«Сьогодні вранці я ще досить неясно уявляв собі, що я далі робитиму, а зараз у мене немає сумнівів, — сказав собі він, вибігаючи з кімнати. — Тут ідеться, як сказав один чоловік, про абсолютно категоричний імператив: треба рятувати Лору. Можливо, мені не слід було брати цю валізу, та коли я вже її забрав, то немає підстав сумніватися, що я знайшов у ній живе відчуття обов’язку. Важливо знайти Лору, перш ніж вона зустрінеться з Едуаром, відрекомендуватися їй і запропонувати свою допомогу в такий спосіб, який не дав би їй підстав прийняти мене за якогось пройдисвіта. Далі все піде само собою. Я маю нині у своєму розпорядженні гаман, а в ньому досить грошей, щоб полегшити становище нещасної жінки з не меншим успіхом, аніж найщедріший чи найспівчутливіший з Едуарів. Єдине, що мене бентежить, це як до цього підійти. Бо, вихована в родині Веделів, Лора, хоч і завагітніла в незаконний спосіб, має бути особою делікатною. Мені неважко уявити жінку, яка закомизиться, зневажливо плюне тобі в обличчя й пошматує банкноти, які ти запропонуєш їй цілком доброзичливо, але в недостатній обгортці. Як запропонувати їй гроші? Як відрекомендуватися? Ось у чім заковика. В яких хащах опиняється людина, коли вона сходить із торованої дороги закону! Я, мабуть, надто молодий для того, щоб успішно взяти участь у такій пікантній інтризі. Але саме це мені й допоможе, нехай йому чорт! Вигадаємо щиросерде зізнання; історію, яка примусить її пожаліти мене й зацікавитися мною. Біда в тому, що ця ж таки історія згодилася б і для Едуара. Ет, менше з тим, головне — не заплутатися. Якось воно та буде. Покладімося на натхнення моменту...»

Він уже дійшов до вулиці Бон, яку назвала у своєму листі Лора. Готель був дуже скромний, проте охайний і пристойний на вигляд. Розпитавши портьє, куди йому йти, Бернар піднявся на три поверхи. Перед дверима з номером 16 він зупинився, хотів якось підготуватися до свого візиту, став шукати потрібні фрази. Та нічого не спало йому на думку. Тоді зібрався з духом і постукав у двері. Лагідний, як у черниці й трохи боязкий голос йому відказав:

— Заходьте.

Лора була вдягнена дуже просто, в усьому чорному. Враження було таке, ніби вона в жалобі. Протягом тих кількох днів, які вона провела в Парижі, вона чекала, коли щось або хтось допоможуть їй знайти вихід з того глухого кута, в якому вона опинилася. Вона знала, що збилася з правильного шляху, що ступила на хибну стежку. Але вона мала сумну звичку більше розраховувати на якусь щасливу випадковість, аніж на саму себе. Вона зберегла якісь рештки своєї доброчесности, але почувала себе знесиленою, покинутою. Коли увійшов Бернар, вона підняла руку до обличчя, як робить людина, коли хоче стримати крик або захистити собі очі від надто яскравого світла. Відступила на крок і, опинившись біля самого вікна, вхопилася другою рукою за штору.

Бернар чекав, що вона запитає, чого йому треба; але вона мовчала, чекаючи, коли озветься він. Він дивився на неї і марно силкувався всміхнутися. Серце в нього калатало.

— Пробачте, пані, — сказав він нарешті, — за те, що я наважився потурбувати вас. Едуар X..., з яким ви, звичайно, знайомі, приїхав до Парижа сьогодні вранці. У мене до нього термінова справа, і я подумав, що ви зможете дати мені його адресу, й... пробачте мені, що я так безцеремонно з’явився до вас із цим проханням.

Якби Бернар не був такий юний, Лора, безперечно, злякалася б. Але він був, по суті, ще дитиною з щирим відвертим поглядом, із чистим чолом, сором’язливими жестами, не дуже впевненим голосом, і перед такою істотою страх просто не міг не поступитися місцем цікавості, інтересу і тій невтримній симпатії, яку пробуджує в нас створіння наївне й гарне. Бернарів голос, тим часом як він говорив, набув трохи впевнености.

— Але я не знаю його адреси, — сказала Лора. — Якщо він у Парижі, то скоро прийде до мене з візитом, я сподіваюся. Скажіть мені, хто ви. Я йому скажу.

«Ось та мить, коли треба всім ризикнути, — подумав Бернар.

