Банкет уже закінчився. Наїдки зі столу прибрали, й тепер він був заставлений філіжанками з кавою, пляшками та келихами. Усі курили, й дихати в такій атмосфері було неможливо. Пані де Брус, дружина директора «Аргонавтів», попросила свіжого повітря. Її пронизливий голос пробився крізь гомін окремих розмов. Відчинили вікно. Але Юстиніан, який хотів виголосити промову, звелів майже відразу його зачинити «для акустики». Підвівшись, він дзенькнув по своєму келиху ложкою, проте ніхто не звернув на нього уваги. Тоді втрутився директор «Аргонавтів», якого називали президентом де Брусом. Він зумів домогтися деякої тиші, й голос Юстиніана поплив над публікою, накриваючи її густою пеленою нудьги. Банальність своєї думки ховав під хвилями образів. Він висловлювався з пафосом, який замінював йому розум, і зумів нагородити кожну з присутніх тут головних осіб пишномовним компліментом. Під час першої паузи, саме тоді, коли до зали увійшли Едуар, Бернар та Сара, пролунали поблажливі оплески; декотрі з присутніх продовжили їх, либонь, із певною іронією та в надії покласти край промові. Але марно: Юстиніан заговорив знову, й ніщо не могло урвати потік його красномовства. Тепер він обрав графа де Пасавана, щоб прикрасити його квітами своєї риторики. Він охарактеризував «Непорушний шлагбаум» як нову «Іліаду». Усі випили за здоров’я де Пасавана. Едуар не мав келиха, не мали їх і Бернар із Сарою, що звільнило їх від обов’язку підтримати тост.

Свою промову Юстиніан закінчив похвальбою на адресу новоствореного журналу й кількома компліментами його директорові, «молодому й талановитому Моліньє, улюбленцю Муз, чиє шляхетне чоло не довго чекатиме на лавровий вінок».

Олів’є стояв біля дверей, щоб відразу зустріти своїх друзів. Щедрі компліменти Юстиніана вочевидь збентежили його, але він не міг нікуди сховатися від наступної невеличкої овації на його честь.

Троє новоприбулих повечеряли дуже скромно, щоб упевненіше почувати себе в атмосфері цього зібрання. Ті, хто запізнюється на такі сходини, ставляться по-різному до збудження інших: іноді несхвально, іноді — з великою поблажливістю. Вони часто висловлюють осуд, хоча робити тут цього не годиться і буває, що піддають усе нищівній критиці. Принаймні саме так робили Едуар і Бернар. Що ж до Сари, для якої в цьому середовищі все було новим, вона думала тільки про те, щоб зібрати якомога більше вражень і не мала інших турбот, окрім намагатися йти в ногу зі своїми супутниками.

Бернар не знав тут нікого. Олів’є, який узяв його під руку, хотів відрекомендувати його Пасаванові та подружжю Брусів. Він відмовився. Проте Пасаван вирішив підкорити ситуацію й підійшов, подавши Бернарові руку, яку той не міг не взяти, не порушивши елементарних правил пристойности.

— Я чув про вас так багато, що мені здається, ми вже з вами знайомі.

— Так само і я, — відповів Бернар таким тоном, що люб’язність Пасавана вмить охолола.

Він підійшов до Едуара.

Хоча Едуар часто подорожував і навіть, коли жив у Парижі, то тримався відсторонено, він усе ж таки був знайомий із деякими гостями й анітрохи не почувався збентеженим. Колеги мало його любили, але водночас цінували, тоді як він зазвичай ухилявся від спілкування з ними й мав славу людини занадто гордої. Він волів радше слухати, ніж говорити.

— Ваш небіж сказав мені, що ви прийдете, — почав Пасаван лагідним і майже тихим голосом. — Я щиро цьому зрадів, бо мав на думці...

Іронічний погляд Едуара урвав решту цієї фрази.

Набувши великої майстерности в мистецтві зваблювання людей і звикши подобатись, Пасаван мав потребу бачити перед собою прихильне дзеркало, в якому могла б віддзеркалюватися витонченість його розуму та манер. Проте він опанував себе відразу, бо не належав до тих, хто спроможний надовго втратити впевненість у собі й дозволяє вивести себе з рівноваги. Він підняв голову й зарядив свій погляд зухвалою самовпевненістю. Якщо Едуар не хоче самохіть приєднатися до його гри, то він знайде чим його приборкати.

— Я хотів запитати вас... — провадив він, ніби продовжуючи свою думку, — чи не маєте ви якихось новин про вашого іншого племінника, мого друга Венсана? З ним насамперед у мене були спільні справи.

