— Хал прогнав голомозих від себе, халісі, — повідомив старий Кохолло. Дані бачила, що цей кревноїзник також отримав рану: глибокий розріз на лівому плечі.

— Багато вершників поранено, — вперто промовив хал Дрого. — Хай їх лікують. Та стріла — то як муха вкусила, а подряпина — то буде ще один рубець, яким я хвалитимуся синові.

Дані бачила м’язи на грудях там, де шкіру зрізав арах. З-під стріли, що пробила плече, цебенів струмок крові.

— Хал Дрого не може чекати, — оголосила вона. — Джохого, негайно знайди євнухів і приведи сюди.

— Срібна царице, — мовив жіночий голос позаду неї, — я можу допомогти Великому Наїзникові з його ранами.

Дані обернулася. Говорила одна з невільниць, яку вона забрала собі: повнотіла, пласконоса жінка, що проказала їй благословіння.

— Халові не треба поміч жінки, що злягається з баранами, — гарикнув Котхо. — Агго, виріж їй язика.

Агго схопив жінку за волосся і притиснув ножа до горлянки. Дані підняла руку.

— Ні. Вона моя. Хай говорить.

Агго перевів очі з неї на Котхо і опустив ножа.

— Я не бажаю вам зла, люті наїзники. — Жінка добре розмовляла дотракійською. Її просторі шати з легкої тонкорунної вовни, багато гаптовані, колись дорогі та гарні, зараз були подерті, викачані у грязюці та заляпані кров’ю. Розідраний попереду одяг вона притискала руками до важких грудей.

— Я знаюся на мистецтві зцілення.

— Хто ви? — запитала Дані.

— Мене звуть Міррі Маз Дуур. Я служу богові у цьому храмі.

— Маегі, — буркнув Хагго, важко дивлячись на неї та пестячи араха. Дані пригадала це слово з жахливої оповідки, що її Джихікі якось увечері розповіла коло вогнища. Слово «маегі» означало жінку, що злягалася з нечистою силою та знала найчорніші чари. Підступну та злу потвору без душі, яка приходила до людей вночі, аби висмоктати з тіла життя і силу.

— Я вмію зціляти, — повторила Міррі Маз Дуур.

— Зціляти овець, — пирхнув Котхо. — Кров моєї крові, моє слово таке: убий цю маегі та почекай на голомозих.

Дані залишила без уваги наскоки кревноїзника. Ця немолода, негарна, повновида жінка не здавалася їй страшною маегі.

— Де ти навчилася зціляти, Міррі Маз Дуур?

— Моя мати була божою жоною переді мною і навчила мене усіх пісень та примовлянь до Великого Пастиря, а ще як робити священні дими та помазання з листя, коренів і ягід. Коли я була молодша та гарніша, то ходила з караваном до Асшаю коло Тіні, аби вчитися в їхніх знахарів. До Асшаю ходять кораблі з усіх земель, і я жила там довго, аби вчитися способів зцілення далеких народів. Місяць-співиця з Джогос-Нгаю подарувала мені породільських пісень, жінка з твого народу наїзників навчила таємниць трави, зерна та коней, а маестер з Західних Країн відкрив мертве тіло і показав, що ховається під шкірою.

У розмову встряг пан Джораг Мормонт.

— Маестер?!

— Марвин, ось як він називав себе, — відповіла жінка посполитою мовою. — З моря. З-за моря. З Семи Країн, ось як він сказав. Із Західних Країн. Де живуть залізні воїни, де правлять дракони. Він навчив мене цієї мови.

— Маестер у Асшаї, — зачудовано промовив пан Джораг. — А скажи-но мені, божа жона, що той Марвин носив на шиї?

— Ланцюга, залізний пане, — такого тугого, що мало не душив його, зробленого з ланок багатьох металів.

Лицар подивився на Дані.

— Такі ланцюги носять тільки люди, які навчалися в Цитаделі Старограду, — мовив він. — А вони справді чимало знають про науку зцілення.

— Навіщо тобі допомагати моєму халові?

— Усі люди — одна паства, так вчить нас віра, — відповіла Міррі Маз Дуур. — Великий Пастир надіслав мене на землю, аби цілити його агнців, звідки б вони не бралися.

Котхо дав їй болючого ляпаса.

— Ми тобі не вівці, маегі!

— Ану припини! — сердито гримнула Дані. — Вона належить мені. Я не дозволю її кривдити.

Хал Дрого застогнав.

— Стрілу треба вийняти, Котхо.

— Так, великий наїзнику, — відповіла Міррі Маз Дуур, торкаючись свого побитого обличчя. — А ваші груди слід промити та зашити, аби рана не запалилася.

