— Отруйний скелет,— пробурмотів Страйк, намагаючись ухопити невловимий спогад, але марно.

— А ще я вчора дочитала «Гріх Гобарта»,— сказала Робін, обганяючи неповороткий «пріус».

— Ти просто мазохістка,— відповів Страйк, потягнувшись по шостий коржик.— Тобі ж наче не дуже подобалося.

— Не подобалося, і краще не стало. Там ідеться про...

— Гермафродита, який завагітнів і зробив аборт, бо дитина несумісна з його амбіціями літератора.

— То ти його читав!

— Ні, мені переповіла Елізабет Тассел.

— І там є закривавлений мішок,— сказала Робін.

Страйк скоса глянув на її блідий профіль, на серйозний вираз, з яким вона поглядала то на дорогу попереду, то у дзеркало заднього огляду.

— І що всередині?

— Абортований плід,— відповіла Робін.— Жах.

Страйк перетравлював нові відомості. Проїхали поворот на Мейденгед.

— Дивно,— сказав він нарешті.

— Гротескно,— додала Робін.

— Ні, це саме дивно,— наполіг Страйк.— Квайн почав повторюватися. Це другий елемент «Гріха Гобарта», який він помістив у «Бомбікса Морі». Два гермафродити, два закривавлені мішки. Нащо?

— Ну,— мовила Робін,— подібність не суцільна. У «Бомбіксі Морі» закривавлений мішок не належить гермафродиту, й абортованого плоду там немає... можливо, йому забракло уяви,— додала вона.— Можливо, «Бомбікс Морі» був ніби прощальним вогнищем його ідей.

— Скоріше поховальним багаттям його кар’єри.

Страйк сидів у глибокій задумі, а пейзаж за вікнами поступово ставав дедалі більше сільським. У проміжках між деревами виднілися широкі засніжені лани, білі під перлисто-сірим небом, і на машину густо й стрімко летів сніг.

— Знаєш,— нарешті вимовив Страйк,— я думаю, тут є два варіанти. Або Квайн дійсно мав зрив, утратив зв’язок з власною роботою і вважав «Бомбікса Морі» шедевром — або хотів спричинити якнайбільше колотнечі й увів туди повтори навмисно.

— І з яким наміром?

— Оце і є ключ,— сказав Страйк.— Наводячи посилання на свої інші книжки, він намагався пояснити, що саме має на увазі в «Бомбіксі Морі». Намагався зробити це так, щоб його не могли притягнути до відповідальності за наклеп.

Робін не зводила очей із засніженої траси, але схилила голову в бік Страйка і насупилася.

— Гадаєш, це все було навмисно? Гадаєш, він хотів улаштувати скандал?

— Якщо замислитися,— мовив Страйк,— це непоганий бізнес-план для егоїстичного, нечуйного чоловіка, чиї книжки погано продаються. Влаштуй якнайгучніший скандал, хай про книжку пліткує цілий Лондон, хай тобі погрожують судом, хай усі образяться, хай вишукують завуальовані одкровення про відомого письменника... а потім ти зникаєш туди, де тебе не дістануть, і поки ніхто нічого не встиг зробити, випускаєш електронну версію.

— Але він розлютився, коли Елізабет Тассел сказала, що не видасть книгу.

— А чи дійсно він розлютився? — задумливо спитав Страйк.— Чи прикидався? Може, він тому і докучав їй, змушуючи прочитати книжку, бо готувався до великого скандалу? Квайн справляє враження того ще ексгібіціоніста. Можливо, це все було елементом рекламної кампанії. Він вважав, що «Ропер-Чард» недостатньо рекламує його книжки,— це мені Леонора розповіла.

— Ти гадаєш, що коли він ішов до ресторану на зустріч з Елізабет Тассел, то вже планував вибігти звідти з криком?

— Можливо,— мовив Страйк.

— І поїхати на Тальгарт-роуд?

— Не виключено.

Сонце нарешті достатньо піднеслося над пругом, і верхівки дерев засяяли.

— І Квайн отримав саме те, чого бажав, еге ж? — сказав Страйк, мружачись, бо за лобовим склом виблискували тисячі кристаликів льоду.— Навіть коли захотів би, кращої реклами не організував би собі. Шкода, що він не може побачити себе в новинах на «Бі-бі-сі». Ох чорт,— додав він стиха.

— Що таке?

— Я з’їв усе печиво... вибач,— засмутився Страйк.

— Та нічого,— відповіла Робін, яку це трохи насмішило.— Я поснідала.

— А я ні,— зізнався Страйк.

