«А що мені було казати йому? — думала Робін, дивлячись на віддзеркалення свого напруженого обличчя в темних шибках.— Він би страшенно розлютився». Правда була в тому, що їй хотілося поїхати до Девону; хотілося допомогти Страйкові, а ще — вибратися з-за комп’ютера, хай навіть Робін подобалося тихо вести справи компанії, і зайнятися розслідуванням. Чи було це неправильно? На думку Метью, було. Він на це не розраховував. Він хотів, щоб вона працювала в рекламній агенції чи в кадровій і отримувала вдвічі більшу зарплатню. Жити в Лондоні дорого.

Метью хотів більшу квартиру. Власне, Робін вважала, що він її утримує...

І ще сам Страйк. Знайомий розпач, міцний вузол десь у шлунку: «Нам треба взяти ще працівника». Постійні розмови про цього потенційного партнера, який в уяві Робін набув містичної матеріальності: ота коротко стрижена, зі стервозним обличчям жінка, що стояла на варті під будинком на Тальгарт-роуд. Вона має компетенцію та освіту, яких не має Робін, а ще її не обтяжує (це вперше в залитому яскравим світлом напівпорожньому вагоні метро, коли зовнішній світ був темний, а вуха повнилися гуркотом і брязкотом, Робін зізналася собі в цьому) такий наречений, як Метью.

Проте Метью був стовпом її життя, непорушним центром. Робін кохала його; завжди кохала. Він був поруч у найтяжчу годину її життя, коли інший чоловік пішов би. Робін хотіла вийти за нього заміж — і вийде. Просто ніколи раніше вони не мали таких фундаментальних незгод — ніколи. Якийсь елемент її роботи, її рішення лишитися у Страйка, щось у самому Страйку внесли хаос у їхні стосунки, загрозливу новизну...

«Тойота ленд-крузер», яку орендувала Робін, ніч простояла на парковці в Чайнатауні неподалік Денмарк-стріт; на самій вулиці стоянок не було. Ковзаючи в черевиках з найнижчими підборами, які мала серед пристойних пар, із сумкою у правій руці, Робін крізь пітьму бігла на парковку, відмовляючись думати про Метью і про те, що він подумав чи сказав би, якби побачив її зараз; шість годин вона проведе в машині наодинці зі Страйком. Поклавши сумку в багажник, Робін сіла на водійське місце, налаштувала навігатор, увімкнула опалення і лишила машину нагрівати крижаний салон.

Страйк трохи запізнювався — всупереч звичайній поведінці. Чекаючи, Робін ближче знайомилася з управлінням. Вона любила машини і завжди любила водіння. Вже в десять років вона уміла водити трактор на дядьковій фермі — якщо тільки хтось витискав для неї гальмівний важіль. На відміну від Метью, іспит на права вона склала з першого разу. І навчилася не дражнити його з цього приводу.

Рух у дзеркалі заднього огляду змусив Робін звести очі. Страйк у темному одязі важко йшов до машини на милицях; праву холошу штанів він підколов.

Робін відчула хворобливу пустку десь у животі — не через ампутовану ногу, яку вже бачила, причому за набагато тривожніших обставин, а через те, що це уперше на її пам’яті Страйк не вдягнув протез, виходячи на люди.

Вона вийшла з машини і пожалкувала про це, коли побачила, як він насупився.

— Гарна ідея — взяти джип,— сказав Страйк, мовчки попереджаючи, що говорити про ногу не слід.

— Так, я подумала, що за такої погоди це до речі,— сказала Робін.

Страйк почав обходити машину, щоб сісти на пасажирське місце. Робін знала, що не має пропонувати допомогу; вона відчувала зону відчуження навколо нього, ніби Страйк телепатично відмовлявся від будь-якої підтримки чи співчуття, але боялася, що без допомогти він не сяде в машину. Страйк кинув милиці на заднє сидіння, мить похитався, ледь утримуючи рівновагу; а тоді, показавши силу в руках, якої вона ще не бачила, легко посадив себе на сидіння.

Робін поспішно стрибнула на водійське місце, зачинила дверцята, застебнула ремінь і виїхала з парковки задом. Превентивна Страйкова відмова від її допомоги стояла між ними стіною; до її співчуття тепер домішалася образа, що Страйк навіть от на стілечки не хоче її підпустити. Хіба Робін колись метушилася навколо нього чи нав’язувалася? Вона максимум принесла парацетамол...

