— То зброя воїна, а не старечий ціпок, — різко завважив пан Алісер. — В тебе що, ноги болять, Сніг-воєвода?

Джон ненавидів прізвисько, яке на нього навісив пан Алісер першого ж дня у навчальному дворі. Та хлопці його підхопили, і він тепер чув його звідусіль. Джон вкинув меча до піхов і коротко кинув:

— Ні.

Терен попрямував до нього, шурхотячи цупким шкіряним вбранням. То був середнього зросту чоловік років п’ятдесяти, сухорлявий та суворий, з сивиною в чорному волоссі та очима, схожими на шматочки оніксу.

— Ану кажи правду, — наказав він.

— Я стомився, — визнав Джон. Рука йому боліла від ваги меча, і тепер, як навчальні бої скінчилися, про себе нагадали численні синці.

— То так і кажи, що ти — слабак.

— Я переміг.

— Ні. То Биця програв.

Один з хлопців реготнув. Джон мав за краще змовчати. Він побив усіх, кого пан Алісер поставив супротив нього, та геть нічого не вислужив від майстра-мечника, окрім зневаги. Терен ненавидить його, вирішив Джон; ясна річ, усіх інших той ненавидів ще більше.

— На цьому скінчимо, — повідомив Терен. — Нема сил вже дивитися на ваші мавп’ячі кривляння. Якщо колись по вас прийдуть Інші, молюся, щоб вони мали луки, бо нічого кращого, ніж опудала для стрільби, з вас однак не вийде.

Джон рушив за хлопцями назад до зброярні. Поруч ніхто не йшов. Він часто ходив один. Товариство, разом з яким він навчався, нараховувало майже двадцятеро хлопців, та нікого з них він не міг назвати другом. Майже всі були на два-три роки старші, та жоден і вполовину так добре не вмів битися, як Джон у свої чотирнадцять. Дареон рухався швидко, але боявся ударів. Пип тицяв мечем, наче ножем. Джерен був слабкий, як дівчисько, а Грен — повільний та незграбний. Гальдер завдавав страшних ударів, але й сам влітав просто під удар у відповідь. Що більше часу він з ними вовтузився, то більше зневажав їх усіх.

Всередині Джон повісив меча у піхвах на гачок у кам’яній стіні, не зважаючи на решту хлопців. Далі він почав повагом знімати кольчугу, шкіряного каптана, просяклу потом вовняну сорочку. По обох кінцях довгої кімнати у залізних жарівницях горіли шматки вугілля, та Джон тремтів з холоду. Тут він завжди мерз. Через кілька років, мабуть, і зовсім забуде, як це буває, коли тобі тепло.

Втома навалилася зненацька, щойно Джон вдяг своє повсякденне вбрання з чорної дерги. Він сів на лаву, длубаючись пальцями у застібках на свиті. «Ой, як холодно», подумав він, згадавши теплі кімнати Зимосічі, де гарячі підземні води текли стінами, наче кров — людським тілом. У замку ж Чорному тепла було годі шукати: стіни тут були холодні, а люди — ще холодніші.

Ніхто не казав йому раніше, яка з себе Нічна Варта; ніхто, окрім Тиріона Ланістера. Карлик розповів йому правду по дорозі на північ, але тоді було вже запізно. Джон спитав себе, чи знає батько, як воно на Стіні насправді. «Мабуть, знає», подумав він, і від цього стало тільки гірше.

Навіть дядько покинув його у цьому холодному кутку на краю світу. Добрий та дружній Бенджен Старк, якого він знав удома, тут став геть іншим. Тут він був першим розвідником, проводив усі дні з князем-воєводою Мормонтом, маестром Аемоном, іншою старшиною Варти, а Джона тим часом віддали до не занадто ласкавих рук пана Алісера Терена.

Через три дні після приїзду Джон почув, що Бенджен Старк має вести півдесятка людей у розвідку страхолюдним лісом. Того ж вечора він знайшов дядька у великій трапезній, вибудуваній з колод, і вмовляв узяти з собою. Бенджен відмовив йому коротко і різко.

— Тут тобі не Зимосіч, — казав він, поки краяв м’ясо кинджалом та виделкою. — На Стіні людина завжди отримує по заслугах. Ти не розвідник, Джоне, а лише зелененький хлопчина, що пахкотить літом.

З дурості Джон ще намагався сперечатися.

— Мені в наступні іменини буде п’ятнадцять. Я майже дорослий чоловік.

Бенджен Старк скривився.

