Коли Елізабет нарешті припинила кашляти, Страйк подав їй чашку кави, яку сам і налив.

— Дякую,— нелюб’язно пробурмотіла вона.

— Отже, ви вигнали Квайна? — спитав він.

— Навіть і не пригадаю,— каркнула Елізабет.— Усе якось дуже швидко полетіло шкереберть. Оуен посеред ресторану підскочив, практично накричав на мене, а тоді вибіг геть, лишивши рахунок на мене. Якщо вам цікаво, то свідків сказаному ним ви знайдете вдосталь. Оуен постарався влаштувати добрячу сцену.

Вона потягнулася по нову цигарку, тоді подумала і Страйку теж запропонувала. Підпаливши обидві, мовила:

— Що саме розповів вам Крістіан Фішер?

— Небагато,— відповів Страйк.

— Для вас обох буде краще, якщо це так,— різко заявила вона.

Страйк нічого не сказав і просто курив і пив свою каву, поки Елізабет чекала, явно сподіваючись почути щось ще.

— Він не згадував роман «Бомбікс Морі»? — спитала вона. Страйк кивнув.— І що казав?

— Що Квайн помістив у книжку багато відомих людей, яких легко впізнати.

Запала напружена пауза.

— Сподіваюся, Чард його таки засудить. Він саме так звик затуляти роти, ба ні?

— Ви не зв’язувалися з Квайном після того, як він пішов з... як називалося те місце, де ви вечеряли? — спитав Страйк.

— «Річкове кафе»,— каркнула Елізабет.— Ні, я не намагалася з ним зв’язатися. Додати не було чого.

— І він з вами не зв’язувався?

— Ні.

— Леонора казала, ніби ви запевняли Квайна, що нова книжка — це найкращий його твір, а тоді змінили думку і відмовилися її представляти.

— Що-що вона сказала? Та я не... я ні...

Цей пароксизм кашлю був страшніший за попередні. Страйк відчув сильне бажання відібрати в неї цигарку — так вона хакала й плювалася. Нарешті напад минув. Елізабет випила півчашки кави одним ковтком, і їй наче полегшало. Твердішим голосом вона провадила:

— Я такого не казала. «Найкращий його твір» — це з його слів Леонорі?

— А що ви насправді сказали?

— Я була хвора,— хрипко мовила Елізабет, ігноруючи питання.— Грип, тиждень не виходила на роботу. Оуен подзвонив до офісу і сказав, що роман завершено; Ральф пояснив, що я вдома і не встаю з ліжка, тож Оуен прислав кур’єра з рукописом просто до мене додому. Мені довелося встати з ліжка, щоб прийняти пакунок. Дуже типовий для нього вчинок. У мене була температура під сорок, я ледве на ногах трималася. Але його книжку завершено, отже, я маю її прочитати негайно!

Вона сьорбнула ще кави і повела далі:

— Я кинула рукопис на столик у коридорі й повернулася в ліжко. Оуен почав мені дзвонити — практично погодинно — і питати, що я думаю. Дзвонив і дзвонив — цілу середу, тоді цілий четвер... Я ніколи в житті такого не робила раніше,— прохрипіла Елізабет.— Я в ті вихідні мала поїхати. Дуже на це чекала. Не хотіла скасовувати поїздку і не хотіла, щоб Оуен мені дзвонив що три хвилини. І... просто щоб його позбутися... мені було так погано... я побіжно переглянула текст.

Вона глибоко затягнулася цигаркою, звично кашлянула і провадила:

— Було наче не гірше, ніж попередні його твори. Власне, навіть краще. Цікавий початок. Деякі образи вражали. Така собі готична казка, темна версія «Шляху паломника».

— Ви когось упізнали в тих шматках, які читали?

— Персонажі видавалися радше символічними,— відповіла Елізабет, ніби захищаючись,— включно з агіографічним автопортретом. Численні сцени зі... збоченого сексу,— знову закашлялася вона.— Я вирішила, що все як завжди... але я не читала уважно, я перша готова це визнати.

Страйк бачив, що Елізабет Тассел не звикла визнавати свої помилки.

— Я... я переглянула перший розділ, епізоди з Майклом і Денієлом. Глянула закінчення — гротескне і дещо дурнувате... Якби я не була така хвора, то прочитала б усе уважно і, звісно, сказала б, що таке йому не минеться. Денієл — дивний чоловік, дуже легко ображається...— Голос знову підводив її; сповнена рішучості закінчити речення, вона встигла задихано вимовити: — А Майкл найпа... найпаскудніший...— і знову вибухнула кашлем.

