— Зараз кажу.

— Дуже вчасно!

Денис засміявся.

— Як мені бракуватиме твоїх прочуханок! Вона, до речі, ще жива.

— Віра?

— Мама.

— Треба якось повідомити її. Той лист…

— Не треба. У неї п’ятеро здорових, нормальних дітей, тільки перший — себто я — виродок. Вона досить ясно і чітко дала зрозуміти, що в неї не може бути сина-гея.

— Вона могла змінитися, передумати…

— Неждано, люди не змінюються. Вони можуть вдавати, що змінилися, але як ти уявляєш собі зміни у вісімдесятилітній католичці, святішій за Папу Римського? Нехай живе в мирі, їй недовго зосталося… Та й у мене з її римо-католицьким Богом завжди були якісь непорозуміння.

— Ти так говориш, ніби богів багато.

— І так, і ні. На щастя, взагалі-то — Бог один. Але люди навигадували собі безліч богів, — Денис, одягнутий чомусь у білу теніску та зелені штани, як завжди вдома, шарпнув себе за туго защепнутий комірець так, що аж тканина затріщала. — Я не маю на увазі ідолів чи кумирів — ні, тут зовсім інше. Ось ти, наприклад…

— Так. І що зі мною?

— Та нічого страшного, але твій Бог — це наука. Математика, чи прикладна математика, чи як там зветься той жах, яким ти нині займаєшся? Ні-ні, не роби такі великі очі, серденько. Чим ти ще готова жертвувати в його ім’я?

— Ще? Я нічим не жертвую.

— Та невже? Ти не буваєш на вулиці, на дискотеках, у театрах — ти взагалі ніде не ходиш.

— Я скрізь ходила з тобою.

— Мене не стало, Дано. А в твоєму житті нема нічого, що можна було б назвати життям, вибач за тавтологію.

— А Мирко?

— О, Мирко — чудовий хлопець! Скільки йому? П’ять? Мине ще, може, двадцять років — а вони промайнуть, дівчино, і якби ти тільки знала, як швидко вони пролетять! — він одружиться, і ти залишишся сама. Ні, не просто сама — ти будеш самотньою. І кого ти покладеш до себе в ліжко? Калькулятор?

— Хто б говорив про ліжко! — вигукнула Дана і тут-таки знітилася. — Пробач.

— Буває. Хоча — так нечесно, я тобі вже казав. Заборонений удар.

— Вибач, будь ласка, я не те мала на увазі…

— Те, те. З тобою ще такого не було, щоб ти сказала щось, не те маючи на увазі. У цьому вся твоя біда. Немає ані якоїсь безпосередності, ані жвавості, ані розумної легковажності… нічого. Самі цифри, програми, комп’ютери. Ти назавжди відмовила собі у праві на помилку і, щоб не помилитися, нічого не робиш зі своїм існуванням!

— Існуванням?

— Ну, животінням, якщо тобі так більше подобається! Ти ж досі не цілувалася!

— Ти повернувся, щоб доводити мене до сказу, Дене? Ми вже мільйон разів це обговорювали!

— О, так, я зовсім забув про Любка. Він донині володіє твоїми снами?

— Ні, — в’їдливо мовила Неждана. — Мені сняться виключно математичні боги з цифрами замість волосся, намистами із колечок рахівниць навколо жилавих ший та з очима-процесорами.

— Жах. Ну, гаразд, — несподівано легко погодився Денис — так легко, як ніколи не було за життя. — Облишмо це… поки що. Ми повернемося до цієї бесіди, а зараз… я хотів лише нагадати, що ми не закінчили нашу справу, Дано. Замовник так і лишився невідомим. Ти розумієш, що це означає?

— Думаєш, він не вгамується?

— А ти як гадаєш?

І тут Дана зрозуміла, що саме не давало їй спокою останні дні.

— Його треба зупинити?

— Боюся, що так, дівчинко.

— Чому боїшся?

— Бо це буде нелегко.

— А звідки ти це знаєш?

Денис не відповів. Він помовчав трохи, як дуже втомлена людина після багатогодинного допиту, а потім прошепотів:

— Мені не спиться, Дано. І я не засну, доки він на волі.

— Я… так, я це усвідомлюю, що ми… себто я мушу знайти його, але як? Де? У нас… у мене нічого на нього немає!

— Є той опис, що дав Брицин, — нагадав Ден уже своїм нормальним голосом.

Неждана раптом гикнула.

— Радше повненький, ніж худий, і швидше середнього віку, аніж молодий? Так, я пригадую. Це не опис, а пародія якась, Дене. Під нього спокійно можна хапати півміста.

