Британію накривала густа снігова ковдра. Вранці в новинах показали північно-західну частину країни, поховану під білим пухнастим килимом; машини застрягли, мов нещасні овечки, вуличні ліхтарі ледь блимали. Під дедалі похмурішим небом чекав на свою чергу Лондон, і Страйк, який, одягаючись, поглядав на прогноз погоди в телевізорі, не знав, чи можливою буде завтрашня мандрівка до Девону, чи можна буде взагалі проїхати трасою М5. Він був рішучо налаштований зустрітися з тимчасово немобільним Денієлом Чардом, чиє запрошення здалося йому вкрай дивним, але з однією ногою він за такої погоди боявся керувати машиною навіть з коробкою-автоматом.

Кінологи і досі обшукували Макінзькі болота. Прикріплюючи протез до коліна, яке ще дужче набрякло й боліло, Страйк уявляв собак; смикаються чутливі носи, морди опускаються в свіжі ділянки звалища, згори загрозливо нависають чорно-сірі хмари і кружляють мартини. Мабуть, вони вже тягнуть — день нині короткий — своїх дресирувальників крізь замерзле сміття, шукають нутрощі Оуена Квайна.

Страйк працював з пошуковими собаками. Вони повискували й виляли хвостами, додаючи до пошуків недоречно позитивну ноту.

Спускатися вниз було боляче, й це тривожило. Звісно, в ідеальному світі він мав би провести вчорашній день з прикладеним до кукси льодом і з піднятою ногою замість гасати по всьому Лондону, бо треба було якось облишити думки про Шарлотту і її весілля, яке скоро відбудеться у відреставрованій каплиці замку Крой... не кажіть «Кройський замок», бо, бачте, родина цього не любить. За дев’ять днів...

Коли Страйк відчиняв скляні двері, в Робін на столі задзвонив телефон. Кривлячись від болю, Страйк кинувся брати слухавку. Підозріливий коханець і начальник міс Броклгерст бажав повідомити Страйкові, що секретарка лежить у нього вдома з застудою, тож йому не плататимуть за стеження, поки пані не одужає. Не встиг Страйк покласти слухавку, як телефон задзвонив знову. Інша клієнтка — Керолайн Інглез — схвильованим голосом повідомила, що помирилася зі своїм блудним чоловіком. Страйк нещиро вітав її з цим, коли прибула рожевощока від холоду Робін.

— Там усе гірше,— повідомила вона, знімаючи пальто.— Хто дзвонив?

— Керолайн Інглез. Вона повернулася до Руперта.

— Що? — здивувалася Робін.— Після всіх тих стриптизерок?

— Вони збираються працювати над шлюбом заради дітей.

Робін недовірливо пирхнула.

— У Йоркширі сильні снігопади,— зазначив Страйк.— Якщо візьмеш вихідний завтра і виїдеш рано...

— Hi,— сказала Робін.— Я взяла квитки на нічний поїзд у п’ятницю, маю встигнути. Якщо Інглез ми втратили, мені подзвонити комусь із клієнтів зі списку очікування?..

— Поки що не треба,— відповів Страйк, падаючи на диван і мимовільно торкаючись набряклого коліна, яке страшенно боліло.

— Досі боляче? — спитала Робін ніби між іншим, вдаючи, що не бачить, як він кривиться.

— Боляче,— відповів Страйк.— Але я не тому не хочу нових клієнтів,— різко додав він.

— Знаю,— відповіла Робін, яка розвернулася до нього спиною, бо вмикала чайник.— Ти хочеш зосередитися на справі Леонори Квайн.

Страйк не зрозумів, дорікає вона йому чи ні.

— Вона мені заплатить,— коротко сказав він.— Квайн мав страховку, вона його змусила. Тож тепер це справа з грошима.

Робін почула нотки виправдання в його відповіді, які їй не сподобалися. Страйк вважав, що її цікавлять у першу чергу гроші. Але хіба вона не довела, що це не так, коли відмовилася від значно краще оплачуваних пропозицій заради роботи в нього? Хіба він не бачить, як радо вона допомагає довести, що не Леонора Квайн вбила власного чоловіка?

Вона поставила поруч зі Страйком горнятко з чаєм, склянку води і парацетамол.

— Дякую,— крізь зціплені зуби сказав Страйк. Знеболювальне розсердило його, хоч він і збирався зажити подвійну дозу.

— Я тобі замовлю таксі до «Пескаторі» на дванадцяту, гаразд?

— Та це буквально за рогом,— заперечив Страйк.

