Суддя почав цю фразу в минулому часі, розчарований чоловік закінчив її в часі теперішньому, надавши їй глибоко особистого забарвлення. Він докинув повчальним тоном, між двома ковтками вина:

— Апетити іншого часто видаються нам надмірними, а надто якщо ти не береш участи в його трапезі.

Він зробив великий ковток із келиха, потім докінчив свою думку:

— Ось вам і пояснення, любий друже, чому чоловік так часто втрачає владу у своїй родині.

Я зрозумів його дуже добре, зрозумів, що під видимою незв’язністю його балачки, криється бажання звалити на доброчесність дружини відповідальність за свої сумнівні походеньки. Таким розхитаним створінням, як цей пустопорожній балакун, сказав я собі, доводиться мобілізовувати весь свій егоїзм, щоб контролювати всі елементи свого розламаного єства. Досить їм на якусь мить забутися, і вони розпадаються на шматки. Він замовк. Я відчув потребу влити в цю розмову кілька міркувань, як ото вливають банку мастила в машину, що зі скреготом зупинилася. Тож, щоб заохотити його до подальшої відвертости, я зауважив:

— На щастя, Поліна жінка вельми розумна.

Він сказав: «Авжеж», закінчивши цю коротку фразу на інтонації, що виражала глибокий сумнів, потім провадив:

— Але є речі, яких вона зрозуміти не годна. Ви ж знаєте, що хоч би якою розумною була жінка... Проте я ладен визнати, що за тих обставин припустився певної помилки... Я був заговорив із нею про одну свою невеличку пригоду, будучи переконаний, що моя відвертість не зайде надто далеко. Та вона зайшла далі, ніж я сподівався... і підозріливість моєї Поліни також. Я примусив її насторожитися. Треба було мені розслабитися, вдатися до брехні... От що означає мати надто довгого язика. Що ви хочете? Я, за своєю вдачею, людина, схильна до надмірної щирости... Але Поліна страшенно ревнива, й ви просто уявити собі не можете, як мені довелося викручуватися.

— І давно це було? — запитав я.

— О, це триває майже п’ять років. І мені здавалося, що я таки спромігся розвіяти її підозри. Але тепер усе почнеться знову. Уявіть собі, що позавчора, повернувшись додому... Може замовимо ще пляшку бургундського?

— Тільки не для мене, прошу вас.

— Можливо, вони мають удвічі менші пляшки. А потім я піду трохи поспати. Спека мене виснажує... Отож позавчора, як я вам уже казав, повертаюся я додому, відчиняю дверцята свого письмового стола, щоб навести лад у своїх паперах. Висовую шухляду, де я зберігав листи... е... від особи, про яку йдеться. Уявіть собі моє здивування, друже: шухляда була порожня! О, прокляття, я надто добре собі уявляю, що сталося! Десь два тижні тому Поліна повернулася до Парижа з Жоржем, бо її запросили на весілля дочки одного з моїх колег, на якому я не міг бути присутнім; ви ж знаєте, що я тоді був у Голландії... а потім, ці церемонії, вони стосуються більше жінок. Опинившись у порожньому помешканні й не маючи чого робити, під приводом навести трохи порядку, ви ж знаєте, які вони, ці жінки, їх завжди змагає цікавість... Заходилася нишпорити... О, нічого поганого у неї в думках не було. Я її не звинувачую. Але Поліну завжди розбирала охота давати всьому лад... Ну й що я маю тепер їй казати, тепер, коли докази у неї в руках? Якби ж хоч та крихітка не називала мене на ім’я! Така дружна, така згуртована сім’я! Коли я спробую собі уявити, що то буде...

Бідолаха геть заплутався у своїх довірчих зізнаннях. Він витирав собі лоба, обмахувався носовичком. Я випив значно менше, ніж він. Серце не наповнюється співчуттям за наказом; я не відчував до нього нічого, крім огиди. Досі я дивився на нього як на батька родини (хоча мені було не вельми приємно усвідомлювати, що він батько Олів’є), добробуржуазного, ділового, порядного, який скоро вийде на пенсію. Закоханий, він міг здатися мені не більш як посміховиськом. Особливо мене дратували недоладність та примітивність його розбалакувань, його міміки; ані його обличчя, ані його голос не здавалися мені придатними для того, щоб висловлювати почуття, які він намагався до мене донести. Він був схожий на контрабас, що намагається виконати партію альта. Його інструмент видавав лише фальшиві звуки.

— Ви сказали мені, що з нею був Жорж...

— Так. Вона не хотіла залишати його самого. Але в Парижі, природно, він не завжди був біля неї... Якби я сказав вам, мій друже, що за двадцять шість років нашого шлюбу, між нами не було жодної прикрої сцени, найменшої суперечки... Тож як подумаю про те, що готується... бо через два дні Поліна повертається... Господи, поговорімо про щось інше. До речі, що ви скажете про Венсана? Князь Монако, плавання.... Чорт забирай!.. Як, ви нічого не знаєте?.. Поїхав недавно на Азорські острови, щоб узяти там участь у глибоководних дослідженнях та риболовлі. О, про цього свого сина, я можу зовсім не турбуватися, запевняю вас! Він сам знайде свою дорогу.

