— Так, я сиджу на семиклятому залізному сідалі, коли мушу. То я вже не можу хотіти того самого, що інші чоловіки? Перехилити кухля вина, змусити дівку стогнати у ліжку, відчути коня між ногами? Семеро дідьків, Неде, я хочу когось відлупцювати!

Тут устряг пан Барістан Селмі.

— Ваша милість, — сказав він, — не личить королівській особі брати участь у бугурті. То не буде шляхетне змагання. Хто ж насмілиться вдарити вас у відповідь?

Питання й справді застигло Роберта зненацька.

— Як це хто? Та усі вони, лихого батька діти! Якщо зможуть, хе-хе. А останній, хто залишиться на ногах…

— …будеш ти, — закінчив за нього Нед. Він одразу побачив, що Селмі влучив у ціль. Розмови про небезпеки бугурту тільки додавали Робертові завзяття, але зауваження Регіментаря зачепило його гонор.

— Пан Барістан цілком правий. Немає у Семицарстві воїна, який з доброї волі нападатиме на короля зі зброєю в руках.

Король звівся на ноги, почервонівши лицем.

— Ти кажеш, що ті розмальовані боягузи просто віддадуть мені перемогу?!

— Та напевне ж, — мовив Нед, а пан Барістан Селмі схилив голову на знак мовчазної згоди.

На якусь мить Роберта охопив такий гнів, що він не міг вимовити ані слова. Він пройшов поперек шатра, крутнувся, пройшов назад, темніючи лицем. Тоді схопив грудину панцера з підлоги і в мовчазній люті жбурнув у Барістана Селмі. Пан Селмі мовчки ухилився.

— Геть звідси, — холодно вимовив король. — Геть звідси, поки я вас не повбивав.

Пан Барістан швидко вийшов. Нед рушив був слідом, але король покликав знову.

— Ні, Неде, не ти.

Нед обернувся. Роберт знову підняв ріг, наповнив його з барильця у кутку і пхнув Недові.

— Пий, — коротко наказав він.

— Я не хочу…

— Пий, кажу. Король наказує.

Нед узяв ріг і випив. Пиво було чорне, густе, таке міцне, що аж очі защипало.

Роберт знову сів.

— Трясця б тебе взяла, Неде Старку. Тебе і Джона Арина. А я ж вас обох любив. Що ви з мене зробили? Ти мав би бути королем. Ти або Джон.

— Ви мали більші права, ваша милість.

— Я тобі наказав пити, а не сперечатися. Ти зробив мене королем, то май чемність слухати, коли я кажу, хай тобі грець! Дивися на мене, Неде. Дивися, до чого доводить королювання. О боги, так розжирів, що не влізаю в обладунок. Як я дожив до цього?

— Роберте…

— Пий і мовчи, твій король говорить. Присягаюся, ніколи ще я не був такий живий, як коли воював за трон, і такий мертвий, як зараз, коли сиджу на ньому. Серсея… То Джонові Арину я маю дякувати за неї. Я взагалі не бажав одружуватися, коли від мене забрали Ліанну, але Джон наполіг, що престолові потрібен спадкоємець. Серсея Ланістер, сказав він, буде чудовою парою, вона прив’яже до мене князя Тайвина, бо раптом Візерисові Таргарієну спаде на думку воювати за батьківський трон.

Король похитав головою.

— Я любив того старого, клянуся тобі, але зараз вважаю чи не більшим дурнем, ніж блазень Місячок. О так, Серсея на вид красна, як сонце, але ж холодна, як лід… а дірку свою береже від мене так, наче там заховане усе золото Кастерлі-на-Скелі. Ану віддай мені пиво, якщо сам не п’єш.

Він схопив ріг, перехилив його, відригнув, витер рота.

— Мені шкода твоєї дівчинки, Неде. Справді. Я про цю справу з вовчицею. Мій син брехав, душею присягаюся. Мій син… ти ж любиш своїх дітей, так?

— Усім серцем, — відповів Нед.

— Розкажу-но я тобі одну таємницю, Неде. Не один раз я думав: а що як зректися корони? Сісти на корабель до Вільних Міст разом з конем та келепом, воювати та парубкувати… я ж для цього народився! Король-сердюк, ось як мене звали б співці. А знаєш, що мене зупинило? Думка про Джофрі на троні й Серсею позаду нього, яка шепотітиме йому на вухо. Мій син. Як я міг зробити такого сина, Неде?

— Принц ще малий, — недоладно відповів Нед. Він не мав жодної прихильності до Джофрі, але чув біль у Робертовому голосі. — Ти не забув, який навіжений сам був у його віці?

— Якби він був такий навіжений, як я, Неде, мене б те не турбувало. Але ти не знаєш його так, як знаю я.

Король зітхнув і хитнув головою.

— А може, ти й правий. Зі мною Джон кидав усяку надію багато разів, але з мене таки вийшов добрячий король.