— Нащо містерові Квайну видавати роман, за який його точно потягнуть у суд? — спитав Страйк, коли вона перестала кашляти.

— Бо Оуен не вважає, що закони решти суспільства стосуються його персони,— грубо відповіла Елізабет.— Гадає, що він геній, анфан-терібль. Пишається здатністю шокувати. Вважає, що це сміливо й героїчно.

— Що ви зробили з рукописом після того, як проглянули його?

— Набрала Оуена,— відповіла вона, на мить приплющивши очі, вочевидь, від люті на себе.— Сказала, що класно написав, а тоді попросила Ральфа забрати той клятий рукопис із мого дому і зробити дві копії, одну надіслати Джері Вальдгрейву, редактору Оуена в «Ропер-Чарді», а другу... о Господи... другу — Крістіану Фішеру.

— Чому ви просто не відправили рукопис в офіс електронною поштою? — поцікавився Страйк.— У вас хіба не було тексту на флешці?

Елізабет вкрутила цигарку в попільничку, де було повно недопалків.

— Оуен наполягає, що й далі працюватиме зі старою електричною машинкою, на якій він надрукував «Гріх Гобарта». Не знаю, що це — афектація чи дурість. У сфері технологій він надзвичайний невіглас. Може, спробував набирати на комп’ютері, але не розібрався. Це просто ще один спосіб завдавати людям клопоту.

— А чому ви відіслали копії двом видавцям? — спитав Страйк, хоча відповідь уже знав.

— Бо Джері Вальдгрейв, може, і святий, і найприязніша людина у всій видавничій справі,— відповіла Елізабет, відпиваючи ще кави,— але останнім часом навіть йому забракло терпцю на Оуена і його істерики. Останню книжку Оуена для «Ропер-Чарда» майже не купували. Я подумала, що розумно б мати запасну тятиву для лука.

— Коли ви зрозуміли, про що насправді книжка?

— Того-таки вечора,— хрипко відповіла вона.— Мені подзвонив Ральф. Він відіслав дві копії, а тоді вирішив погортати оригінал. Набрав мене і питає: «Ліз, а ви точно це прочитали?»

Страйк чудово уявляв острах, з яким блідий юний помічник набирав її номер, сміливість, якої це йому вартувало, перелякану розмову з колегою-дівчиною, яка передувала прийняттю рішення.

— Я мусила визнати, що не читала... що читала неуважно,— вимовила Елізабет.— Ральф зачитав мені кілька обраних місць, які я проґавила, і...

Вона взяла оніксову запальничку і з відсутнім виглядом клацнула нею, тоді підвела очі на Страйка.

— Ну, я запанікувала. Подзвонила Крістіану Фішеру, але там був автовідповідач, тож я лишила повідомлення — мовляв, той рукопис — то чернетка, не треба його читати, я помилково його надіслала, поверни, будь ласка, чим... чимшвидше. Потім подзвонила Джері, але теж не додзвонилася. Він казав мені, що на вихідні їде з дружиною святкувати річницю шлюбу. Я сподівалася, що він не матиме часу читати, і лишила йому таке саме повідомлення, як і Фішеру. Тоді я подзвонила Оуену.

Елізабет запалила ще одну цигарку. Коли затягнулася, її великі ніздрі затріпотіли, зморшки біля губ поглибилися.

— Я ледве могла говорити — а навіть якби і могла, різниці жодної. Оуен розмовляв зі мною так, як може тільки Оуен,— він був просто утіленням самовдоволеності. Сказав, що треба повечеряти разом і відсвяткувати завершення книжки. Тож я так-сяк влізла в одяг і попленталася до «Річкового кафе», де довелося його чекати. Й ось Оуен прийшов. Він навіть не запізнився, хоча зазвичай запізнюється. Він не йшов, а летів, був у піднесеному настрої. Оуен щиро вірить, що зробив щось сміливе, чудове. Почав просторікувати про екранізацію, мені ледве вдалося вставити хоч слово.

Вона випустила дим з червоних губ — справжня дракониця з сяйливими чорними очима.

— Коли я пояснила, що вважаю його витвір ницим, злобним і непридатним для публікації, він підскочив, відкинувши стілець і почав верещати. Завдавши мені кілька особистих і професійних образ, він заявив, що коли я така боягузка і більше не хочу його представляти, він сам усе видасть — викладе книжку в електронному вигляді. Потім Оуен вибіг геть, лишивши мене оплачувати рахунок. Не те... не те щоб це було щось... щось над... надзвичайне...