Хочу нагадати авторові «Нового канону» деякі маловідомі факти, взяті з тих самих джерел, до яких залюбки звертається Б. М. Голуб.
«Паризька Медична Академія присудила вперше премію імені покійного проф. Henri Huchard за медичну самовідданість пам'яті доктора Jean Clunet та його вдові. Clunet, здобувши медичну освіту, примусив говорити про себе своїми експериментальними дослідженнями та патологоанатомічним вивченням ендокринних залоз. У 1914 р. лікарем 322 піхотного полку він бере участь у великих боях та відступах — під ним убито трьох коней, він перепливає ріку Ен та захищає поранених із риском для життя. Потім його посилають на схід на транспорті «Provence», який підривається на міні, поставленій з підводного човна. Через півгодини пароплав тоне. Доктор кидається вплав до плоту на відстані 200 метрів, притягує його, підбирає 17 чоловік, бере на себе командування цим плотом, віддає свій одяг тим, хто роздягнувся, щоб краще було плисти, виловлює з води хліб та пляшки з вином. Через 14 годин потерпілі були підібрані міноносцем. Ледве переодягнувшись, Clunet починає перев'язувати поранених, підібраних тим самим міноносцем. У Корфу, куди його висаджують, він тяжко захворює на дизентерію, що примушує його повернутись до Франції, де він довідується про смерть свого єдиного сина. Ледве одужавши, відправляється до Румунії, де лютує висипний тиф. Щойно приїхав до Бухареста й відкрив госпіталь, як одержує наказ через 3 години евакуювати його, бо німці наступають. Він та його дружина відмовляються їхати спеціальним поїздом і їдуть зі своїми пораненими. Дружина стає пралею в госпіталі, коли штатні пралі відмовляються. Він захворює на висипний тиф і вмирає на 35 році життя».
Чи не доктора Клюне мав на увазі Б. М. Голуб, коли писав, що «романтика — цей архаїчний, розхристаний спадок XVIII–XIX століть — отруює й сьогодні свідомість лікарів?» Чи, може, він мав на увазі повідомлення про загибель 13 вересня 1917 року російського ескадреного міноносця «Охотник»: через обмеженість місць на шлюпках, вся бойова зміна команди та всі офіцери — а серед них й лікар Смирнов — добровільно, відмовились від шансу на порятунок і лишились на тонучому судні. Виходячи з раціональної теорії Голуба про нерівнозначність людей, насамперед треба було б рятувати осіб із вищим коефіцієнтом інтелектуальності.
І от, нарешті, ми торкнулись найстрашнішої та найнебезпечнішої теми розумувань автора «Нового канону»: поділу людей на категорії, науковому проголошенню їхньої нерівності, яка має визначатись не природою чи натуральним бігом життєвих подій, а купкою вчених, головним знаряддям котрих є власна спотворена логіка та сумнівні підрахунки на лічильних машинах. Б. М. Голубу здається, що він збагнув істину в її останній інстанції, створивши універсальну формулу людини. Який жахливий, примітивний, облудний раціоналізм!
Людина має безліч різних вимірів, і ніхто не в силі відповісти, який з цих вимірів головний, який конче потрібен людству, а який є зайвий, другорядний, такий, що не може визначити самодостатньої людської суті. Припустимо, що інтелектуальний рівень Гітлера дорівнює 100 одиницям, але він був і залишається одним із найкривавіших тиранів в історії людства й нема йому і не буде прощення. Припустимо, що інтелектуальний рівень останньої санітарки з моєї клініки дорівнює 1, але вона була і буде однією з тих, на яких тримається світ, — людиною безмежної доброти й відкритого серця. Припустимо, що живе десь на землі злий і неінтелектуальний горбань, але й він може прислужитися людству іншими якимись своїми якостями, хоча б умінням вирощувати прекрасні квіти, тобто майстерністю своїх рук. Це — аксіоми, які доводиться, на превеликий жаль, витлумачувати сьогодні представникові інтелектуальної «еліти». Це тим прикріше, що йдеться про лікаря, моральним обов'язком якого є допомагати всім стражденним, усім убогим тілом і духом, незалежно від їхнього становища на щабелях суспільної ієрархії.
