— Про кого ви говорите тепер?

— І батька, й дітей.

— Але ж удаючи, ніби нічого не бачите, ви також удаєтеся до обману.

— А що я маю робити? Я просто не нарікаю — і це вже багато. Та це не означає, що я схвалюю. Ні, річ не в тому. Я кажу собі, що рано чи пізно людина втрачає контакт зі своїми ближніми, і тут не допоможе навіть найніжніша любов. Та що там не допоможе! Вона бентежить... Вона набридає... І доводиться приховувати навіть цю любов.

— Тепер ви говорите про своїх синів.

— Навіщо ви це кажете? Ви вважаєте, що я вже неспроможна любити Оскара? Іноді я сама собі це кажу. Але я кажу собі також, що я не люблю його більше тільки тому, що не хочу надто страждати. Але, зрештою, ви маєте рацію: коли йдеться про Олів’є, то я волію страждати.

— А Венсан?

— Кілька років тому, я сказала б про нього все те, що кажу сьогодні про Олів’є.

— Моя бідолашна сестро... Скоро вам доведеться казати те саме про Жоржа.

— Але поступово людина починає з усім миритися. Вона вже не вимагає від життя надто багато. Потім привчається вимагати від нього ще менше... усе менше й менше.

Потім додала з лагідною журбою в голосі:

— А від себе усе більше й більше.

— З таким поглядом на життя недалеко й до того, щоб стати щирою християнкою, — сказав я, всміхаючись у свою чергу.

— Я теж собі іноді це кажу. Але цього не досить для того, щоби стати християнкою.

— Так само, як недосить бути християнкою, щоб сформувати такий погляд.

— Я часто думала, дозвольте мені це сказати, що, оскільки їхній батько на це неспроможний, ви могли б поговорити з моїми дітьми.

— Венсан далеко.

— Говорити з ним уже запізно. Я думаю про Олів’є. Я була б дуже рада, якби він поїхав із вами.

На ці слова, які спонукали мене уявити собі, що могло би бути, якби я не повівся вкрай авантюрно, гірке хвилювання здавило мені горло, і спочатку я не знайшовся, що сказати. Потім, відчувши, що сльози набігли мені на очі, і бажаючи надати своїй стурбованості видимість причини, я сказав:

— Боюся, що з Олів’є теж говорити вже запізно, — сказав я.

Поліна схопила мене за руку:

— Який ви добрий! — сказала вона.

Мені стало ніяково, що вона так у мені помиляється, і, не бажаючи переконувати її в протилежному, я вирішив принаймні відвернути розмову від теми, яка так дуже мене бентежила.

— А що Жорж? — запитав я.

— З ним я маю більше клопоту, аніж мала його з двома іншими, — промовила вона. — Я не можу навіть сказати, що втрачаю з ним контакт, бо він ніколи ані довіряв мені, ані був слухняним.

Вона на мить завагалася. Безперечно їй важко було розповісти про те, що вона вирішила розповісти.

— Нещодавно сталася одна прикра подія, — заговорила вона нарешті. — Подія, про яку мені дуже не хотілося б вам розказувати і яка досі вселяє мені певні сумніви... З шафи, де я маю звичай зберігати свої гроші, зникла стофранкова банкнота. Я нікого не стала звинувачувати, боячись помилитися. Служниця, яка прибирає в нас у домі, — це дуже молода дівчина, і вона здається мені чесною. Я сказала в присутності Жоржа, що десь загубила ці гроші; мушу вам признатися, я запідозрила саме його. Він не збентежився, не почервонів... Мені стало соромно за свої підозри, і я хотіла переконати себе, що помилилася. Я знову порахувала гроші, й тепер уже сумніватися не випадало: там не вистачало сто франків. Я вагалася, чи варто допитати Жоржа, і зрештою цього не зробила. Мене утримав страх, що до крадіжки може додатися ще й брехня. Чи припустилася я помилки?.. Так, я тепер дорікаю собі за те, що не виявила більше наполегливости. Можливо, я також боялася, що мені доведеться вдатися до суворого покарання або що я не зможу до нього вдатися. Я знову прикинулася, ніби ні про що не здогадуюся, але серце в мене боліло, я запевняю вас. Я згаяла надто багато часу і сказала собі, що вже запізно думати про покарання, адже воно надто далеко відійде від провини. Та і як його покарати? Я так нічого й не зробила. Я дорікаю собі за це... але що я, зрештою, могла вдіяти?