Страйк розумів, що поводиться нераціонально, але це розуміння тільки дужче дратувало його. Прокинувшись, він виявив, що спроба натягнути протез на коліно — гаряче, набрякле, зболене — буде чистим ідіотизмом. Металевими сходами довелося спускатися задом — мов дитина. Коли він перетинав оброслу льодом Чаринг-Кросс-роуд на милицях, на нього дивилися всі ранкові пішоходи, що не злякалися морозу й темряви. Страйк найменше прагнув колись повернутися до цього стану, але ось, повернувся — і все через те, що тимчасово забув: на відміну від Страйка зі світу снів, він не є цілим і неушкодженим.

Принаймні, як він з полегшенням виявив, Робін уміла водити. Його сестра Люсі за кермом була неуважна й ненадійна. Шарлотта свій «лексус» водила так, що Страйкові ставало боляче: мчала на червоне світло, розверталася на вулицях з одностороннім рухом, курила й розмовляла по телефону, мало не збивала велосипедистів і дверцята припаркованих машин... А відколи «вікінг», у якому він їхав, підірвався на жовтій ґрунтівці, Страйк узагалі не хотів сідати до когось, окрім професіоналів.

Після довгої мовчанками Робін сказала:

— У рюкзаку є кава.

— Що?

— У рюкзаку термос. Я не думаю, що ми будемо зупинятися без крайньої потреби. І ще там є печиво.

Двірники прорізали собі шлях крізь налиплі сніжинки.

— Ти просто диво,— мовив Страйк, чия оборона почала розвалюватися. Він не снідав: поки пробував прикріпити штучну ногу, шукав булавку для холоші, викопував милиці й спускався сходами, сплинуло вдвічі більше часу, ніж він розраховував. Робін мимохіть усміхнулася.

Страйк налив собі кави і з’їв коржика. Трохи втамувавши голод, він краще оцінив, як вправно Робін керує незнайомою машиною.

— А що водить Метью? — спитав він, коли вони набирали швидкість на трасі Бостон-Менор.

— Нічого,— відповіла Робін.— У Лондоні в нас немає машини.

— Так, тут не потрібно,— озвався Страйк, а сам подумав, що якби він підвищив Робін зарплатню, вона змогла б дозволити собі машину.

— То про що ти плануєш говорити з Денієлом Чардом? — спитала Робін.

— Багато про що,— відповів Страйк, змахуючи крихти з темного піджака.— По-перше, про те, чи сварився він з Квайном, а коли так — то через що. Не уявляю, чому Квайн — хай який кінчений він був — став би нападати на чоловіка, від якого залежав його добробут і який має досить статків, щоб засудити його до повного знищення.

Страйк пожував коржик, ковтнув, а тоді додав:

— Хіба що Джері Вальдгрейв правий, і Квайн мав справжній зрив, коли писав цей твір і нападав на всіх, кого тільки міг звинуватити в низьких цифрах продажу.

Робін, яка дочитала «Бомбікса Морі» вчора, якраз поки Страйк обідав з Елізабет Тассел, спитала:

— Хіба написано не надто зв’язно для людини зі зривом?

— Синтаксис там, може, й адекватний, але гадаю, що будь-хто погодиться — зміст абсолютно божевільний.

— Його інші твори в такому самому дусі.

— Жоден з його інших романів не такий хворобливий, як «Бомбікс Морі»,— відповів Страйк.— І в «Гріху Гобарта», і в «Братах Бальзаках» є сюжет.

— Тут теж є сюжет.

— Та ну? Чи ці походеньки Бомбікса — не просто спосіб якось пов’язати купу випадів у бік різних людей?

Коли вони виїхали за Гітроу, обговорюючи різні гротескні елементи роману і його абсурдність, падав лапатий сніг.

Дерева обабіч траси вигляд мали такий, ніби їх притрусили кількома тоннами цукрової пудри.

— Можливо, Квайн народився на чотириста років пізніше, ніж мав би,— сказав Страйк, досі жуючи коржик.— Елізабет Тассел розповіла мені про якобінську трагедію помсти, де фігурує отруйний скелет у жіночому одязі. Я так зрозумів, хтось його трахнув і помер. Не так уже й відрізняється від сцени, де Фаллус Імпудикус збирається...

— Припини,— сказала Робін, не знаючи, здригатися чи сміятися.

Але Страйк замовк не через її протест і не через власну відразу. Поки він говорив, глибоко в підсвідомості щось промайнуло. Хтось щось казав йому... щось говорив... але спогад був таким собі звабливим проблиском срібла, а тоді рибка сховалася серед водоростей.