Я дуже люблю його дочку, пасторесу. Пані Ведель нагадує мені Ламартенову Ельвіру; постарілу Ельвіру. Її мова не позбавлена чарівної привабливости. Вона досить часто не закінчує свої фрази, що надає її думкам певної поетичної туманности. Неточне й незакінчене вона вміє перетворити на нескінченне. Вона сподівається від майбутнього життя всього того, чого їй бракує тут. Це дозволяє їй розтягувати свої надії до нескінченности. Вона вміє високо ширяти над звуженим простором свого життя. Оскільки вона бачить Веделя дуже рідко, це допомагає їй уявляти, що вона його любить. Достойний чоловік весь час перебувас у від’їзді, куди його кличуть тисячі обов’язків, тисячі турбот, проповідей, конгресів, потреб відвідувати убогих та хворих. Якщо він потискує вам руку, то завжди робить це мимохідь, проте через це його потиск стає тільки більш приязним і щирим.

— Сьогодні він надто заклопотаний, щоб виділити час на розмову з вами.

— Сподіваюся, ми з ним колись зустрінемося на небесах, — сказав я їй. — Але він і там не матиме часу, щоб вислухати мене.

— У нього нема жодної вільної хвилини, — зітхнула пані Ведель. — Якби ви тільки знали, за скільки справ він береться, відтоді як... Позаяк він нікому не може відмовити, то всі... Коли він повертається увечері, то буває іноді такий стомлений, що я не наважуюсь озватися до нього, боячись, щоб... Він усе віддає іншим і для своїх рідних у нього нічого не залишається.

Поки вона мені це казала, я пригадав деякі повернення Веделя ще за тих часів, коли я жив у пансіоні. Пригадав, як він обхоплював голову руками й після короткого перепочинку починав стогнати. Уже тоді мені спадало на думку, що він більше боявся цього перепочинку, аніж жадав, і що ніщо не завдавало йому такого гострого болю, як трохи дозвілля, протягом якого він міг поміркувати над своїм життям.

— Вип’єте філіжанку чаю? — запитала мене пані Ведель, коли юна служниця принесла тацю з напоями.

— Пані, цукор закінчився.

— Хіба я вам не казала, щоб ви звернулися з цим до панни Рашелі? Ходіть-но швидше... Ви покликали панів?

— Пан Бернар і панич Борис уже пішли.

— А панич Арман?... Покваптеся.

Потім, не чекаючи, коли дівчина вийде, сказала:

— Ця бідолашка приїхала зі Страсбург. Вона не має ніякої... Їй усе доводиться розтлумачувати... Ну ж бо! Чого ви чекаєте?

Служниця обкрутилася, як змія, що їй наступили на хвіст.

— Внизу чекає репетитор, який хоче піднятися до вас. Він каже, що не піде, поки йому не заплатять.

Риси обличчя пані Ведель склалися у вираз трагічної нудьги.

— Скільки разів я маю повторювати, що оплата за послуги не входить до моїх обов’язків? Скажіть йому, нехай звернеться до панни. Ідіть!.. Жодної тобі години спокійної! Не знаю, про що думає Рашель.

— А вона не прийде випити з нами чаю?

— Вона ніколи його не п’є... О, з цим початком навчального року на нас звалилося безліч турбот. Вчителі-репетитори, які пропонують свої послуги, вимагають надто високу платню. А коли їхні вимоги прийнятні, то не задовольняють нас вони. Тато дуже незадоволений останнім із них. Він ставився до нього надто поблажливо, а тепер він нам погрожує. Ви ж чули, що казала дівчина. Усі ці люди думають тільки про гроші... так ніби у світі більше нема нічого важливого. А тим часом ми не знаємо, ким його замінити. Проспер вважає, що треба лише молитися Богові, й усе залагодиться...

Служниця повернулася з цукром.

— Ви бачили панича Армана?

— Атож, пані. Зараз він прийде.

— А Сара? — запитав я.

— Вона повернеться лише через два дні. Вона гостює в друзів, у Англії. У батьків тієї дівчини, яку ви бачили в нас. Вони люди дуже приємні, і я рада, що Сара зможе трохи розвіятися... Як і Лора. Мені здалося, вона має набагато кращий вигляд. Ця поїздка до Швейцарії, після Півдня, була для неї дуже корисною, і з вашого боку надзвичайно люб’язно було умовити її туди поїхати. Лише бідолаха Арман так і не зміг нікуди виїхати з Парижа, просидівши тут усі вакації.

