Любко все ще дивився на неї, чекаючи чогось більш інформативного, аніж обурене рохкання, коли зненацька задзвонив «відключений» телефон. Мати було метнулась до апарату, та син так зиркнув на неї, що вона вклякла на місці. Ввімкнувся автовідповідач, а після звукового сигналу заговорила Дана.

— Це знову я. Вибачте, пані Агнесо, я пам’ятаю, що ви заборонили мені з’являтися, та я подумала… може, ви… вам буде цікаво… річ у тім, що я вагітна. Два місяці термін. І це точно дитина Любка. Ви мені, мабуть, не повірите, але ваш син у мене… ну, та пусте. Якщо ви раптом захочете зі мною зв’язатися, я ще тиждень буду в санаторії «Бриз». Це Партеніт, велика Алушта, телефон два-п’ять-сімнадцять. Код десь має бути в довіднику. Я… чекатиму.

Тиша, що запала в кімнаті після того, як Неждана дала відбій, була такою важкою, що могла б роздушити слона, як муху. Любко двічі роззявляв рота, аби щось сказати, а коли йому нарешті вдалося це зробити, промовляв стримано і дуже, дуже спокійно, бо боявся, що одна фальшива нота, одне невірно обране слово, і він зірветься. І, цілком можливо, зверне шию рідній матері.

— Ну то як, мамо? Цікаво тобі чи ні? Ти ось бабцею скоро станеш, ну, не те, щоби зовсім скоро, не завтра, та менше з тим. Я не чую тебе, мамо. То цікаво чи як? Бо мені дуже кортить знати, якого дідька ти це робиш!

Агнеса схопилася за голову; очі, колір яких Дана так і не розрізнила, виявилися світло-карими, гнівно заблищали.

— От же курва, пся крев! Як же я забула вимкнути телефон?! Я ж веліла їй не дзвонити!

— То вона була тут? Була… я знав це. Я в ній не сумнівався. Та не переживай, що вона не послухала тебе. Дана взагалі така неслухняна, — Любко ледь ворушив занімілим ротом. — Хіба я не казав це… вам, пані?

— Синку, я ж для тебе старалася! Від цих шльондр з очами хтивих кішок саме горе!

— Тепер зрозуміло, чому тебе батько покинув!

Агнеса розмахнулася і вліпила сину такий ляпас, що аж луна хатою пішла.

— Геть із мого життя! Ти… ти такий самий, як він!

Любомир згадав очі змученого, помираючого батька і ту любов, яка сяяла в них при згадці Лади та Домініки і згасла пізніше за життя.

— Я дуже на це сподіваюся.

Він важко підвівся з канапи, дошкутильгав до телефону, і вже зібрався натискати повтор запису, щоби освіжити в пам’яті номер санаторію, але передумав. Натомість набрав телефон служби замовлення авіаквитків.

— Пане, куди летимо? — спитала його цокотушка на тому кінці дроту. Мати не зводила з Любка свинцевого погляду, немов сподіваючись, що він дасть відбій.

— До Сімферополя.

— На коли беремо квитки?

— На вчора.

Чотири години в дорозі — дві у небі, ще дві — на землі, і він побачив її. У санаторії, куди він примчав, геть змилений, мов загнаний кінь, йому сказали, що пані Тиктор на пляжі. Він кинувся туди й помітив її здалеку, одразу — та і як її можна було не помітити? Чоловіки озиралися й ціпеніли, коли вона в білосніжному купальнику, що аж сяяв на засмаглій шкірі, і в прозорій хустинці, недбало пов’язаній на стегнах, босоніж ішла дрібною рінню. Яскраво-руде волосся палало, як смолоскип, під пекучим промінням південного сонця, а хвилі, мов галантні кавалери, з плюскотом кидались їй під ноги. Дана дійшла до пірсу — на ньому було порожньо, бо шторм міцнішав із кожною хвилиною, і простягнула руки, немов заклинаючи стихію. Вітер тріпав її вогняне волосся, і Любко навіть звідси бачив, як ворушаться її вуста — вона щось шепотіла. Простягнуті руки безсило опали, а потім Дана заходилася заламувати їх, і один Бог знає, як їй це вдалося, та у цьому вельми театральному жесті ніхто не помітив би й краплі награності чи фальшу. Мабуть, так вийшло тому, що вона не думала про те, як виглядатимуть її рухи збоку. Вся її постава була втіленням скорботи, і те, що її серце розбите, відкривалося без будь-яких слів; це був плач Ярославни — якщо тільки можна уявити собі Ярославну на пірсі, і серце в Любка зайшлося від болю. Вона думає, що він помер. Вона оплакує його. Жадана моя дівчинко, зіронько моя… Він кликав її подумки, та вона почула. І озирнулась.