— То зроби так, — наказав хал Дрого.

— Великий наїзнику, — мовила жінка, — моє приладдя та трунки лишилися у божому домі, де цілющі сили наймогутніші.

— Я понесу тебе, кров моєї крові, — виступив наперед Хагго.

Хал Дрого махнув рукою, заперечуючи.

— Я не потребую допомоги інших чоловіків, — мовив він голосом твердим та погордливим. Він стояв сам, вивищуючись над усіма. Новий струмок крові потік грудьми там, де арах Ого відрізав йому соска. Дані швидко підбігла йому під бік.

— Я не інший чоловік, а твоя жінка, — зашепотіла вона, — тож зіпрись на мене.

Дрого поклав величезну долоню їй на плече, і вона несла на собі трохи його ваги, поки вони разом шкутильгали до великого саманного храму. Троє кревноїзників не відставали. Дані наказала панові Джорагу та воякам хасу вартувати вхід і пильнувати, аби ніхто не підпалив храм, поки вони всередині.

Вони пройшли вервечкою передпокоїв, а тоді до великої палати посеред храму, під самою цибулиною. Згори, з прихованих вікон, лилося тьмяне світло. На стінах у держаках диміло кілька смолоскипів. По земляній підлозі були розкидані овечі шкури.

— Отуди, — вказала Міррі Маз Дуур на вівтар, великий шматок каменю з синіми жилками, різьблений картинами чабанів та овець. Хал Дрого влягся на вівтаря, а стара кинула на жарівницю жменю сухого листя, від якого палата наповнилася пахощами.

— Краще вам чекати надворі, — мовила вона до решти.

— Ми кров його крові, — відповів Кохолло. — Чекати тут.

Котхо підступив ближче до Міррі Маз Дуур.

— Знай ось це, жона Ягнячого Бога. Зробиш щось халу — зробимо і тобі.

Він витяг свого білувального ножа і показав їй лезо.

— Вона нічого йому не зробить. — Дані відчувала довіру до цієї немолодої, не надто гожої жінки з пласким носом; зрештою, вона сама врятувала її з жорстоких рук гвалтівників.

— Якщо вже лишаєтеся, то допоможіть, — мовила Міррі до кревноїзників. — Великий Наїзник надто сильний для мене. Тримайте його на місці, поки я витягатиму стрілу з рани.

Вона дозволила ганчір’ю, яке лишилося в неї від одягу, вільно впасти до пояса, відчинила різьблену скриню і взялася до пляшечок, коробочок, ножів та голок. Скінчивши приготування, відламала зубчасте вістря стріли і витягла її стрижень, щось співучо промовляючи лазарянською говіркою. Тоді закип’ятила глек вина у жарівниці й налила його на рани. Хал Дрого сипав прокльонами, але не рухався. Жриця наклала на рану від стріли шар мокрого листя і зав’язала її, а тоді взялася до порізу на грудях: змастила блідою зеленою мастю і натягнула клапоть шкіри на місце. Хал скреготав зубами і ковтав крики. Божа жона витягла срібну голку та котушку шовкових ниток і почала зашивати по живому, а коли скінчила, змастила шкіру якоюсь червоною олією, наклала ще листя і зав’язала груди шматком ягнячої шкури.

— Ви маєте казати молитви, які я вам дам, і тримати шкуру на місці десять днів та десять ночей, — приписала вона. — Буде лихоманка, буде свербіти, а після зцілення залишиться великий рубець.

Хал Дрого сів, теленькаючи дзвіночками.

— Я співаю пісень про свої рубці, овеча відьмо. — Він зігнув руку і зіщулився.

— Не пийте ані вина, ані макового молочка, — застерегла вона. — Болітиме сильно, але ви маєте зберігати тіло міцним, аби боротися з отруйним духом.

— Я хал, — відповів Дрого. — Я плюю на біль і п’ю те, що забажаю. Кохолло, мою жилетку.

Старший чоловік поспіхом вийшов.

— Раніше, — мовила Дані до неоковирної лазарянки, — я чула, як ви говорили про породільські пісні…

— Я знаю всі таємниці кривавого одра, срібна царице, і досі не втратила жодного немовляти, — відповіла Міррі Маз Дуур.

— Мій час близько, — мовила Дані. — Я б хотіла, аби ви приймали моє дитя, якщо ваша ласка.

Хал Дрого зареготав.

— Місяцю мого життя, ласки невільниці ніхто не питає. Їй наказують. Вона зробить, як я скажу. — І зістрибнув з вівтаря. — Пішли, кров моя. Коні кличуть, а тут лишився самий попіл. Час сідати у сідло.