— Наповни пляшки водою! — бурмотів Фарид, спускаючись схилом до річки. — Злови куницю. Що він собі думає? Що я тепер його слуга?

Хлопець усе ще стовбичив на сходах, а Фарид стояв у холодній воді й занурював гарбузовий бутель. Щось у цьому хлопцеві не подобалося Фариду. Щось у його обличчі. Страх. Так і є. Він боїться. Чого?

«Навряд чи мене», — подумав Фарид і озирнувся. Щось було не так, він відчував. Він завжди відчував, ще колись, в іншому житті, в якому він мусив стояти на варті, вистежувати, прокрадатися за кимось, розвідувати. О, так, він знав, як пахне небезпека. Він запхав пляшки з водою до Пронози в наплічник і полоскотав сонну куницю за вухом.

Фарид помітив мерця, коли зібрався вертати вбрід до берега. Йому здалося, що колись він уже бачив це обличчя. Чи не цей молодик кинув йому мідяка в миску на святі в Омбрійському замку? Тіло заплуталося в галуззі, утім рану на грудях видно чітко. Ніж. Серце Фаридові раптом защеміло, аж подих перехопило. Він поглянув до млина. Хлопець сидів перед млином, напружено вчепившись у плечі, неначе боявся розсипатись від страху. А мельник зник.

З млина не долинав жодний шум, утім це нічого не означало. Дзюрчання води все заглушувало — крики, брязкіт мечів…

«Ну ж бо, Фариде! — гаркнув він на себе. — Підкрадись, розвідай, що там відбувається».

Зігнувшись, він перейшов річку вбрід і поповз за колесом млина до берега. Серце шалено калатало, коли він притулився до стіни млина.

Ґвін. Ґвін забіг усередину. І Вогнерукий пішов за ним. Недобре. Зовсім недобре. Ще й Меґі з ним. Фарид поглянув догори млина. Найближче вікно на добрий шмат вище його голови, та стіна, на щастя, грубо фугована.

— Нечутно, як змія, — прошепотів він собі, підтягуючись угору.

Віконна пройма була біла від борошняного пороху. Затамувавши подих, Фарид зазирнув усередину. Незграбний парубок з придуркуватим обличчям, певно, мельників робітник. Чоловіка поряд із ним Фарид ніколи не бачив, от про іншого, на жаль, не скажеш такого.

Баста. Те саме вузьке обличчя, та сама лиха посмішка. Лиш одяг змінився. Баста вже не вдягав білу сорочку та чорний костюм із квіткою в петлиці. Ні, Баста був убраний у срібно-сірі кольори Змієголова. За паском стирчав ніж, збоку висів меч, а в лівій руці він тримав мертву курку.

Від Вогнерукого його відділяло лише млинове жорно та Ґвін, що сидів на круглому камені й жадібно дивився на курку, а кінчик його хвоста тіпався туди-сюди. Меґі стояла впритул до Вогнерукого. Чи думала вона про те саме, що й Фарид? Про смертоносні слова Феноліо? Можливо, бо намагалась привабити до себе Ґвіна, але куниця нехтувала нею.

«Що робити? — думав Фарид. — Що ж мені робити? Залізти туди? Даремно! Мій недоладний маленький ніж не заподіє нічого двом мечам, а там же ще й робітник і мельник».

— Ну? Це ті, на кого ви чекали? — запитав мельник Басту.

— Так, це вони! — промуркотів Баста. — Маленька відьма й Вогнежер на додачу. Тут очікування воістину мало сенс. Навіть якщо я напевно вже більше ніколи не виб'ю кляте борошно з легень.

Зметикуй щось, Фариде. Ну ж бо. Він розгледівся. Вікно, біля якого стоїть робітник, дерев'яні сходи, що ведуть на горище, певно, там зберігається зерно. Крізь дерев'яний розтруб, який здіймався над даховою покрівлею, засипалося зерно на млинове жорно. Розтруб! Так! А що, як…

Фарид поглянув на млин угору. Чи є там угорі ще одне вікно? Ледь більше за дірку в стіні, та він пролазив і у вужчі шпарини.

Серце йому нестямно билося, коли він дерся стіною вгору. Ліворуч вирувала річка, а з верби так підозріливо витріщилася ворона, неначе ось-ось збиралася видати його мельникові. Фарид задихався, проштовхуючи плечі крізь вузьку шпарину в стіні. Коли він ступив ногами на білі від борошна дерев'яні балки, вони підступно зарипіли, та дзюрчання води заглушило цей шум. Фарид заповз на животі на розтруб і зазирнув усередину. Ось він, біля жорна, під ним Баста, а навпроти, по другий бік жорна, мусив бути Вогнерукий з Меґі. Фарид не бачив його, та здогадувався, про що думав Вогнерукий: про слова Феноліо, які розповідали про його смерть.