— От знаєш, є гордість, а є дурість,— відповіла Робін, дійсно розсердившись; він рідко бачив її такою.

— Гаразд,— сказав Страйк, звівши брови.— Візьму те кляте таксі.

І насправді дуже радів з того за три години, коли кульгав, важко спираючись на дешевий ціпок, що прогинався під його вагою, у бік машини, яка чекала в кінці Денмарк-стріт. Тепер він розумів, що взагалі не варто було чіпляти протез. За кілька хвилин він уже вибирався з таксі на Шарлотт-стріт; справа йшла важко, таксист виказував нетерпіння. У гамірний і теплий «Пескаторі» Страйк увійшов з полегшенням.

Елізабет ще не прийшла, але на її ім’я було заброньовано столик. Страйку вказали на стіл для двох під стіною з гальки й тиньку. Стелю перетинали рустикальні дерев’яні бантини; над шинквасом висів човен з веслами. З іншого боку ресторану виднілися веселі помаранчеві кабінки. Страйк за звичкою замовив пиво; йому подобався світлий і бадьорий середземноморський шарм цього місця, коли за вікнами падав сніг.

Незабаром прибула й Літагентка. Страйк спробував підвестися, коли вона рушила в бік столика, але швидко сів. Елізабет ніби й не помітила.

Вона немов схудла з часу, коли він бачив її востаннє; добре скроєний чорний костюм, червона помада і сталево-сиве каре сьогодні не додавали їй шику, а здавалися так-сяк дібраною машкарою. Її обличчя пожовтіло і ніби обвисло.

— Як ви? — спитав Страйк.

— Самі як гадаєте? — грубо прохрипіла вона.— Що? — рикнула на офіціанта, який став над столиком.— А. Воду. Без газу.

Елізабет узяла меню з виглядом людини, яка виказала забагато, і Страйк виснував, що висловлювати співчуття чи стурбованість буде не до речі.

— Тільки суп,— мовила Елізабет до офіціанта, коли той повернувся прийняти замовлення.

— Дякую, що погодилися ще раз зустрітися зі мною,— сказав Страйк, коли офіціант пішов.

— Бачить Бог, що Леонорі потрібна вся можлива допомога,— відповіла Елізабет.

— Чому ви так кажете?

Елізабет примружила на нього очі.

— Не прикидайтеся дурником. Вона мені розповіла, що попросила відвезти її до вас у Скотланд-Ярд, щойно отримала звістку про Оуена.

— Так і було.

— І який це, по-вашому, має вигляд? Поліція, мабуть, думала, що Леонора згорнеться калачиком і ридатиме, а вона забажала бачити свого друга детектива.

Вона ледь стримала кашель.

— Не думаю, що Леонора замислюється про враження, яке справляє на людей,— мовив Страйк.

— Н... ні. Тут ви праві. Великим розумом вона ніколи не вирізнялася.

Цікаво, подумав Страйк, а яке, на її думку, враження на світ справляє Елізабет Тассел; чи розуміє, наскільки мало подобається людям? Вона нарешті дала волю кашлю, який намагалася стримати, і Страйк почекав, поки вщухне гучний кашель, схожий на тюленячий гавкіт, а тоді спитав:

— Думаєте, вона мала б удавати згорьовану?

— Про удавання я нічого не кажу,— різко відповіла Елізабет.— Я не кажу, що вона не засмучена — по-своєму, як уміє. Я тільки кажу, що їй не завадило б трохи ретельніше зображати нещасну вдовицю. Люди чекають саме на таку поведінку.

— Наскільки я розумію, ви розмовляли з поліцією?

— Звісно. Ми обговорили сварку в «Річковому кафе» і причини, з яких я неуважно читала книжку. А ще вони хотіли знати про мої пересування після того, як я востаннє бачила Оуена. Власне, де я була за три дні після нашої останньої зустрічі.

Вона питально глянула на Страйка, який зберігав незворушний вираз обличчя.

— Я так розумію, що, на їхню думку, він помер за три дні після нашої сварки?

— Гадки не маю,— збрехав Страйк.— І що ви їм розповіли про свої пересування?

— Що після того, як Оуен на мене нагримав, я поїхала додому, а наступного ранку встала о шостій, взяла таксі до Паддингтона і поїхала просто до Доркас.

— Одна з ваших письменниць, так ви казали?

— Так, Доркас Пенджеллі, вона...

Елізабет помітила, що Страйк усміхається, і вперше за час їхнього знайомства дозволила собі розслабитися і коротко всміхнутися.