Роберт зиркнув на Неда і скривився від його мовчанки.

— Знаєш, ти мав би сказати щось на знак згоди.

— Ваша милосте… — почав Нед, старанно добираючи слів.

Роберт ляпнув Неда по спині.

— Хоч би сказав, що я кращий за Аериса, і на тому дяка. Але ж ти ніколи не вмів брехати ані з любові, ані задля честі, Неде Старку. Я ще молодий, ти зараз поруч зі мною, все ще зміниться. Ми зробимо моє царювання вартим пісень, і хай Ланістери проваляться у сьоме пекло. Овва, запахло смаженим. Як гадаєш, хто стане переможцем? Ти бачив хлопця Мейса Тирела? Його кличуть Лицарем Квітів. Оце такий син, яким кожен чоловік пишався б. На минулому турнірі він зсадив Крулеріза просто на дупу. Бачив би ти обличчя Серсеї! Я реготав так, що боки заболіли. Ренлі каже, що в нього є сестра, дівчина чотирнадцяти років, гарна, як квіточка…

Вони поснідали чорним хлібом, вареними гусячими яйцями, рибою, смаженою на салі з цибулею, за столом, поставленим на кобильниці коло річки. Сум короля розвіявся разом з вранішнім туманом; невдовзі король вже смакував помаранча і бадьоро згадував один ранок у Соколиному Гнізді, коли вони були ще хлопчаками.

— …прислав Джонові барило помаранчів, пам’ятаєш? А вони усі зогнили, отож я кинув свого через стіл просто Даксові у носа. Пам’ятаєш, тому зброєносцеві пана Черленця з віспинами на пиці? А він кинув у мене. Джон і перднути не встиг, як помаранчі вже літали через трапезну туди-сюди.

Роберт заревів зі сміху, і навіть Нед усміхнувся, згадавши юність.

«Саме з цим хлопцем я виріс біч-о-біч», подумав він; оце той Роберт Баратеон, якого він знав і любив. Якби ж довести, що Ланістери винні у нападі на Брана, що то вони вбили Джона Арина. Тоді б цей чоловік послухав. Тоді б Серсеї настав кінець, а заразом і Крулерізові. А якби князь Тайвин насмілився підняти захід на бунт, Роберт знищив би його, як знищив Раегара Таргарієна на Тризубі. Втішна картина так і стояла в Неда перед очима.

Цього ранку сніданок смакував Едардові Старку найсолодше за довгий час, і на обличчі в нього частіше з’являлася посмішка… аж поки не настала пора продовжити турнір.

Нед рушив разом з королем до бойовиська. Він обіцяв подивитися вирішальні герці разом з Сансою, бо септа Мордана почувалася недобре, а донька не хотіла пропустити кінець турніру. Супроводжуючи Роберта до королівського крісла, він помітив, що Серсея Ланістер з’явитися не зізволила, і місце біля короля залишилося порожнім. Це також додавало надії.

Він проштовхався до місця, де сиділа донька, в ту саму мить, коли сурми оголосили перший герць нового дня. Санса перебувала в такому захваті, що ледве помітила батьків прихід.

Першим виїхав на поле Сандор Клеган. Його попелясто-сірий обладунок вкривало оливково-зелене корзно. Разом із шоломом-собачою головою то була єдина прикраса, яку він собі дозволив.

— Сто золотих драконів на Крулеріза! — гучно оголосив Мізинець, коли на поле виїхав Хайме Ланістер на прегарному гнідому огирі. Коня вкривав чабрак з визолоченої кольчужної сітки, а сам Хайме блищав золотом з голови до ніг. Навіть його списа було зроблено з золотодерева Літніх Островів.

— Приймаю! — гукнув назустріч князь Ренлі. — Здається, Хорт сьогодні голодний!

— Навіть голодні хорти вміють не кусати руку, яка їх годує, — сухо зазначив Мізинець.

Сандор Клеган лунко захряснув шолома і зайняв своє місце. Пан Хайме кинув поцілунка якійсь жінці у посполитому натовпі, м’яко закрив забороло і поїхав до свого кінця поля. Обоє перехопили списи для бою.

Нед Старк не бажав би більшої насолоди, аніж бачити, як вони обидва вилетять із сідла. Але Санса аж тремтіла від хвилювання, блищачи сльозами на очах. Нашвидкуруч вибудуваний поміст здригнувся, коли коні ринули чвалом. Хорт нахилився уперед, спис його лежав міцно, мов укопаний, але Хайме останньої миті перед ударом спритно зсунувся у сідлі. Кінець Клеганового списа, не завдавши шкоди, відскочив убік від золотого щита з левовим гербом, а от спис Хайме вдарив точно у ціль. Держално розлетілося на друзки, Хорт похилився, намагаючись втриматися. Санса зойкнула. Простий люд нерівно загаласував.