Неприйнятні й погляди автора (й М. М. Амосова разом із ним) про запрограмованість усього сущого на землі. Б. М. Голуб потрапив у полон однієї шкідливої ілюзії. Його, неофіта в науці, зачарувала псевдодовершеність природи, її механізми, що вражають злагодженістю. Ця нелюдська, містична злагодженість і доцільність гіпнотизує багатьох дослідників, примушує їх відшукувати в природі загальну, наперед визначену Програму, що, по суті, рівнозначне визнанню існування Вищої Волі, Бога чи гегелівської Абсолютної Ідеї. Бо якщо в природі є програма, то це значить, що хтось її наперед уклав.
Ідея жорсткого механістичного Бога-Програми проголошується автором, котрий вважає, що стоїть на позиціях новітнього матеріалізму. Замість того, щоб воскресити й віднайти умовного бога (як ідею добра й гуманізму) в серцях людей, автор починає шукати справжнього БОГА (соромливо названого Генеральним Конструктором) у високоорганізованих системах. Ідея запрограмованості нашого світу — це ідея поразки людини, яка ніколи не вийде поза межі, окреслені творцем. Але це неправда! Якби так було, то не було б еволюції, не було б тисяч раптових стрибків, неймовірних із погляду запрограмованості, не було б фантастичних подій, завдяки яким природа вічно оновлюється та відроджується.
Ні, шановний Борисе Миколайовичу! Природа не керується жодною ідеєю чи програмою. Природа дуже нерівноцінна на різних рівнях і в багатьох своїх виявах далека від раціональної запланованості. На вічнозеленому дереві природи є багато кволих гілок, безліч випадкових, непотрібних і алогічних відгалужень. А ми, люди, — мов беззахисне листя, — ми легко осипаємося з цього дерева під холодним подувом вітру. І наша місія, як лікарів, — зміцнити те листя, сприяти розквіту того дерева.
Співаючи осанну новітнім здобуткам науки в галузі трансплантації, Б. М. Голуб демонстративно абстрагується від моральної оцінки цих відкрить. Спекулятивними розумуваннями на теми Марії Склодовської-Кюрі, Пастера, д-ра Скотта та Дженнера він намагається зняти будь-яку моральну відповідальність сучасних учених за наслідки їхніх відкрить. Та перш ніж проголошувати еру тотальної Трансплантації, треба ще подумати — чи варто змішувати людей, народи, мови, звички у суцільній гомогенності сучасного життя, чи варто руйнувати бар'єри несумісності. Природа не терпить брутального втручання в ті тонкі й потаємні майстерні, де кує вона свою чарівну зброю — рівновагу. Рівновага рятує цей світ од хаосу й ентропії: рівновага страху і мужності, рівновага світла і темряви, рівновага зла й добра, рівновага засобів нападу й захисту. Горе тим, хто порушить рівновагу в природі!
Внаслідок невідомої мутації, викликаної, можливо, вибухами водневих бомб, зареєстровано потворне збільшення кількості морських зірок, котрі пожирають коралові рифи на Тихому океані. Під загрозою опинились лагуни казкової краси, береги Австралії, досі захищені рифовим бар'єром, а також острови Гуам, Сайпан, Фіджі. Чи не уподібнюються ті, хто сповідає нове кібернетизоване віровчення, до морських зірок, що знищують моральні бар'єри, не думаючи про можливі наслідки цієї небезпечної руйнівної праці?
Я не проти проникнення точних наук у медицину. Я не проти застосування автоматів, як допоміжних засобів діагностики. Я не проти того, щоб медицина поєдналася з біохімією, біофізикою та кібернетикою. Але я рішуче проти підміни лікарської совісті псевдонауковими критеріями, які суперечать одній з головних засад людського співіснування: не роби Петрові того, чого б собі не бажав.
Чи відомі авторові «Нового канону» пророчі слова Льва Толстого: «Різниця між людьми, що вірують у релігію й науку, лише та, що одні вірять у стару мудрість, брехню якої вже розвінчано, а другі — в нову, брехню якої ще не розвінчано… А між тим марновірства в тому, що зветься наукою, навряд чи менше, ніж у тому, що зветься релігією. Різниця лише в тому, що одне — марновірство минулого, друге — марновірство сучасного».
І чи не час уже авторові, людині безумовно здібній, відновитись від такої «науки», яка, створюючи ілюзію прогресу, руху вперед, насправді є кроком назад, до духовного поневолення й морального падіння людини.
