— Може, він думав, що залучення юристів тільки приверне до книжки більше уваги? — припустив Страйк.— Вальдгрейв же сам є у «Бомбіксі Морі», хіба ні?

— А, це,— захихотів Чард. Це вперше Страйк побачив у його виконанні якийсь гумор; видовище було неприємне.— Містере Страйк, не можна все сприймати буквально. Про це Оуен нічого не знав.

— Про що?

— Персонаж Різник — це власний витвір Джері. Я це зрозумів після третього прочитання,— пояснив Чард.— Дуже, дуже розумно: ніби як напад на Джері, але насправді це спосіб завдати болю Фенеллі. Бачте, вони й досі одружені, але шлюб нещасливий. Дуже нещасливий. Так, я це зрозумів, коли перечитав,— провадив Чард. Світло ламп на підвісній стелі, що відбивалося від його лисини, заколивалося, коли він закивав.— Оуен не писав Різника. Він ледве знає Фенеллу. Він не знав про ту давню історію.

— То що саме має символізувати закривавлений мішок і карли...

— Витягніть це з Джері,— сказав Чард.— Змусьте його розповісти вам. Чого я маю допомагати йому поширювати наклеп?

— Я тут думав,— мовив Страйк, слухняно полишаючи ту тему,— чому Майкл Фенкорт погодився приєднатися до «Ропер-Чарда», коли на вас працював Квайн, зважаючи на їхні дуже погані стосунки?

Коротка пауза.

— У нас не було юридичних зобов’язань публікувати наступну книжку Оуена,— сказав Чард.— Ми просто мали право першими подивитися її. І все.

— І ви гадаєте, Джері Вальдгрейв сказав Квайну, що його скоро викинуть геть, щоб потішити Фенкорта?

— Так,— відповів Чард, дивлячись на свої нігті.— Вважаю. Крім того, я образив Оуена, коли ми востаннє бачилися, тож новини про відмову від нього, понад сумнів, змили останні крихти вірності, яку він колись міг відчувати до мене, бо я взяв його тоді, коли всі інші видавці Британії його відштовхнули...

— Чим ви його образили?

— О, це сталося, коли він востаннє заходив до офісу. Привів із собою доньку.

— Орландо?

— Названу, як він мені пояснив, на честь героїні однойменного роману Вірджинії Вулф.— Чард завагався, знову поглядаючи то на Страйка, то на свої нігті.— Вона... не зовсім нормальна, його донька.

— Правда? — спитав Страйк.— І що з нею?

— Розумова неповноцінність,— пробурмотів Чард.— Я був у художньому відділі, коли вони прийшли. Оуен сказав, що показує їй все — він не повинен був цього робити, але Оуен почувався як удома... він вважав, що на все має право, дуже високо підносив себе... Його донька схопила ескіз обкладинки — брудними руками! — і я схопив її за зап’ясток, поки не зіпсувала...— Чард показав, як перехоплює чужу руку; від згадки про це на його обличчі проступила відраза.— Я це зробив, знаєте, інстинктивно, щоб захистити ескіз, але її це дуже засмутило. Була сцена. Дуже незручна, неприємна,— пробурмотів Чард, який ніби заново страждав, переживаючи це.— У дівчини почалася мало не істерика. Оуен розлютився. Понад сумнів, то і був мій злочин. Це — і те, що я повернув до «Ропер-Чарда» Майкла Фенкорта.

— Хто,— спитав Страйк,— на вашу думку, має найбільше підстав ображатися на своє зображення в «Бомбіксі Морі»?

— Направду — не знаю,— сказав Чард. Після короткої паузи додав: — Ну, я сумніваюся, що Елізабет Тассел було приємно з’явитися в образі паразита після того, як вона стільки років наглядала за Оуеном на вечірках і не давала йому робити з себе п’яне посміховисько, але боюся,— холодно мовив Чард,— що не співчуваю Елізабет. Вона дозволила тій книжці побачити світ, не прочитавши її. Злочинна недбалість.

— Ви зв’язувалися з Фенкортом після того, як прочитали рукопис? — спитав Страйк.

— Він мусив знати, що накоїв Квайн,— відповів Чард.— Краще було, щоб він це почув від мене. Він щойно повернувся додому після того, як отримав Превостівську премію в Парижі. Дзвонив я йому без задоволення.

— І як він відреагував?

— Майкл стійкий,— пробурмотів Чард.— Він сказав мені не перейматися, сказав, що Квайн нашкодив собі більше, ніж нам. Майкл у цілому любить ворожнечу. Він був абсолютно спокійний.