— Ні, ти ще хлопчина доти, доки пан Алісер не скаже, що ти готовий стати братчиком Нічної Варти. Якщо ти гадав, що старківська кров дасть тобі тут якісь переваги, то помилився. Приймаючи обітниці, ми полишаємо наші старі сім’ї. Твій батько завжди матиме місце у моєму серці, але мої брати тепер тут.

Він махнув кинджалом на людей навколо — холодних, суворих людей у чорному.

Наступного дня Джон піднявся зі світанком, щоб подивитися на дядькове відбуття. Один з його розвідників, неоковирний здоровань, горлав солону пісню, сідлаючи конячку і пихкаючи парою у холодне вранішнє повітря. Бен Старк посміхнувся до нього, але не знайшов усмішки для власного небожа.

— Скільки разів я мушу тобі відмовляти, Джоне? Побалакаємо, коли повернуся.

Дивлячись, як дядько виводить коня проходом під Стіною, Джон згадав сказане Тиріоном Ланістером на королівському гостинці, і подумки побачив Бена Старка мертвим на снігу, в червоній крові. Тоді його занудило від самого себе. Що з ним таке робиться?

Потім він знайшов Привида у своїй самотній келії та сховав обличчя у рясному білому хутрі.

Якщо вже він мусить бути один, то зробить собі обладунок із своєї самотності. В замку Чорному не було божегаю, тільки маленький септ із септоном-п’яницею, та Джон не знайшов наснаги молитися жодним богам, старим чи новим. «Якщо вони є насправді», подумав він, «то мають бути такі самі жорстокі й невмолимі, як зима».

Він сумував за своїми справжніми братами: малим Ріконом, який виклянчував солодощі з сяючими, мов зірки, очима; Роббом, своїм вічним суперником і кращим другом, з яким вони не розлучалися; цікавим і впертим Браном, який завжди прагнув робити все те саме, що Джон та Робб. За дівчатами він теж сумував, навіть за Сансою, яка називала його «мій зведений брат» і ніяк інакше, відколи спромоглася зрозуміти, що означає слово «байстрюк». За Ар’єю… він сумував за нею ще більше, ніж за Роббом. Кістлява мала, самі подряпані колінки, сплутане волосся і подерта одежина, вся така завзята і свавільна. Ар’я, неначе байстрюк, порушувала весь заведений порядок… та Джона вона завжди звеселяла. Він віддав би що завгодно, аби побачити її знову, скуйовдити їй волосся, подивитися на її кривляння, закінчити речення разом із нею.

— Ти мені зап’ястка зламав, байстрюче.

Почувши похмурий голос, Джон підняв очі. Над ним височів Грен, з бичачою шиєю, червоним від люті обличчям і трьома друзями за спиною. Він знав Тодера, потворного коротуна з неприємним голосом, якого усі новобранці звали Ропухом. Двох інших на північ привіз Йорен разом з ним. Джон згадав їх самих — гвалтівників з Пальців — але не їхні імена. Без крайньої потреби він до них навіть не розмовляв, бо то були навіжені харцизяки без жодної краплі честі.

Джон підвівся.

— А ти гарненько попрохай, то я тобі й другого зламаю.

Гренові було шістнадцять років, і він височів над Джоном на голову. Усі четверо були більші за нього, та він не зважав, бо вже побив кожного з них у дворі.

— Краще ми тобі щось зламаємо, — пообіцяв один із гвалтівників.

— Ласкаво прошу. — Джон потягся за мечем, та один із них ухопив йому руку і завернув за спину.

— Ти виставив нас дурнями, — пожалівся Ропух.

— Та ви дурнями вродилися, — відказав Джон.

Хлопець, який тримав його руку, завернув її ще вище, і дуже сильно. Плече прострелив біль, та Джон не скрикнув.

Ропух підступив ближче.

— А наш панич язикатий, — мовив він, виблискуючи маленькими свинячими очицями. — Це ти в мамці-шльондри навчився рота роззявляти, га, байстрюче? Скажи нам, як її звали. Може, я навіть колись раз чи другий пхнув їй дещо до того рота.

Він зареготав. Джон вивернувся, наче вугор, і тупнув підбором чобота по нозі тому, хто його тримав. Той закричав з болю і відпустив руки. Джон стрибнув на Ропуха, збив його з ніг об лаву, гепнувся йому на груди, вчепився обіруч у горло і взявся гамселити головою по втоптаній земляній підлозі.

Двоє з Пальців відтягли Джона геть, кинули на підлогу, і Грен почав хвицяти його ногами. Джон відкотився від ударів, і тут у темряві зброярні залунав гучний голос.