччина, німецький. А коли повернувся до Києва, то розказала йому хатня робітниця, котра доглядала їхній дім на Куренівці, що восени сорок першого року під'їхала до їхньої садиби велика чорна легкова машина й ще дві військові машини. І вийшов із машини німецький генерал, розпитував про Степана Карловича, й казав, буцімто він, цей генерал, що є племінником Степана Карловича, дуже шкодував, що дядько виїхав разом із більшовиками в Сибір.
— Не знаю, — глухо сказав Майзель. — Інколи мені здається, що я збожеволів і безнадійно відстав од віку. А інколи навпаки — мені здається, що вік збожеволів і що тільки я — нормальна людина.
— Ну що ж, — підвівся Голуб. Він навіть не торкнувся кави. — Дозвольте ще раз подякувати вам, Степане Карловичу. Пробачте, що вас потурбував… Це ваші картини?
— Це — мої, — показав Степан Карлович. — І в тій кімнаті теж. А це, — він підвів Голуба до невеличкого пейзажу, на якому зображено було Кирилівську церкву серед снігів на тлі зимового неба, — це малював мій старший син. Загинув у сорок четвертому під Корсунь-Шевченківським. Він був капітаном медичної служби. Вчився разом із вашим Костюком на одному курсі.
…Наступного дня лабораторія, де працював Б. М. Голуб, разом із імунологами відзначала Міжнародний жіночий день. Велику кімнату прикрасили плакатами, написаними з цієї нагоди:
«Жінка — друг людини».
«Жінку не може замінити жодна електронна машина» (хтось згори дописав олівцем: «Поки що»).
На третьому плакаті було приліплено фотознімок, взятий з якогось журналу: руки, які тримають блок транзисторного радіоприймача — переплетення дротиків та діодів. Під фотознімком напис: «Жіноча душа — річ складна».
У глибоких тарілках на столі красувалась варена картопля; дівчата з лабораторії Софії Абрамівни Рапп стушкували тлустого кроля, тіточка Паша принесла тверді, чудесного домашнього посолу огірки й помідори, а в тонкостінні лабораторні колби налито було томатний сік: найпопулярнішим напоєм серед кібернетиків й імунологів залишалась нестаріюча «кривава Мері» — спирт і томатний сік. Боря Голуб сказав Майзелеві правду: він не пив. Йому, тверезому, завжди цікаво було дивитись, як поступово перед очима міняються люди: після першої чарки, другої, третьої. Як ставав балакуном мовчазний, соромливий Володя Андрійчук, як одного разу Микола Іванович Собінов — людина загайна й стримана, танцював твіст і цілував ноги лаборантці з біохімічної лабораторії, як із Милочки спадала робленість і кокетство; голоси ставали гучніші, жести — вільніші; люди шукають виходу із сталої рівноваги, думав Голуб, із постійної жорсткої запрограмованості. Колись я напишу дослідження: «Алкоголь як фактор становлення міжособистостних стосунків у замкненій стратифікаційно-стабільній системі». Цікаво, думав він, що станеться з електронним мозком, коли ввести в нього алгоритм сп'яніння. Промоделювати сп'яніння: відключити контролюючі центри, збільшити активність примітивних програм життєзабезпечення — статевий, харчовий та агресивний інстинкти, подвоїти чи потроїти кількість невірогідних асоціацій. Що за життя, потім подумав вів, як нудно, коли все знаєш наперед: хто що скаже, хто що зробить, які записи Тома Джонса, Елвіса Преслі та Адамо принесе Володя, котрий не може відірватись від свого дорогого магнітофона, що співатиме тіточка Паша; в мене занадто добре працює мозок; усе можна передбачити; людям з Милоччиним інтелектом жити в цьому світі, мабуть, цікавіше: для них існує набагато більше неочікуваних речей.
Несподівано прийшов Даня Мовчан, набився в їхню компанію. Інші відділи святкували вчора — Даня й там побував. Сів поміж Софією Абрамівною та Милочкою і одразу почав під Милочку клини підбивати, хоч на другому кінці столу сиділа одна, чорнява, котра боялась очі підвести, подивитись на Даню. Боря сів поруч із Софією Абрамівною — вони зараз символізували верховну владу двох лабораторій, з усмішкою подумав він. Милочка майже не слухала Даниних слів, вона дивом прийшла на це свято, просто незручно було перед лабораторією, бо завтра Милочка брала шлюб у Палаці одруження, а ввечері мало відбутись весілля, й мати Милоччина та майбутня свекруха збилися з ніг, готуючи всяку смачню, і ще біла шлюбна сукня не була готова, треба було бігти до кравчині, й ще було безліч невідкладних справ, і Милочка вже картала себе за те, що сидить тут, поруч із цим відомим бабієм, про якого чула різні історії і якого не любила: незважаючи на всю свою зовнішню осучасненість, Милочка була добропорядною дочкою добропорядних обивателів, і її лякали такі чоловіки, як Даня: здавалось їй, що він наскрізь брудний.