Небажання обговорювати ногу розтануло завдяки теплій каві, розмові, практичному підходу Робін до його комфорту.

— Ніяк не міг прикріпити клятий протез. Коліно набрякло як не знаю що: треба до лікаря. Копирсався дуже довго.

Робін так і здогадувалася, але оцінила довіру.

Проминули майданчик для гольфу, де з м’якого білого килима стирчали прапорці, й затоплені кар’єри, які під зимовим світлом виблискували полірованим оловом. Коли наближалися до Свіндона, у Страйка задзвонив телефон. Глянувши на номер (він чомусь чекав, що знову дзвонитиме Ніна Ласселз), він побачив, що це Ільза, його шкільна подруга. А ще — з жалем — що о шостій тридцять пропустив дзвінок від Леонори Квайн — мабуть, якраз коли шкандибав через Чаринг-Кросс-роуд на милицях.

— Ільзо, привіт. Що сталося?

— Насправді чимало,— відповіла та. Голос був далекий, металевий; Страйк вирішив, що вона в машині.

— Леонора Квайн подзвонила тобі в середу?

— Так, і ми того-таки дня зустрілися,— відповіла Ільза.— І я щойно знову з нею розмовляла. Вона сказала, що вранці намагалася зв’язатися з тобою, але не додзвонилася.

— Так, я рано-вранці виїжджав і не почув.

— Я маю від неї дозвіл повідомити...

— Що сталося?

— Її забрали на допит. Я наразі їду до відділку.

— Чорт,— вимовив Страйк.— Чорт. Що в них є?

— Леонора сказала, що вони знайшли їхні з Квайном фото зі спальні. Виявляться, він любив, щоб його зв’язували і в такому вигляді фотографували,— буденно повідомила Ільза.— Вона мені це так розповідала, ніби про садівництво йшлося.

Страйк чув далекі звуки щільного потоку машин у центрі Лондона. Тут, на трасі, найгучнішими звуками були свист двірників, мірне мурчання потужного мотора й подеколи — коротке гудіння, з яким пролітали повз відчайдухи, що наважувалися обганяти в снігопад.

— Логічно було б думати, що вона позбудеться таких картинок,— сказав Страйк.

— Вдам, що не почула, як ти пропонуєш знищити докази,— з удаваною строгістю мовила Ільза.

— Та ніякі це не докази,— відповів Страйк.— Христос усемогутній, та звісно, вони вдавалися до збочень — бо як же Леонора утримала б такого чоловіка, як Квайн? У Анстиса надто мало уяви, в цьому й біда; він собі думає, що все, крім місіонерської пози, це доказ злочинних нахилів.

— Звідки ти стільки знаєш про сексуальні нахили офіцера, який веде розслідування? — поцікавилася Ільза.

— Це той тип, якого я витягнув з переднього сидіння в Афганістані,— буркнув Страйк.

— О,— тільки й сказала Ільза.

— І він рішуче налаштований посадити Леонору. Якщо в них є тільки це — брудні фото...

— Не тільки. Ти знав, що у Квайнів є сейф?

Страйк слухав — напружений, ураз занепокоєний. Невже він міг аж настільки помилятися?..

— Знав? — ще раз спитала Ільза.

— Що вони знайшли? — опанував себе Страйк.— Не кишки?

— Що-що ти тільки-но сказав? Якісь кишки?

— Що вони знайшли? — виправився Страйк.

— Не знаю, але сподіваюсь дізнатися, коли доїду.

— Її не арештували?

— Просто забрали на допит, але я бачу, що вони упевнені в її провині, а вона ніби не розуміє, наскільки все серйозно. Коли подзвонила мені, то тільки й говорила, що залишила доньку з сусідкою і що донька засмутилася...

— Доньці двадцять чотири роки. Вади розвитку.

— О,— промовила Ільза.— Сумно... Слухай, я майже доїхала, час прощатися.

— Тримай мене в курсі.

— Не чекай на швидкі новини. Маю передчуття, що ми тут застрягнемо.

— Чорт,— повторив Страйк і повісив слухавку.

— Що сталося?

Величезна цистерна з’їхала з першого ряду, щоб обігнати «хонду сивік» з наліпкою «Дитина на борту». Страйк дивився, як гаргантюанських розмірів срібна куля ковзає з боку в бік на покритій кригою дорозі, й з мовчазним схваленням сприйняв те, що Робін сповільнилася, лишаючи собі довший гальмівний шлях.

— Поліція забрала Леонору на допит.

Робін ахнула.

— Вони знайшли у спальні фотографії зв’язаного Квайна і ще щось у сейфі, але Ільза не знає...