— Ні, — сухо відказав Едуар.

Це «ні» знову спантеличило Пасавана, що не знав, як його сприйняти: чи як провокаційний виклик, чи як просту відповідь на своє запитання. Але його розгубленість тривала лише одну мить; Едуар, із невинною щирістю, допоміг йому знову опинитися в сідлі, майже відразу додавши:

— Мені лише відомо зі слів його батька, що він вирушив у мандри з князем Монако.

— Я й справді попросив одну зі своїх подруг відрекомендувати його князю. Я з великою радістю вигадав для нього цей спосіб трохи розважитися, щоб відвернути його думки від нещасливої пригоди з тією пані Дув’єр... Олів’є казав мені, що ви знайомі з нею. Він міг занапастити через неї своє життя.

Пасаван із досконалою майстерністю вмів по черзі надавати своєму голосу відтінку презирства, зневаги, поблажливого співчуття; але йому було досить виграти цей тур поєдинку й утримати Едуара на безпечній відстані. Цей останній марно намагався знайти для відповіді якусь дошкульну репліку. Але, на його власний подив, йому забракло винахідливости. Через те він так мало любив бувати на людях: йому бракувало тих якостей, що дозволяють подавати себе у світському товаристві з належним блиском. Проте його брови насупилися. Пасаван мав дуже тонкий нюх; він ураз відчував, коли йому збиралися сказати щось неприємне, й миттю вивертався. Навіть не перевівши дух, він круто змінив тему розмови:

— А хто ця чарівна дитина, що вас супроводжує? — запитав він з усмішкою.

— Це, — відповів Едуар, — панна Сара Ведель, сестра пані Дув’єр, моєї подруги, про яку ви щойно згадали.

Не маючи на озброєнні нічого кращого, він загострив це «моєї подруги», наче стрілу. Але стріла не вгородилася у свою ціль, бо Пасаван майстерно її відхилив:

— Для мене буде велика приємність, якщо ви нас познайомите.

Він промовив ці останні слова, як і попередню фразу, досить голосно, щоб Сара могла їх почути. Вона обернулася до них, і Едуарові не було куди діватися.

— Capo, граф де Пасаван просить чести бути вам відрекомендованим, — сказав він із силуваною усмішкою.

Пасаван розпорядився принести три нові келихи, які він наповнив міцним кминним трунком. Усі четверо випили за здоров’я Олів’є. Пляшка була майже порожня, і Сара з подивом помітила на дні якість кришталики, що їх Пасаван спробував дістати звідти за допомогою соломинок. Якийсь дивак з обличчям клоуна, наквацьованим білою пудрою, з чорними, як смола, очима, з прилизаним волоссям, схожим на камилавку з чортової шкіри підійшов до них і промовив, із великим зусиллям пережовуючи кожен склад:

— Ви не зможете їх дістати. Дайте-но мені пляшку, я розіб’ю її.

Він схопив пляшку, розбив її одним ударом об підвіконня і показав дно Сарі.

— Проковтнувши кілька таких гострих кришталиків, чарівна панна без зусиль зробить собі прокол у череві.

— Що то за папуга? — запитала Сара в Пасавана, який підсунув їй стільця і сам сів коло неї.

— Це Альфред Жаррі, автор «Короля Убу». «Аргонавти» проголосили його генієм, бо публіка освистала його п’єсу. Хай там як, а це була найцікавіша річ, яку поставили в театрі за багато років.

— Мені дуже подобається «Король Убу», — сказала Сара, — і я задоволена, що зустріла Жаррі. Мені казали, він завжди п’яний.

— Він має бути п’яний і цього вечора. Я бачив, як він на банкеті випив дві повні склянки чистого абсенту. Але зовні це ніяк на ньому не відбилося. Хочете сигарету? Тут треба самому курити, щоб не задихнутися димом інших.

Він нахилився до неї, пропонуючи вогонь. Вона розжувала кілька кришталиків.

— Але це лише цукерки, — сказала вона, дещо розчарована. — Я сподівалася, що це щось дуже міцне.

Розмовляючи з Пасаваном, вона всміхалася Бернарові, який залишився біля неї. Її очі світилися надзвичайним блиском цікавости. Бернар, який у темряві не міг її бачити, був тепер вражений її надвичайною схожістю з Лорою. Це було те саме чоло, ті самі губи... Щоправда її риси не дихали такою ангельською чарівністю, а її погляди розбуджували в його серці якусь тривогу. Трохи збентежений, він обернувся до Олів’є.