— Злови куницю, Зарізяко! — сказав Баста чоловікові поруч із ним. — Ну, хутчіш!

— Сам лови. Думаєш, я хочу підчепити сказ?

— Ґвіне, ходи сюди! — Це був голос Вогнерукого.

Що він робить? Невже хоче посміятися над своїм страхом, так, як коли вогонь обсмалював його шкіру? Ґвін зіскочив із жорна. Напевно, всівся на плечі у Вогнерукого і спостерігає за Бастою. Дурний Ґвін. Нічого не знає про ті слова…

— Гарне нове вбрання, Басто! — сказав Вогнерукий. — Коли слуга знаходить нового господаря, мусить вдягати нові шати.

— Це хто тут слуга? Такий нахабний, наче ніколи не куштував мого ножа! Вже забув, як верещав, коли він розпоров тобі обличчя? — Баста став чоботом на жорно. — Посмій мені тільки поворухнути пальцем. Руки вгору. Я знаю, що ти можеш витворяти в цьому світі з вогнем. Лише шепни мені, лише поворухнись — і мій ніж стирчатиме у грудях малої відьми.

Лише шепни. Так, гайда до роботи, Фариде! Він роззирнувся, шукаючи щось, поспіхом стулив із соломи смолоскипа і почав нашіптувати.

— Ну ж бо! — заманював він, поклацував і шипів так, як показував йому Вогнерукий. Фарид прошепотів усі слова, аж поки крізь солому не пробилося крихітне полум'я.

— Ой! Бачиш, як мала відьма дивиться на мене, Зарізяко? — крикнув унизу Баста з удаваним переляком. — Шкода, що їй потрібні літери, щоб чаклувати. Проте книжками тут і не пахне. Правда ж, було люб'язно з її боку написати, де вас знайти? — Баста спробував пропищати, як дівчинка: — «Люди Змієголова схопили їх усіх, моїх батьків та шпільманів. Напиши щось, Феноліо!» Ну чи щось на зразок того… Знаєш, я засмутився, що твій батько ще живий. Не дивись так недовірливо, мала відьмо, я досі не вмію читати, але й не планую навчитися цього, утім довкола достатньо дурнів, які вміють читати, навіть у цьому світі. Просто перед Омбрійською брамою нам до рук потрапив писака. Довго він розшифровував твої карлючки, але цього було в усякому разі достатньо, щоб бути тут раніше за вас. Ми навіть встигли вбити посланця від старого, який мав вас попередити.

— А ти навіть балакучіший, аніж раніше, Басто! — Голос Вогнерукого звучав знуджено. Як гарно він уміє приховувати свій страх!

Помалу Баста витягнув ножа з-під паска. Вогнерукий не любив ножів. Свого ножа зазвичай він засовував до наплічника, а той стояв надворі, обпертий до стіни. Часто-густо Фарид просив його носити ножа на паску, та Вогнерукий нічого й чути про це не хотів.

— Он як, балакучіший, кажеш. — Баста розгледів своє віддзеркалення на оголеному лезі. — Про тебе цього не скажеш. Та знаєш що? Оскільки ми давно знайомі, я особисто передам твоїй дружині повідомлення про твою смерть! Як тобі таке, Вогнежере? Як думаєш, Роксана тішитиметься, побачивши мене знову? — Він пестливо провів двома пальцями вздовж леза. — А щодо тебе, мала відьмо, було надто люб'язно довірити листа старому канатохідцю, який зі своєю здерев'янілою ногою був мало не вдвічі повільніший за мого ножа.

— Ти вбив Хмарохідця? — Голос Вогнерукого вже не звучав знуджено.

«Стій, не руш, прошу! — шепотів Фарид. — Прошу, зупинись». Він квапливо підживлював полум'я соломинами.

— Ти не знав? — Бастин голос пом'якшав від задоволення. — Твій давній друг відходив своє. Спитай Зарізяку, він був там.

— Ти брешеш! — Голос Меґі тремтів.

Фарид обережно перехилився. Він побачив, як Вогнерукий різко потягнув її за собою, очима шукаючи запасний вихід, та його не було. Позаду нього й Меґі лежали складені стосами заповнені борошном мішки, праворуч заступав дорогу Зарізяка, ліворуч — робітник з дурнуватим вишкіром, а перед вікном стояв сам мельник. Утім, біля їхніх ніг лежала солома, чимало соломи, і вона горіла б не гірше за папір.

Баста зареготав, вистрибнув на жорно і поглянув згори на Вогнерукого. Тепер він стояв просто біля лотока.

«Поквапся, ну ж бо, — прошепотів Фарид, підпалив солом'яний віхоть і потримав над жолобом. — Хоч би розтруб не зайнявся. Хоч би солома прослизнула крізь розтруб».