У мене була думка відіслати його до Англії. Я навіть хотіла була порадитися про це з вами, але не знала, де вас шукати... Принаймні я не стала приховувати від нього свій біль і свою тривогу, і я вірю, це на нього якось вплине, адже він має добре серце, ви ж знаєте. Я більше покладаюся на ті докори, які він зробить самому собі, якщо це таки справді був він, аніж на ті, які могла б зробити йому я. Він більше не крастиме, я цього певна. Він там мав одного товариша з дуже багатої родини, який, безперечно, втягнув його в марнотратство. А я, мабуть, залишила шафу відчиненою... І до того ж, я не можу абсолютно бути певна, що це зробив він. У тому готелі було надто багато випадкових людей.

Я був у захваті від тієї винахідливости, з якою вона вигадувала обставини, що могли б виправдати її сина.

— Я був би радий, якби він поклав гроші назад, туди, звідки їх узяв, — сказав я.

— Я теж про це думала. А що він цього так і не зробив, то мені хотілося би бачити в цьому доказ його невинности. Я також казала собі, що він не наважився.

— А ви говорили з його батьком?

Вона завагалася на кілька хвилин.

— Ні, — сказала вона нарешті. — Ліпше хай він не знає про це нічого.

Мабуть, вона почула в сусідній кімнаті якесь шарудіння. Пішла з’ясувати, чи там нікого немає, потім знову сіла біля мене:

— Оскар сказав мені, що ви з ним недавно обідали. Він так мені вас вихваляв, що я подумала: мабуть, вам довелося чимало від нього вислухати. — Кажучи ці слова, вона сумно всміхнулася. — Якщо він звіряв вам якісь свої таємниці, то я їх шаную... хоча мені відомо про його особисте життя набагато більше, ніж він гадає... Але після свого повернення до Парижа я не розумію, що з ним діється. Він став таким лагідним, я сказала б, таким смирним... Я почуваю себе просто ніяково. Таке враження, ніби він боїться мене. Він помиляється. Я вже давно знаю про взаємини, які він підтримує... я навіть знаю, з ким. Він думає, що мені про це нічого не відомо й удається до надзвичайних заходів остороги, щоб приховати їх від мене. Але ці заходи остороги такі очевидні, що чим більше він ховається, тим більше себе викриває. Щоразу коли, перед тим як піти, він прикидається заклопотаним, невдоволеним, стурбованим, я знаю, що він іде втішатися. У такі хвилини мені хочеться йому сказати: «Але ж, друже мій, я тебе не тримаю. Може, ти боїшся, що я ревную?» Я навіть засміялася б, якби мала настрій. Єдине, чого я боюся, це щоб діти чогось не запідозрили. Він такий неуважний, такий невправний. Він навіть не помічає, що іноді я навіть намагаюся допомогти йому в цій ситуації, так ніби зголошуюся взяти участь у його грі. Це майже розважає мене, можете мені повірити. Я вигадую для нього підстави; я кладу в кишені його пальта листи, які він може покинути де завгодно.

— До речі про листи, — сказав я. — Він боїться, що вони потрапили у ваші руки.

— Він вам це сказав?

— Тому він і став вас боятися.

— Ви думаєте, я намагаюся читати їх?

Якесь почуття пораненої гордости примусило її рвучко випростатися. Я мусив додати:

— Ідеться не про ті листи, які він міг десь забути. Ідеться про листи, які він зберігав у шухляді і які, він каже, кудись пропали. Він думає, що ними заволоділи ви.

Почувши ці слова, Поліна зблідла, і я раптово зрозумів, яка жахлива підозра виникла в її голові. Я пожалкував, що заговорив про це, але було вже пізно. Вона відвела від мене погляд і пробелькотіла:

— О, ліпше вони й справді потрапили б до мене!

Вона здавалася вкрай пригніченою.

— Що робити? — повторювала вона. — Що робити? — Потім знову підвела погляд на мене. — А ви не могли б поговорити з ним?

Хоч вона, як і я, уникала вимовляти ім’я Жоржа, було очевидно, що саме про нього вона думає.

— Я спробую. Я спробую, — сказав я їй, підводячись.

Проводячи мене до передпокою, вона промовила:

— Прошу вас, нічого не кажіть Оскарові. Хай він і далі мене підозрює. Нехай вірить у те, що вірить... Так буде краще... Приходьте до мене ще.