Сильні емоції спровокували ще страшніший напад кашлю, ніж попередні. Страйк подумав, що вона зараз задихнеться, і навіть почав підводитися з крісла, але Елізабет відмахнулася. Нарешті, червона і залита слізьми, вона сказала — ніби по тертушці тернула:

— Я зробила все, що могла, щоб виправити ситуацію. Мої вихідні біля моря були зіпсовані; я повсякчас сиділа на телефоні, намагаючись зв’язатися з Фішером і Вальдґрейвом. Повідомлення за повідомленням, сиджу на тих скелях у Гвітіані, мов дурна, намагаюся зв’язатися...

— Це ви сама звідти? — спитав Страйк, трохи здивований, бо в її вимові він не чув відлуння свого дитинства в Корнволлі.

— Ні, там живе одна з моїх авторок. Я їй сказала, що вже чотири роки нікуди не виїжджала з Лондона, і вона запросила мене до себе вихідні. Хотіла показати красиві місця, де відбувається дія її книжок. Пейзажі були такі гарні, в житті не бачила подібного, але всі мої думки були тільки про той клятий «Бомбікс Морі» і про те, як не дати людям його прочитати. Я не могла спати. Почувалася жахливо... Врешті-решт, десь в обід у неділю, я додзвонилася до Джері. На вихідні він так нікуди і не поїхав, моїх повідомлень нібито не отримав, тож вирішив почитати кляту книгу. Джері був розлючений і обурений. Я запевнила його, що зробила все можливе, щоб тільки ця писанина не розійшлася... але мусила зізнатися, що відіслала копію Крістіану. Джері просто кинув слухавку.

— Ви сказали йому, що Квайн погрожував викласти книжку в Інтернет?

— Ні, не сказала,— захриплим голосом відповіла Елізабет.— Я молилася, щоб то була пустопорожня погроза, бо Оуен не знає, з якого боку підступитися до комп’ютера. Але я хвилювалася, що...

Вона замовкла.

— Про що хвилювалися? — спитав Страйк. Елізабет не відповіла.

— Ідея самому опублікуватися дещо пояснює,— ніби між іншим сказав Страйк.— Леонора каже, що Квайн узяв свій примірник рукопису й усі нотатки, коли пішов у ніч. Я думав, що він зібрався ті записи спалити чи кинути в річку, але, вочевидь, він узяв рукопис із наміром зробити з нього електронну книжку.

Ця інформація не поліпшила гумору Елізабет Тассел. Крізь зціплені зуби вона вимовила:

— У нього є подружка. Познайомилися на курсах письменницької майстерності, де він викладав. Вона публікується самостійно. Я про неї знаю, бо Оуен пробував зацікавити мене її жахливими творами в жанрі еротичного фентезі.

— Ви їй не дзвонили? — спитав Страйк.

— Так, власне, дзвонила. Хотіла її налякати, пояснити, що коли Оуен залучить її, щоб перетворити книжку в інший формат чи продати в інтернеті, то її можуть засудити.

— І що вона сказала?

— Я не додзвонилася до неї. Кілька разів пробувала. Можливо, вона тим номером більше не користується, не знаю.

— Можна мені взяти її контакти? — спитав Страйк.

— У Ральфа є її візитівка. Я попросила його дзвонити їй далі. Ра-альфе! — заволала вона.

— Він досі вигулює Красунчика,— почувся з-за дверей переляканий дівочий писк. Елізабет Тассел закотила очі й важко підвелася.

— Цю немає сенсу просити щось знайти.

Коли двері по літагентці зачинилися, Страйк негайно схопився на ноги, зайшов за стіл і нахилився подивитися фото на стіні, яке привернуло його увагу. Для цього довелося прибрати подвійний портрет на полиці — фотографії двох доберманів.

Фото, яке його зацікавило, було завбільшки з альбомну сторінку, кольорове, але дуже вицвіле. Судячи з убрання на чотирьох особах, зображених на ньому, фото зробили років двадцять п’ять тому просто біля цієї самої будівлі.

Саму Елізабет неважко було впізнати: єдина жінка у групі, кремезна і негарна, з розмаяним довгим темним волоссям і в сукні, яка їй не личила — з заниженою лінією талії, у темно-рожевих і бірюзових тонах. Поруч з нею стояв стрункий білявий молодик, надзвичайно вродливий; з другого боку — невисокий, з нездоровою шкірою і кислим виразом обличчя чоловік, чия голова здавалася ніби завеликою для тіла. Страйк подумав, що десь його бачив — у газеті чи по телевізору.

