— Я теж хотіла б мати очі, як волошки, — якось вередливо сказала Дана, роздивляючись у дзеркалі пару зелених, котячих зіниць.

— Учися задовольнятися тим, що маєш, — повчально відгукнулася тітка, чомусь зітхнула і вже зовсім загадково додала. — Тим більше, що щастя зовсім не в кольорі очей.

Дана не стала уточнювати, в чому щастя. Вона навіть не стала питати, що таке взагалі оте щастя. Неждана вже нині була набагато розсудливішою не лише за свою безпутну матір, а й за тітку-науковця. Не просто розумнішою, бо математичні здібності, як і будь-які інші, за словами тітки Олени, то справа випадку — дав Бог такий талант, то й добре, а як ні — то ні. Дана була мудрою, можливо, навіть занадто мудрою, такою собі маленькою бабусею, з юним тілом, гострим розумом і світосприйняттям людини, котра багато бачила й багато страждала. Дана про все мала свою думку, і їй було байдуже, чи поділяють її точку зору інші, чи ні. Вона не потребувала схвалення оточення, а те, що її часто намагалися в чомусь переконати, тільки дратувало її. Чому б вам усім не дати мені спокій, часто повторювала вона, і щиро дивувалася, коли оті «всі» на неї ображалися. У цілому світі було тільки двоє людей, чия думка про те чи інше явище, подію, відкриття чи й про її поведінку хвилювала Дану приблизно на тому ж рівні, що і її власна — це Інтеграл і тітка Олена. І навіть те, що вчитель Неждани загинув, нічого не змінило: невідомо звідки у дівчинки з’явилася ідіотська як для математика впевненість, що її він бачить, що він може схвалити чи осудити той чи той її вчинок, але не її. Її він ніколи не судив — так само, як і тітка Олена. І зараз, чекаючи, доки біль покине її улюблену тьотю, дівча каралося від гострого усвідомлення свого безсилля. Тим людям, яких любила Дана, вона нічим насправді не могла допомогти.

— І тоді він сказав: «Або смерть, або ваша любов», — тітка Олена тримала порцелянову чашку так елегантно, ніби перебувала на прийомі в Букінгемському палаці, і лише густий дух лікарських трав, що плив кухнею, лоскочучи ніздрі співрозмовницям, виказував, що у цій філіжанці хлюпався аж ніяк не чай з молоком. Дана слухала тітку з роззявленим ротом — та вміла так розповісти про свої любовні пригоди, що навіть найбанальніша з них виглядала цікавою, як квадратура кола, і манливою, як новий підручник.

— А ти що? — заохотила Неждана, коли тітка задля передиху і для підсилення ефекту своїх слів витримала довгу паузу. — Що ти йому відповіла?

— Спитала, як саме він збирається померти і що написати йому на вінку. Щоб замовляв зразу, доки йому не все одно.

— Ти жорстока.

— Я справедлива. Він мав жінку, трьох дітей, лисину і геморой. Утім, останнє не підтверджено. Далеко не капітан Грей, моя люба.

— Що за капітан? Англієць?

— О Боже! Ти ідо, не читала «Багряні вітрила»?

— Я ж не мореплавець, — буркнула Дана, буряковіючи. — Може, мені іде й «Основи навігації» прочитати?

Тітка Олена схопилася за голову — вірніше, охопила чоло вільною рукою.

— О Боже! — повторила вона. — «Багряні вітрила» — це найпрекрасніша у світі книжка.

— І про що вона? — підозріло поцікавилася небога.

— Про любов. Про віру, відданість і вірність. Про диво, яке неодмінно прийде до тебе, якщо ти чекаєш його і не зраджуєш цього очікування. А ще — про гідність і честь, про мрії і…

— Годі. Я все зрозуміла. Це романтика, так?

Олена одним ковтком прикінчила своє питво.

— Чому в твоїх вустах це звучить, як «лайно»?

— Бо для мене це — синоніми. Поглянь на маму.

— А що з нею?