— А як його здоров’я?

— У повному порядку. З його розумом, я бачу його на шляху до слави. Граф де Пасаван не став від мене приховувати, що Венсан видався йому одним із найцікавіших людей, з якими йому доводилося стрічатися. Він навіть сказав: найвидатніших людей... Але він, звичайно, трохи перебільшив...

Обід закінчився. Моліньє закурив сиґару.

— Чи можу я вас запитати, — провадив він, — хто цей друг Олів’є, який вам про нього розповідав? Мушу вам сказати, що я надаю дуже великої ваги знайомствам моїх дітей. Я вважаю, що в цьому питанні обережність ніколи не буде зайвою. На щастя, мої діти мають природний потяг спілкуватися лише з людьми, гідними найвищої похвали. Згадаймо про Венсана з його князем... Олів’є з графом де Пасаваном... Жорж зустрівся в Ульґаті зі своїм шкільним товаришем, молодим Адаманті, який, до речі, має намір оселитися з ним у пансіоні Веделів —Азаїсів. То надійний хлопчина, батько в нього сенатор на Корсиці. Але ось вам приклад того, що ніколи не слід утрачати пильність: Олів’є мав друга з нібито дуже доброї родини — такого собі Бернара Профітандьє. Мушу вам сказати, що Профітандьє-батько — це мій колега. Один із найдостойніших людей, якого я глибоко шаную. Але... (нехай це залишиться між нами)... раптом я довідуюся, що він не батько тому хлопцеві, який носить його ім’я! Що ви на це скажете?

— Саме цей молодий Бернар Профітандьє і повідомив мені останні вісті про Олів’є, — мовив я.

Моліньє глибоко затягнувся сигарою і підсмикнув брови так високо, що його лоб покрився зморшками.

— Я волів би, щоб Олів’є не зустрічався з цим хлопцем так часто, — сказав він. — Я маю про нього дуже прикрі відомості; що, зрештою, не здивувало мене. Признаймося собі, що мало підстав чекати чогось доброго від хлопця, який народився за таких сумних обставин. Це не більш як усиновлена дитина, що не може володіти високими якостями, а тим більше — чеснотами. Таке дитя розпусти та непокори неодмінно виплекає в собі зерна анархії... Атож, друже, те, що мало статися, сталося. Молодий Бернар несподівано покинув родинне вогнище, біля якого він і не мав права бути. Він пішов у світ, щоб жити своїм життям, за висловом Еміля Ож’є; жити невідомо на що й невідомо де. Бідолашний Профітандьє, який розповів мені про свою прикрість, спочатку дуже переживав. Я дав йому зрозуміти, щоб він не брав цю справу так близько до серця. Кінець кінцем, коли цей хлопець покинув дім, то їхнє життя просто повернулося в нормальне річище.

Я заперечив, що досить знаю Бернара, аби гарантувати, що це хлопець добрий і порядний (про історію з валізою я. звичайно ж, промовчав), проте Моліньє зі мною не погодився.

— У такому разі, я повинен розповісти вам більше,

І близько нахилившись до мене, провадив упівголоса:

— Мій колега Профітандьє взявся розслідувати одну надзвичайно складну й делікатну справу, як за самою своєю суттю, так і за тими наслідками і тим відлунням, яке вона може мати. Це історія неймовірна, в яку просто важко повірити... Ідеться, мій друже, про справжній дім розпусти, хоча ні... мені не хотілося б застосовувати такі грубі слова; назвімо це закладом, у якому подають чай і який має ту скандальну особливість, що завсідники його салонів — здебільшого школярі ще дуже юного віку. Я вам кажу, що в це важко повірити. Ті діти, звичайно ж, не усвідомлюють усю серйозність своєї поведінки, бо майже не намагаються її приховувати. Вони приходять туди по закінченні уроків у школі. Вони там п’ють і їдять, розмовляють, розважаються з тими дамами; потім ці розваги знаходять своє продовження в кімнатах, суміжних із салонами. Природно, що туди приходить не всяк, хто хоче. Для цього треба бути відрекомендованим, утаємниченим. Хто фінансує ці оргії? Хто платить комірне за наймання тих помешкань? З’ясувати це буде, либонь, не так уже й важко. Але такі розслідування треба здійснювати з великою обережністю, щоб не переступити межу, щоб не бути змушеним втягти до справи й скомпрометувати респектабельні родини, чиї діти, як є всі підстави вважати, складають головну клієнтуру. Отож я зробив усе, що міг, аби трохи погамувати запал Профітандьє, що кинувся в цю справу, як ото вибігає бик на арену, не підозрюючи, що першим ударом свого рогу... (О, даруйте мені! Адже я не сказав вам головне... Ха-ха-ха! Як я міг забути?) Тож першим він підняв би на роги свого синочка. На щастя, настали вакації, і школярі роз’їхалися хто куди. Отож, сподіваюся, ця справа не матиме великого розголосу і після кількох застережень та санкцій її замнуть без особливого скандалу.