— Ану припиніть! Негайно!

Джон звівся на ноги. Над ним височів Донал Нойє.

— Б’ються у дворі, — мовив зброяр. — А у моїй зброярні сваритися зась, бо посваритеся зі мною. Отоді справді пошкодуєте.

Ропух сів на підлозі, поспіхом мацаючи потилицю. На пальцях залишилася кров.

— Та ж він хтів мене убити.

— А таки хтів, я сам бачив, — додав один із гвалтівників.

— І мені зап’ястка зламав, — пожалівся Грен, простягаючи його до Нойє.

Зброяр вшанував простягнуту руку хіба що побіжним поглядом.

— Синець, а може, розтяг. Маестер Аемон дасть тобі якоїсь мазюки. Піди з ним, Тодере, твою голову слід оглянути. Решта — геть по конурах. А ти, Сніговію, залишся.

Коли інші пішли, Джон важко всівся на довгу дерев’яну лаву, не зважаючи на погляди, що вони кидали на нього, обіцяючи майбутню відплату. Рука йому боліла.

— Варті потрібна кожна людина, яка в неї є, — мовив Донал Нойє, коли вони залишилися самі. — Навіть така, як Ропух. Убивши його, ти слави й честі не здобудеш.

Джон знову спалахнув гнівом.

— Він сказав, що моя мати…

— …шльондра. Я чув. То й що?

— Князь Едард Старк не з тих, хто спить зі шльондрами, — крижаним голосом відповів Джон. — Честь йому…

— …не завадила породити байстрюка. Хіба ні?

Джон аж заціпенів від люті.

— Я можу піти?

— Підеш, як я дозволю.

Джон похмуро втупився у дим, що піднімався від жарівниці, але Нойє узяв його за підборіддя і повернув до себе товстими сильними пальцями.

— Ану дивись на мене, хлопче, поки я з тобою розмовляю.

Джон подивився. Зброяр мав груди, як барило пива, і не менше черево на додачу. Ніс його був плаский та широкий, на обличчі завжди рясніла щетина. Лівий рукав чорної вовняної сорочки був прищеплений коло плеча срібною застібкою у вигляді меча.

— Слова не зроблять твою мати хвойдою. Вона така, яка є, і не зміниться, що б не казав Ропух чи інші. Завваж собі, що в нас на Стіні є люди, чиї матері насправді були хвойдами!

«Але не моя мати», вперто подумав Джон. Він нічого не знав про свою матір. Едард Старк не бажав про неї говорити. Але Джонові вона снилася так часто, що він майже бачив її обличчя перед собою. У його снах вона була гарна і високородна, з лагідними очима.

— Думаєш, це тобі випало нелегке життя? Бо ти, бач, народився байстрюком вельможного князя? — вів далі зброяр. — А отой хлопчина Джерен уродився від септона. Котера Пайка виплодила дівка з корчми — і вся тобі вельможність. Тепер Пайк очолює Східну-Варту-коло-Моря.

— Мені начхати, — відповів Джон. — Мені нема діла ані до них, ані до вас, ані до Терена чи Бенджена Старка. Та взагалі ні до кого. Я тут все ненавиджу. Тут надто… холодно.

— О так. Холодно, важко і мерзенно. Саме так воно тут, на Стіні. І люди тут такі самі. Зовсім не з байок, що їх мамки розповідають. Та насцяти мені на ті байки, і на тих мамок насцяти. Правда така, яка є. А ти тут на все життя, як і решта з нас.

— Життя, — гірко повторив Джон. Добре було зброяреві казати про життя. Він його прожив, бо вдяг чорне тільки після втрати руки при облозі Штормоламу. До того він кував залізо для Станіса Баратеона, брата короля. Він проїхав Семицарство від одного кінця до іншого, бенкетував, ходив по дівках і бився у сотні битв. Казали, що саме Донал Нойє викував келепа короля Роберта, яким той на Тризубі вибив дух з Раегара Таргарієна. Він робив усе те, чого Джон вже ніколи не зробить. А коли уже був підстаркуватий, добре за тридцять, то отримав удар сокири поковзом; рана загнилася, і довелося відтяти руку. Тільки після того, втративши усе своє життя, скалічений Донал Нойє пішов на Стіну.

— Так, життя, — повторив Нойє. — А довгим воно буде чи коротким, залежить від тебе, Сніговію. На тій дорозі, якою ти йдеш зараз, один із братів колись вночі вріже тобі горлянку.

— Вони мені не брати! — гарикнув Джон. — Вони мене ненавидять, бо я кращий за них.