— Не перебільшуй, це не личить математику.

— А ти не давай нереальних завдань.

— Ми знаємо, що він — киянин, — наполягав Денис. — Принаймні на цей момент.

— Я ж і кажу, це мені дуже допоможе. У столиці мешкає майже три мільйони людей. Нехай два, ну добре, півтора мільйони з них — це дорослі, а сімсот із гаком тисяч — чоловіки. З них половина потрібного віку, а половина половини підходить під наш словесний портрет. Загалом — усього двісті тисяч потенційних замовників. Не справа, а мрія нишпорки!

— Науковці, — протягнув Ден так, ніби жував улюблену іриску. — Все вони знають, усе в них пораховано, однак до реального життя вони не пристосовані. Як орхідеї — до морозів.

— Реальне життя — це те, де дітей знімають у порнофільмах, а потім препарують?

— На жаль. А ще — те, де хтось має стільки грошей, що може за це заплатити!

— Ти просто сиплеш цінними прикметами. Отже, багатий товстун середніх літ, так? Я вгадала?

— Майже. Це хтось із твого минулого.

— Невже дядя Вася? Він не схожий на багатія, і…

Тут Дана застигла з роззявленим ротом. Їй пригадався дядя Сеня, Семен Йосипович, що купив її за десять баксів. Ні. Не може бути. Чому вона не подумала про це раніше? А Денис? Вона ж розповідала йому… Ні. Тут щось не те.

— Все те, — задоволено сказав Ден, що, вочевидь, оволодів дуже корисним для духа вмінням читати думки. — Просто поміркуй над цим, добре? З доном Мігелем поговори…

— З паном Михайлом.

— Так. Проаналізуй ситуацію. Згадуй усе, що тебе турбує, бентежить. Включи свій дельфінячий мозок, урешті-решт! Це тебе й від горя відволіче. А я буду за тобою приглядати. Бережи себе, — Денис зробив правицею такий рух, ніби хотів торкнутися Дани, і зник. Вона заплющила очі — чи навпаки, відкрила їх, і побачила, що вже ранок. Ось тільки стрілки на ретельно і вчасно заведеному годиннику чомусь завмерли, показуючи третю ночі… Зламалася її хатинка на курячих ніжках, сумно вирішила Дана, про всяк випадок підкрутивши завод. Ніщо не вічне. Але, на диво, відтоді годинник без причини більше не зупинявся.

Пан Михайло поставився до Даниної версії скептично і, за його ж словами, взявся за розробку цієї фантасмагорії лише тому, що інших не мав. Бізнесмен і суворий реаліст, він не вірив ні у привидів, ні у припущення. Вони щойно відбули дев’ятини по Денису, і старий вважав, що Дана від горя трохи неадекватно ставиться до фактів.

— Дивись, щоб ми не звинуватили невинну людину, — застеріг він.

— Ця невинна людина намагалася купити мене.

Сеньйор Мар’яно глянув на неї поверх окулярів.

— Ден також, хіба ні?

Цю історію йому нещодавно розповіла сама Дана.

— Так, але в них були різні цілі. Втім, хай там як, а сходити туди не завадить.

— Куди?

— До Васі.

— Це може бути небезпечно!

— Ні. Мені вже не п’ятнадцять років. Я зумію за себе постояти!

— Та невже? — пан Михайло вельми недовірливо посміхнувся. — Добре, але для певності я дам тобі охоронця. Він почекає внизу, і якщо ти не вкладешся в півгодини, підніметься поцікавитися, як твої справи.

Дана мусила на це пристати. Вона й справді боялася залишитися там сама. І ось тепер вона стояла біля дверей, обтягнутих чорним дерматином, із вибитою на ньому мідними цвяшками квіткою, точнісінько таких самих, як і раніше, хіба що затертіших, і чула, як голосно калатає її серце.

У жодному з тих жахливих снів, що приходили до неї щотижня, їй навіть примаритися не могло, що вона повертається сюди.

Цікаво, хто їй відчинить? І чи відчинить хтось узагалі?

І дзвінок не змінився — коли Дана нарешті наважилася натиснути білий, аж стертий від часу ґудзик дзвінка, крізь несамовите серцебиття почулася якимось дивом та сама солов’їна трель, що свого часу була предметом маминої гордості — дуже схожа на справжню, але тепер уже уривчаста і приглушена. Стільки років минуло… Зазвичай нові господарі міняють усе, але до дзвінків у них чомусь рідко доходять руки, так що це може означати все, що завгодно. Тобто нічого не означати.