На мить його витівка здалася йому вкрай божевільною. Він пильно подивився Лорі у вічі.

— Хто я?.. Я друг Олів’є Моліньє. — Він замовк, усе ще вагаючись, але побачивши, як вона зблідла, почувши це прізвище, наважився: — Я друг Олів’є, який доводиться братом Венсанові, вашому коханцеві, що так підло покинув вас...

Він мусив урвати мову. Лора похитнулася. Її обидві руки, викинуті назад, гарячково шукали, за що вхопитися. Але особливо вразив Бернара стогін, який у неї вихопився; то був майже нелюдський зойк, більше схожий на зойк пораненого дикого звіра (коли мисливець чує такий зойк, йому стає соромно, і він почуває себе катом), зойк такий дивний і такий несхожий на все те, чого Бернар міг чекати, що він весь затремтів. Він відразу зрозумів, що тут ішлося про реальне життя, про справжній біль, і все те, що він пережив раніше, здалося йому таким собі парадом і грою. Глибоке хвилювання опанувало його; воно було для нього таким новим, що він не міг дати йому раду, й воно підступило йому до горла... Почулися глухі ридання... Хто це плаче? Невже він, Бернар?.. Він кинувся, щоб її підтримати, він став перед нею навколішки, він белькотів крізь свої ридання:

— Пробачте... Пробачте... Я завдав вам болю... Я знав, що вам нема на що жити й хотів допомогти вам.

Але Лора, задихаючись, відчувала, що от-от зомліє. Вона шукала очима, куди їй сісти. Бернар, який дивився на неї, зрозумів її погляд. Він стрибнув до маленького крісла, яке стояло в ногах ліжка, рвучким рухом підсунув його до неї, і вона важко опустилася в нього.

Тут стався один гротескний інцидент, про який я не став би розповідати, якби він не вплинув вирішальним чином на взаємини Бернара й Лори, допомігши їм подолати взаємну ніяковість. Отже, я не намагатимуся штучно прикрасити цю сцену.

За ту ціну, яку платила Лора за своє мешкання (тобто ту, яку брав з неї власник готелю), не можна було вимагати, щоб меблі в номері були елегантними; але пожилець мав право сподіватися принаймні на те, що вони будуть достатньо міцними. Але те низеньке крісло, яке Бернар підсунув Лорі кульгало на одну ніжку; тобто воно мало велику схильність підбирати одну свою ногу під себе, як підбирає її пташка під своє крило, але для пташки такий рух є природним, а для крісла — незвичним і гідним осуду. Тому воно ховало своє каліцтво під густою бахромою. Лора знала своє крісло й знала, що сідати в нього треба з надзвичайною обережністю. Але вона забула про це в тому стані, в якому була, і згадала лише тоді, коли крісло перекинулося під нею. Вона тихо скрикнула криком, зовсім іншим, аніж її недавній протяжний зойк, ковзнула вбік і через мить уже сиділа на килимі в Бернарових обіймах, який поквапився її підхопити. Збентежений і водночас розвеселений, він мусив опуститись навколішки. Таким чином Лорине обличчя опинилося зовсім близько від його обличчя. Вона зашарілась і зробила спробу підвестися на ноги. Він їй допоміг.

— Ви не забилися?

— Ні, дякую. Завдяки вам. Це крісло калічне, його лагодили вже двічі... Сподіваюся, якщо випрямити його ніжку, воно не впаде.

— Зараз я це зроблю, — сказав Бернар. — Готово? Хочете сісти? — Потім спохопився: — О, дозвольте... Буде ліпше, якщо спочатку я сам його випробую. Ось бачите, зараз воно стоїть дуже добре. Я можу навіть поворушити ногами (і він зробив це, сміючись). — Потім підвівся. — Сідайте. І якщо ви дозволите мені залишитися тут ще бодай на мить, я візьму собі стілець. Я сяду поруч із вами й не даватиму вам упасти. Не бійтеся... Я маю ще зробити для вас дещо.

У його словах було стільки палкого почуття, стільки стриманости в його манерах, що Лора не втрималася від усмішки.

— Ви не сказали, як вас звати.

— Бернар.

— А ваше прізвище?

— У мене немає родини, яка дала б мені прізвище.

— Ну, принаймні, прізвище ваших батьків.

— У мене нема батьків. Тобто я байстрюк, як і та дитина, яку ви чекаєте.

Усмішка миттю зійшла з обличчя Лори. Вона була обурена цими впертими намаганнями проникнути в її життя, в її таємницю.