— Я вже придумав, як витратити ваші гроші! — гукнув Мізинець до пана Ренлі.
Хорт заледве всидів у сідлі, та все ж не впав. Рвучко розвернувши коня, він повернувся ристю задля наступної сутички. Хайме Ланістер викинув зламаного списа і схопив нового, жартуючи про щось зі зброєносцем. Хорт стиснув коня острогами і знову пішов учвал. Ланістер рушив назустріч. Але цього разу, коли Хайме зсунувся у сідлі, Сандор Клеган зсунувся разом із ним. Обидва списи вибухнули трісками, і раптом гнідий без вершника потрусив геть у пошуках травички, а пан Хайме Ланістер покотився по землі, усе ще золотий, але трохи пом'ятий.
Санса мовила:
— А я знала, що Хорт переможе.
Мізинець почув її.
— Якщо ви знаєте, хто переможе у наступному двобої, то кажіть зараз, поки князь Ренлі мене не обчистив! — гукнув він дівчині. Нед посміхнувся.
— Шкода, що Біса з нами нема, — відповів Ренлі. — Злупив би стільки ж і з нього.
Хайме Ланістер зіп’явся на ноги, але розцяцькований шолом з левом перекрутився на голові й зім’явся при падінні, тож лицар не міг його зняти. Посполиті тюгукали і тицяли пальцями, шляхетне панство щосили, хоча й марно, придушувало смішки, а над усім Нед чув громовий регіт короля Роберта, гучніший за весь гармидер. Зрештою довелося відвести Лева Ланістерів, який зосліпу запинався на кожному кроці, до коваля.
До того часу на чолі турнірного поля зайняв місце пан Грегор Клеган. Він був велетенської статури — більшого за нього чоловіка Едард Старк ніколи не стрічав. Роберт Баратеон був добрячий здоровань, як і його брати. Не меншим виріс і Хорт. А ще у Зимосічі був простакуватий стайняр на ім’я Ходор, поруч з яким вони всі виглядали коротунами. Але лицар, прозваний Гора-на-Коні, височів би навіть над Ходором. Ближчий до восьми ступнів зросту, аніж до семи, він мав дебелі плечі й руки завтовшки з добрячі дерева. Бойовий огир здавався між його ніг дрібним бахмутиком, а спис у руці — держаком від мітли.
На відміну від брата, пан Грегор не жив при дворі. Він був одинак, рідко виїжджав зі своєї землі, хіба що на війну та турніри. Він був з князем Тайвином при падінні Король-Берега: тільки-но висвячений сімнадцятирічний лицарчук, вже тоді знаний за величезну статуру та неймовірну лють. Казали, що саме пан Грегор розтрощив голову принца-немовляти Аегона Таргарієна об стіну, а ще шепотілися, що він згвалтував його матір, дорнійську князівну Елію, перш ніж скарати її на горло. Та в присутності пана Грегора про такі речі ніхто бовкнути не смів.
Нед Старк не міг пригадати, чи хоч раз говорив із ним, хоча пан Грегор був у війську під час бунту Балона Грейджоя серед тисяч інших лицарів. Князь спостерігав за ним з неспокоєм на серці. Нед не дуже зважав на людське базікання, і все ж про пана Грегора ходили особливо зловісні чутки. Він збирався одружитися вже втретє; про смерть перших двох дружин казали різне. Балакали, що в його похмурому обійсті без сліду зникає челядь, і навіть собаки бояться входити до палат. Була в нього сестра, яка померла за дивних обставин; пліткували також про пожежу, яка спотворила його брата, і нещастя на ловах, від якого загинув батько. Грегор успадкував обійстя, золото, сімейні статки. Того самого дня молодший його брат Сандор поїхав геть, присягнув Ланістерам як служивий латник, і з тієї пори, за чутками, жодного разу не повертався додому.
Коли на поле виїхав Лицар Квітів, натовпом пробігло мурмотіння, а Санса пристрасно зашепотіла:
— Ой леле, який він гарний!
Пан Лорас Тирел був стрункий, як очерет, вбраний у розкішний сріблястий панцерний обладунок, вилощений до сліпучого блиску і викладений плетінням чорних виноградних лоз та крихітними блакитними незабудьками. Блакить виявилася сафірами — простий люд зрозумів це в ту саму мить, що й Нед, і з тисяч вуст вирвався зойк захвату. З плечей хлопця важко звисало корзно з сотень справжнісіньких свіжих квіток-незабудьок, нашитих на основу з товстого штофу.