Біля невпізнаного, але, вочевидь, відомого чоловіка стояв молодий Оуен Квайн. Найвищий серед чотирьох, він був убраний у пом’ятий білий костюм і мав на голові шпичасту стрижку-малет. Страйкові він нагадував товстого Девіда Боуї.

Двері на добре змащених завісах тихо відчинилася. Страйк не намагався приховати того, що робив, а розвернувся до літагентки, яка тримала в руці аркуш.

— Це Флетчер,— пояснила вона, дивлячись на фото собак у нього в руках.— Він помер торік.

Страйк поставив портрет назад на полицю.

— А,— здогадалася Елізабет,— то ви інше фото дивитеся.

Вона підійшла до вицвілої світлини; коли стала плечем до плеча зі Страйком, той зрозумів, що на зріст вона майже шість футів. Пахло від літагентки чоловічим одеколоном «Джон Плеєр» і парфумами «Арпеж».

— Того дня я заснувала агенцію. А це — троє моїх перших клієнтів.

— Хто це? — спитав Страйк, указуючи на вродливого молодика.

— Джозеф Норт. Найталановитіший з них. На жаль, він помер замолоду.

— А це?..

— Майкл Фенкорт, хто же ще,— здивувалася вона.

— Я й подумав, що обличчя знайоме. Ви і досі його представляєте ?

— Ні! Я гадала, що...

Страйк почув решту речення, хоч вона і не договорила: я гадала, що всі це знають. Світи у світах; можливо, весь літературний Лондон дійсно знає, що знаменитий Фенкорт більше не її клієнт, але Страйк не знав.

— А чому ви його більше не представляєте? — спитав Страйк, повертаючись на своє місце.

Елізабет через стіл передала йому папірець — ксерокопію благенької і брудної візитівки.

— Багато років тому мені довелося обирати між Фенкортом і Оуеном,— пояснила вона.— І як повна ідіотка,— вона знову закашлялася, слова перетворилися на утробне гарчання,— я обрала Оуена. Інших контактів Кетрин Кент у мене немає,— твердо додала вона, закриваючи питання про Фенкорта.

— Дякую,— сказав Страйк, згортаючи папірець і вкладаючи його в гаманець.— Як давно Квайн з нею зустрічається, не знаєте?

— Давненько. Водить її з собою на вечірки, поки Леонора сидить удома з Орландо. Абсолютна безсоромність.

— Не знаєте, де він може ховатися? Леонора каже, що ви раніше знаходили його, коли він...

— Я не знаходила Оуена,— різко відповіла вона.— Він мені дзвонить, як тиждень посидить у готелі, і просить аванс — так він називає даровані гроші,— щоб заплатити за мінібар.

— І ви платите? — спитав Страйк. Елізабет не була схожа на людину, якою можна попихати.

Гримаса на її обличчі ніби дорівнювала визнанню слабкості, якої Літагентка соромилася, але її відповідь була неочікувана.

— Ви вже бачили Орландо?

— Ні.

Елізабет розтулила рота, ніби хотіла провадити, але передумала і просто сказала:

— У нас з Оуеном дуже давня історія. Ми були добрими друзями... колись дуже давно,— додала вона з нотою гіркоти.

— У яких готелях він раніше зупинявся?

— Всіх не пригадаю. Був «Гілтон» у Кенсингтоні. «Данубіус» у Сент-Джонс-Вуді. Великі безликі готелі, які надають ті земні блага, що їх Оуен не має вдома. Він не те щоб невибагливий вільний художник — хіба в питаннях особистої гігієни.

— Ви добре знаєте Оуена. Як гадаєте, він не міг скоїти...

— Якусь дурницю? — вишкірилася Елізабет.— Звісно, що ні. Йому й на думку не спаде відібрати у світу геній Оуена Квайна. Ні, він живий і планує страшну помсту нам усім, ображається на облаву, яку ми йому влаштували по всій країні.

— Він чекає, що на нього полюватимуть — хоча взяв за звичку зникати?

— О так,— відповіла Елізабет.— Щоразу як Оуен грається у зникнення, він чекає, що потрапить на перші шпальти. Біда в тому, що коли він уперше влаштував цей фокус багато років тому, посварившись зі своїм першим редактором, усе спрацювало. Дійсно була стривоженість і трохи уваги з боку преси. Відтоді він плекає надію це повторити.

— Його дружина наполягає, що він би розсердився, якби вона подзвонила в поліцію.

— Не знаю, з якого дива вона так вирішила,— сказала Елізабет, тягнучись по нову цигарку.— На думку Оуена, гелікоптери й пошукові собаки — це найменше, що країна може зробити для такої важливої персони.