— А Рашель?

— Атож, це правда; вона також. Вона мала кілька пропозицій, проте вирішила залишитися в Парижі. А до того ж дідусь мав у ній потребу. Та й у цьому житті ми далеко не завжди робимо те, що хочемо. Мені доводиться знову й знову нагадувати про це своїм дітям. Треба також думати про інших. Чи не думаєте ви, що й мені не зашкодило б прогулятися в Саас-Фе? А Проспер, коли вирушає у свої подорожі, невже ви гадаєте, він прогулюється задля власної втіхи? Армане, тобі добре відомо, що я не люблю, коли ти приходиш сюди без пристібного комірця, — додала вона, коли увійшов її син.

— Моя люба матінко, ви ж самі навчили мене приділяти головну увагу цінностям релігії, а не своєму одягу, — сказав Арман, подаючи мені руку. — І то було з вашого боку дуже доречно, бо праля прийде лише у вівторок, а ті комірці, які в мене залишились, усі порвані.

Я пригадав, що розповідав мені про свого товариша Олів’є, і мені справді здалося, що вираз глибокої стурбованости ховався за його дошкульною іронією. Обличчя в Армана було якесь ніби загострене, тонкий ніс ніби вигинався над вузькими й безбарвними губами. Він провадив:

— Чи розповіли ви панові, нашому високодостойному гостю, що на початок зимового сезону до нашої раніше нічим не прикметної трупи приєдналися кілька сенсаційно яскравих зірок: серед них син одного добромисного сенатора і юний віконт де Пасаван, брат уславленого письменника? Не рахуючи двох рекрутів, яких ви вже добре знаєте, але які не стають через це менш визначними особами: принца Бориса та маркіза де Профітандьє. Маємо й кількох інших, чиї титули та чесноти ще треба буде відкрити.

— Як бачите, він не змінився, — сказала бідолашна мати, посміхаючись на ці жарти.

Я дуже боявся, щоб вона не заговорила про Лору, тому якомога скоротив свій візит і спустився до Рашелі.

Вона закасала рукави своєї блузки, щоб допомогти слугам навести лад у класній кімнаті. Але швидко їх відкотила, коли побачила, що я наближаюся.

— Мені дуже ніяково просити вашої допомоги, — почала вона, завівши мене до невеличкої суміжної кімнати, в якій давалися приватні уроки. — Я ліпше звернулася б до Дув’єра, який просив, щоб я зверталася до нього в разі потреби, але після зустрічі з Лорою зрозуміла, що мені цього робити не слід...

Вона була дуже бліда й коли проказувала ці останні слова, її губи конвульсивно тремтіли, що на якусь хвильку урвало їй мову. Щоб не бентежити її, я відвів від неї погляд. Вона прихилилася до дверей, за ручку яких трималася. Я хотів узяти її за руку, але вона відсмикнула її. І нарешті промовила здушеним голосом, певно, доклавши для цього величезних зусиль:

— Ви не могли б позичити мені десять тисяч франків? Навчальний рік починається добре, і я сподіваюся незабаром повернути вам борг.

— Коли вони вам потрібні?

Вона не відповіла.

— Я маю при собі десь близько тисячі франків, — провадив я. — Завтра вранці я принесу вам решту... Якщо треба, то й сьогодні ввечері.

— Ні, можна й завтра. Але якщо ви можете без особливої втрати для себе дати мені тисячу зараз...

Я дістав зі свого гамана гроші й подав їй.

— Хочете тисячу чотириста?

Вона кивнула головою і сказала «так» таким слабким голосом, що я ледве розчув її відповідь, потім, хитаючись, підійшла до парти, майже впала на сидіння й, спершись ліктями на пюпітр, сиділа мовчки кілька хвилин, затуливши обличчя долонями. Я подумав, вона плаче, та коли поклав руку їй на плече, вона підвела обличчя, і я побачив, що очі в неї сухі.

— Рашель, — сказав я, — нехай вас не бентежить, що ви звернулися до мене з таким проханням. Я щасливий, що можу зробити вам цю послугу.

Вона подивилася на мене серйозним поглядом.

— Мені особливо прикро, що я мушу просити вас про це, не попередивши ані дідуся, ані матір. Відтоді як вони доручили мені опікуватися рахунками пансіону, я їх переконувала... тобто вони не знають. Не кажіть їм нічого, благаю вас. Дідусь старий, а мати так старається...