Кобила під ним була така ж струнка, як вершник: сіра й прегарна, природжена мчати, як вітер. Здоровезний огир пана Грегора заїржав, коли вловив її запах. Лицар з Вирію зробив щось ногами, і кобила вправно затанцювала убік, незгірше від легконогої дівчини. Санса вчепилася в батькове плече.
— Пане батьку, не дайте панові Грегору скривдити його, — попрохала вона. Нед побачив на дочці троянду, яку пан Лорас подарував їй учора; про той дарунок йому розповів Джорі.
— Вони б’ються турнірними списами, — відповів Нед доньці. — Списи так зроблені, щоб від удару лущитися на тріски, аби ніхто не вбився.
І згадав мертвого хлопця на возі, накритого киреєю з місячними серпиками. Власні слова дряпали йому горло.
Тим часом пан Грегор ніяк не міг впоратися з конем. Огир іржав, бив копитом землю, трусив головою. Гора завзято хвицьнув його куваним чоботом, а кінь став дибки і трохи не скинув його.
Лицар Квітів привітав короля, від’їхав на дальній кінець поля і перехопив списа до бою. Пан Грегор спромігся підвести коня до риски, борюкаючись із поводом. А тоді почалося. Кінь Гори посунув чвалом, шалено набираючи хід, а кобила пурхнула з місця, неначе шовкова стрічка. Пан Грегор так-сяк вивернув свого щита до бою і ледве упорався зі списом, бо змушений був ще й тримати непокірного коня на прямій доріжці. Лорас Тирел налетів на нього, спрямувавши списа точно туди, куди хотів, і за мить Гора став падати, ще й не один. Велетень повалив коня заразом із собою, і на полі виросла нова гора — зі сталі та живої плоті.
Нед почув оплески, схвальні вигуки, посвист, зойки з жаху, збуджене мурмотіння, а над усім — скреготливий та знущальний регіт Хорта. Лицар Квітів натягнув повід на кінці поля. Він навіть і списа не зламав. Сафіри блимнули на сонці, коли він підіймав забороло і посміхався до людей. За один удар серця натовп оскаженів.
Посеред поля пан Грегор Клеган виплутався з-під коня і, лютуючи, підвівся на ноги. Він зірвав шолома і жбурнув його об землю, чорніючи лицем з-під волосся, що падало на очі.
— Меча сюди! — заволав він до зброєносця; хлопець кинувся виконувати наказ. Клеганів огир саме зіп’явся на ноги.
Грегор Клеган убив коня одним ударом, наполовину розрубавши бідоласі шию. Радощі натовпу змінилися на жахливий вереск. Огир впав на коліна, відчайдушно іржачи у останню мить життя. Грегор тим часом крокував полем до пана Лораса Тирела, затиснувши скривавлений меч у руці.
— Тримайте його! — вигукнув Нед, але його голос потонув у ревищі натовпу. На почесному помості усі галасували, а Санса плакала.
Все трапилося дуже швидко. Лицар Квітів саме кликав по свого меча, коли пан Грегор відкинув його зброєносця убік і сягнув рукою до поводу кобили. Та почула кров і стала дибки, Лорас Тирел заледве всидів у сідлі. Пан Грегор змахнув мечем і завдав страшного обіручного удару хлопцеві у груди, вибивши з сідла. Нажахана кобила побігла геть, а приголомшений пан Лорас залишився лежати у грязюці. Але щойно Грегор заніс меча для останнього удару, його перебив скрипучий голос:
— Ану залиш його! — І вдягнена у залізо рука смикнула його геть від молодого лицаря.
Гора обернувся у лютому мовчанні й накреслив своїм півтораком вбивчу дугу, вклавши в неї усю велетенську вагу свого тіла. Але Хорт упіймав і відвернув удара, а тоді цілу вічність двоє братів гамселили мечами один одного, поки прибитого пана Лораса виводили у безпечне місце. Нед бачив, як пан Грегор тричі націлювався убивчими ударами у шолом-собачу голову, але жодного разу Сандор не намірився на відкрите обличчя брата.
Кінець бійці поклав голос короля… і ще двадцятеро стражників. Джон Арин вчив їх, що очільникові війська належить мати гучний польовий голос; Роберт добре відповів свій урок на Тризубі. Саме цей голос зараз і рознісся над полем.
— ПРИПИНІТЬ СВАВІЛЛЯ! — гримів він. — В ІМ’Я ВАШОГО КОРОЛЯ!
Хорт впав на одне коліно. Удар пана Грегора розітнув повітря, і той нарешті прийшов до тями. Він кинув меча і витріщився на Роберта, оточеного Королегвардією, десятком лицарів і стражників. Не вимовивши ані слова, він обернувся і пішов геть, відіпхнувши з дороги Барістана Селмі.