— Нічого, — Неждана підвелась і заходилася прибирати зі столу рештки святкової вечері — недоїдений торт, банку із соусом, хліб. — Вона дуже сучасна жінка, хіба ні? Вона не жде лицаря, принца чи кого там ще належить виглядати в таких випадках — вона шукає його. Активно. І щотижня в наш дім приходить нове диво. Чорнолапе. Не відаю точно, якого кольору вітрила воно напинає, бодай би тому вітрильнику, що їх сюди возить, усі щогли поламало, та мені від цього не легше! І тобі, гадаю, теж! Диво та вірність, ви лише послухайте! Мрії і честь! — скрушно хитаючи головою, дівчинка потягнулася до мийки й відкрутила кран гарячої води. Тітка, тамуючи зітхання, подумала, що не пригадує жодного випадку, коли Неждана лишила б посуд немитим через те, що квапилася до подруги, на зустріч, у кіно або їй було просто ліньки. «Це неправильно — уникати роботи, яку потім усе одно доведеться виконувати, та ще й зі значно більшими зусиллями», — сказала якось мала, коли її про це спитали — а тоді їй якраз виповнилося одинадцять, та Олена вважала хибним саме такий підхід. Неправильним і неприродним.

— Давай я помию, — зголосилась тітка і навіть підвелася, демонструючи цим свою добру волю. — У тебе ж свято.

Неждана поморщилася так, наче їй оцту в очі хлюпнули.

— Але руки не відсохли. І радикуліту, який нефрологи лікують, немає. Сиди вже. Краще розкажи мені ще якусь свою історію — тільки без зайвих сентиментів, добре?

Олена трішки подумала над тим, як виглядатимуть її історії — любовні історії! — без сентиментів, і дійшла висновку, що це буде ні на що не схоже. Схематично, пісно, не еротично, не дотепно — цілий набір «не» і «ні». Та як пояснити це дівчинці, впевненій, що світ — це одна величезна математична формула?

— Може, мені підручник написати?

— Хороша думка, — почувши це, Олена зрозуміла, що останню фразу промовила вголос. І посміхнулася.

— А що ти знаєш про любов?

— Усе, — самовпевнено випалила Дана, витираючи тарілку, і дуже здивувалася, коли тітка вибухнула реготом. — Ти чого? Я навчаюсь у школі, де дев’яносто відсотків учнів — хлопчики, у моєму класі, наприклад, їх двадцять сім, а дівчат — всього троє, крім того, мама…

— Я питала тебе про любов, а не про те, звідки діти беруться.

Дана зойкнула, машинально провела пальцем по бурштиновому кулону у формі кленового листочка, що висів на тонкому, мов осіння павутинка, золотому ланцюжку — подарунку тітки, так, ніби це був оберіг.

— А від цього ще й діти бувають?!

Тітка вже схлипувала від сміху, чимось надзвичайно потішена.

— Не така ти вже й доросла, як хочеш здаватися.

— Принаймні твій другий презент на мене замалий, — підшпилила Дана.

— Нічого подібного. Це ти для нього завелика виросла.

Другим подарунком був мереживний бюстгальтер, не кооперативний (тобто саморобний), а фабричний, прибалтійський, білий і дуже вишуканий — нульового розміру. Останнє надзвичайно роздратувало Неждану, і вона заявила, що такого розміру в природі не існує, на що тітка Олена зауважила, що це існуючий розмір для неіснуючих грудей. Він був трохи затісним саме в об’ємі, і Дана від незвички заверещала, що їй нічим дихати, проте знімати ліфчик відмовилася, спеціально вдягла білу блузу з напівпрозорого шифону, щоб мереживо просвічувалося. Тітка сказала, що це звабливіше, ніж просто бути роздягнутою, а ще розщепнула кілька ґудзиків, щоб тепле сяйво бурштину, мов маленьке сонечко, виглядало на світ божий з-під молочної хмаринки. Кулон було виготовлено з надзвичайною майстерністю; здавалося, це не скам’яніла смола, оброблена чиїмись вправними руками, а мальований каприз пані Осені, справжній кленовий листочок, тільки дуже маленький, зовсім крихітний, розміром заледве з дві копійки, але з усіма прожилками та плямочками, з неймовірною грою кольорів — від жовтогарячого до лимонного, від оранжево-червоного — до темно-коричневого. Неждана, будучи абсолютно байдужою до прикрас, зазвичай чинила активний опір намаганням Олени повісити на неї чергову цяцьку й постійно перепитувала, чи насправді люди вірять, що ці висульки їх прикрашають, несподівано навіть для самої себе буквально закохалася в цей подарунок.

— Я ніколи не зніму його, — пообіцяла вона тітці Олені, погладжуючи теплий бурштин, який, здавалося, пульсував під її пучками. — Завжди носитиму.

— Будь обережна з такими заявами, — попередила тітка, спохмурнівши. — «Ніколи» і «завжди» — це слова-зброя, небезпечна, часом смертельна, а люди бавляться з ними, як немовлята з лезом. І всі дуже дивуються, коли раняться до крові.