— Ні. Вони тебе ненавидять, бо ти вдаєш, ніби кращий за них. Вони дивляться на тебе і бачать байстрюка, що виріс у замку і ламає з себе великого панича.

Зброяр прихилився ближче.

— Але ж ти не панич. Пам’ятай про це. Ти Сніговій, а не Старк. Ти байстрюк і харцизяка.

— Харцизяка?! — Джона трохи не вдавило це слово. Несправедливість звинувачення вибила з нього увесь подих. — Та це ж вони прийшли по мене! Зразу четверо!

— Ті четверо, яких ти принизив і виставив дурнями у дворі. Ті четверо, які тебе боялися. Я бачив, як ти б’єшся. Вони з тобою нічого не навчилися. Якби ти мав гострого меча, їм усім жаба цицьки дала б. Ти сам це знаєш, я це знаю, і вони це знають. Ти їх забив. Ти їх зганьбив. Ти цим пишаєшся?

Джон завагався. Він таки пишався, коли переміг. А чому б ні? Та зброяр відняв у нього цю гордість і залишив відчуття, наче він зробив щось погане.

— Вони усі старші від мене, — мовив він на своє виправдання.

— Старші, більші, сильніші, правда твоя. Але ручуся, що твій майстер-мечник у Зимосічі навчив тебе битися з більшими нападниками. Хто він був: якийсь старий лицар?

— Пан Родрік Касель, — сторожко відповів Джон. Він відчував, як зброяр заводить його до якоїсь пастки.

Донал Нойє прихилився ще ближче, просто до Джонового обличчя.

— А тепер подумай ось про що, хлопче. Жоден з тих лобуряк навколо тебе ніколи навіть не бачив майстра-мечника до пана Алісера. Їхні батьки — селяни, перевізники, лісокради, ковалі, гірняки, веслярі на купецьких галерах. Ті, хто хоч трохи вміє битися, вчилися під палубами, у провулках Старограду і Ланіспорту, у подорожніх бурдеях та корчмах на королівському гостинці. Може, колись вони дітьми гралися у лицарів, стукаючи палицями. Та присягаюся тобі, заледве один із двадцяти мав гроші на справжній меч.

Коваль дивився похмуро і люто.

— Ну, тобі ще смакують твої перемоги, Сніг-воєвода?

— Не смійте звати мене так! — різко відповів Джон, та сили у його люті вже не було. Раптом він відчув сором і провину. — Я ніколи… я не думав…

— То краще починай думати, — порадив Нойє. — Або ж починай спати зі зброєю в руках. Тепер іди собі.

Коли Джон вийшов зі зброярні, був уже майже полудень. Сонце пробивалося крізь хмари. Він відвернувся від нього і підняв очі до Стіни, яка блищала у сонячному світлі блакитним кришталем. Навіть після цих кількох тижнів у Варті він усе ще тремтів від одного її вигляду. Століттями за вітром летіли земля і камінці, які шкрябали та колупали Стіну і зрештою вкрили її тонким шаром бруду, тож вона часто здавалася світло-сірою, кольору свинцевого північного неба… та коли сонце падало на неї у безхмарний день, вона оживала під світлом і сяяла велетенським біло-блакитним громаддям, заповнюючи собою півнеба.

Бенджен Старк сказав про Стіну: «найвеличніша споруда людських рук». Вони саме під’їзжали королівським гостинцем, коли Стіна вперше трапилася Джонові на очі.

— А також найбезглуздіша, — вишкірився Тиріон Ланістер. Та навіть Біс замовк і зачудувався, коли вони під’їхали ближче. Велетенську Стіну було видно за багато верст. Бліда блакитна риска безперервно тягнулася уздовж північного обрію на схід та захід, скільки бачило око, і зникала вдалині. «Ось край світу», здавалося, промовляла вона.

Коли нарешті вони побачили замок Чорний, його дерев’яні палати і кам’яні вежі здалися їм жменькою іграшкових кубиків, розкиданих снігом попід рукотворною крижаною горою. Стародавня твердиня чорних братчиків була несхожа на Зимосіч, та й взагалі не скидалася на справжній замок. Не маючи мурів, Чорний не підлягав захистові ані з півдня, ані зі сходу або заходу. Але Нічна Варта думала лише про північ, а на півночі височіла Стіна. Вона мала майже сімсот стоп у висоту — втричі більше, ніж найвища вежа у твердині, що ховалася за нею. Дядько казав, що нагорі міг би проїхати верхи біч-о-біч тузінь броньованих лицарів. Ще там височіли у ряд, мов кістяки хижих птахів, велетенські метавки та здоровезні дерев’яні підойми, а між ними дріботіли, мов мурахи, братчики у чорному.