Якусь мить Дана просто дивилась на нього, не рухаючись, а потім із криком, що здійняв у повітря всіх навколишніх чайок, кинулась назустріч. По її щоках текли сльози, вологі бризки вилітали з-під ніг, і Любко злякався, теж біжучи до неї, — хоч би не підковзнулась, не впала. Кожний крок завдавав йому болю, але він того не відчував. Дана таки впала — прямо в його обійми і, шепочучи: «Я тебе кохаю», цілувала все, до чого могла дотягнутись вустами — щоки, шию, очі, волосся. Його сльози змішались із її сльозами, він нарешті впіймав її губи і видихнув:

— Маленька… Нагідко моя…

— Ти живий… живий, — вона захлиналася цими словами, мов водою в спекотний день, і ніяк не могла втамувати спрагу, напитися, бо тільки їх і повторювала. — Ти живий. Ти тут… зі мною… я знала, що ти не покинеш мене… я це знала… вірила в це… мій любий…

Гарячкове шепотіння обірвалось — Дана зомліла. Любко опустився на коліна, вклавши її голову собі на ноги. Та не минуло й хвилини, як очі Дани розплющилися — ніби вона не могла дозволити собі розкіш бути непритомною, не з’ясувавши, чи правда, що її коханий поруч, чи це все їй наснилося.

— Я думала, що марю, — піднявши руку, вона торкнулася шраму на його скроні. — Це?

— Від удару, — гірко пояснив Любко. — Не зійде. Ще є кілька на спині й на ногах. Бачиш, який я красень?

— Звичайно. Найкращий з усіх, — без тіні іронії погодилася Дана і зробила спробу підвестися. Їй це не вдалося, і руда голівка повернулася на подушку ніг. — Крім того, ти справжній герой. І скоро станеш татком.

Він хотів сказати, що знає, що чув це в записі, та подумав, що не варто псувати Дані сюрприз. Вона й так здогадається, як він її знайшов, але то вже потім. Крім того, в голові у Любка була така каша, що він спромігся на одне-єдине слово:

— Як?

Це безпорадне запитання викликало в Дани смішок, який вона, втім, негайно проковтнула, побачивши, яким щастям спалахнули фіалкові очі на схиленому до неї коханому обличчі.

— Як усі. Свою справу ти вже зробив — лишилось тільки чекати.

— Скільки чекати?

— Півроку, — Дана все-таки встала, з деяким зусиллям і не без допомоги Любка. — Тобто десь сім місяців. Ти радий?

— Безмежно. Я кохаю тебе, єдина моя. Ти вийдеш за мене заміж?

— Аякже. Не можна дозволити, щоб дитина росла без батька. Але як… чому ти не дав мені знати, що живий? Я ледь не збожеволіла. Приїхала сюди шукати спокою. Або смерті.

— Я тобі згодом усе поясню. Що ж до спокою — ти його не отримаєш. Обіцяю, що ми, — Любко поклав долоню на її живіт, — ніколи не дамо тобі його. Два місяці… отже, ти завагітніла в той день…

— Так. Коли ти обізвав мене Уранією. Ну що, ти вже придумав імена?

— Ну, для дівчинки — Лія, — передбачаючи реакцію Дани, усміхнувся Любко. І реакція не забарилася.

— Лія?! То, може, ліпше Агнеса, га? На честь твоєї мами?! Або Мандела — як Нельсона звуть, не подумайте, що адмірала! Слухай, ну ти даєш! Я думала…

— Жартую, тихо. Соломія або Ярина — що скажеш?

— Г-м… Соломія. Мені подобається. Як Крушельницька, так?

— А звідки програмісту відомо про оперну співачку?

— Я брала участь у підготовці електронної енциклопедії «Сто великих українців». А як щодо хлопчика?

— Сина назвеш ти. До речі, як?

— Роман.

— Домовилися. А тепер про те, що зі мною сталося. Тільки спершу ходімо звідси, — Любко взяв Дану за руку і повів із пірсу — шторм міцнішав і кілька останніх хвиль ледве не змили їх у море. На березі вони зупинилися, знову обійнялись, і за мить, коли Дана почула знайомий шелест, вона розплющила прикриті від насолоди очі майже автоматично. «Море», — звично подумала вона. Але це було не море.

На прозорих хвилях денного марева, мов на гойдалці, колисався рудий ангел із бузковими крилами. Помітивши, що на нього дивляться розширені до неможливості зелені зіниці, янгол весело помахав рукою їх володарці і зник ще тихіше, ніж з’явився.