— Ви розповіли йому, про що Квайн написав у своїй книжці, на що натякав?

— Звісно ж,— відповів Чард.— Я не міг дозволити, щоб він про це дізнався від когось іншого.

— І він не засмутився?

— Він сказав: «Останнє слово буде за мною, Денієле. Останнє слово буде за мною».

— І як ви це зрозуміли?

— О, ну Майкл — знаменитий убивця,— злегка всміхнувся Чард.— Він будь-кого може освіжувати п’ятьма уміло дібраними... Коли я кажу «убивця»,— раптом комічно занепокоївся Чард,— то, звісно, це в переносному...

— Звісно,— заспокоїв його Страйк.— Ви пропонували Фенкорту приєднатися до судового переслідування Квайна?

— Майкл зневажає суди як зброю для вирішення таких питань.

— Ви знали Джозефа Норта, так? — буденно поцікавився Страйк.

М’язи на обличчі Чарда напружилися: маска з потемнілою шкірою.

— Дуже... це було дуже давно.

— Норт був другом Квайна, правильно?

— Я відмовився видавати роман Джо Норта,— сказав Чард. Його тонкі губи рухалися.— І більше нічого не зробив. Півдесятка видавців вчинили так само. З комерційного погляду то була помилка. Роман мав певний посмертний успіх. Звісно ж,— додав він недбало,— я гадаю, що Майкл помітно переписав його.

— Квайн ображався, що ви відмовилися публікувати книгу його друга?

— Так. Здійняв чималий галас.

— Але все одно прийшов до «Ропер-Чарда»?

— У моїй відмові від книжки Джо Норта не було нічого особистого,— сказав Чард, ще дужче червоніючи.— Оуен зрештою це зрозумів.

Виникла нова ніякова пауза.

— Отже... коли вас наймають, щоб відшукати... злочинця такого штибу,— заговорив Чард, змінюючи предмет з відчутним зусиллям,— ви працюєте разом з поліцією чи?..

— О так,— відповів Страйк, кисло згадуючи про ворожість із боку служителів закону, з якою нещодавно зіштовхнувся, але радіючи, що Чард так зіграв йому на руку.— В мене чудові знайомства в поліції. Ваші дії ніби не дають їм підстав для підозри,— додав він, акцентуючи на слові «ваші».

Провокаційна, слизька фраза мала бажаний ефект.

— Поліція цікавилася моїми діями? — спитав Чард тоном наляканого хлопчика, не пробуючи навіть оборонитися показною холоднокровністю.

— Розумієте, всі, кого змальовано в «Бомбіксі Морі», стали предметом уваги для поліції,— ніби між іншим пояснив Страйк, відпиваючи чаю,— і все, що ви робили після п’ятого числа, коли Квайн пішов від дружини, прихопивши з собою книжку, їх зацікавить.

І на превелике Страйкове задоволення, Чард негайно почав пригадувати власні дії — уголос, ніби намагаючись себе заспокоїти.

— Ну, про книжку я нічого не знав аж до сьомого,— сказав він, знову дивлячись на свою зламану ногу.— Я був тут, коли мені подзвонив Джері... поїхав одразу до Лондона — мене Менні відвіз. Ніч я провів удома, це можуть підтвердити Менні й Неніта... у понеділок зустрівся з юристами в офісі, розмовляв з Джері... Ввечері був на вечері у близьких друзів у Ноттинг-Гіллі — і знову ж таки Менні відвіз мене додому... У вівторок я повернувся рано, бо в середу відлітав до Нью-Йорка. Там пробув до тринадцятого... чотирнадцятого цілий день був удома... п’ятнадцятого...

Бурмотіння Чарда затихло. Вочевидь, він зрозумів, що немає жодної потреби щось пояснювати Страйку. Короткий погляд, який він кинув на детектива, був неочікувано сторожким. Чард хотів купити союзника; Страйк бачив, що він щойно усвідомив двояку природу подібної угоди. Страйк не переймався. Розмова дала йому більше, ніж він очікував; якщо Чард його не найме, це коштуватиме лише грошей.

Причовгав Менні.

— Будете обід? — коротко спитав він у Чарда.

— За п’ять хвилин,— усміхнувся той.— Спершу я маю попрощатися з містером Страйком.

Менні тихо пішов у своїх туфлях на гумовій підошві.

— Ображається,— сказав Чард Страйку, ніяково розсміявшись.— Їм тут не подобається. Більше люблять Лондон.

Він підняв з підлоги милиці й зіп’явся на них. Страйк зробив те саме з дещо більшим зусиллям.