Через дорогу схлипувала тоненьким голосочком дівчинка, не старша за Дані. Наїзник жбурнув її обличчям на купу мертвих тіл і встромився ззаду. Під’їхали інші, злізли з коней, стали у чергу. Ось яке спасіння несли дотракійці ягнятникам.

«Я — кров дракона», довелося нагадати собі Даянерис Таргарієн. Вона відвернула обличчя, стиснула губи, скам’яніла серцем і рушила до брами.

— Більшість наїзників Ого втекли, — саме розповідав пан Джораг. — Але десь із десять тисяч потрапило в полон.

«В неволю», подумала Дані. Хал Дрого пожене їх вниз по річці до одного з міст на Невільницькій затоці. Вона ладна була заплакати, але наказала собі бути сильною. «Отака вона, війна. Ось її обличчя. Такою є ціна Залізного Трону.»

— Я сказав халові, що треба йти на Меєрин, — вів далі пан Джораг. — Там дадуть кращу ціну, аніж у невільничому каравані. Іліріо пише, що того року в них сталася пошесть, і бурдеї тепер платять подвійну ціну за здорових молодих дівчат, а за хлопчиків, молодших від десяти років — навіть потрійну. Якщо дорогу переживе достатньо дітей, ми виручимо досить золота, щоб купити стільки кораблів, скільки потрібно, ще й моряків на них найняти.

Позаду них гвалтована дівчинка закричала так, що в Дані трохи не розірвалося серце. Довгий жалісний лемент, здавалося, не скінчиться ніколи. Даніна рука вчепилася у повід, і вона повернула голову срібної назад.

— Хай припинять, — наказала вона панові Джорагу.

— Що, халісі? — здивовано перепитав лицар.

— Ви чули наказ, — мовила вона. — Зупиніть їх.

Вона заговорила до хасу хрипкою дотракійською говіркою:

— Джохого, Кваро, допоможіть панові Джорагу. Я забороняю гвалтувати.

Вояки перезирнулися зачудовано. Пан Джораг вдарив острогами і під’їхав ближче.

— Принцесо, — мовив він, — ви маєте добре серце, але не все розумієте. Так було завжди. Ці чоловіки пролили кров за свого хала, і тепер беруть собі нагороду.

Через дорогу дівчинка щось верещала дивною для Даніних вух співучою говіркою. Перший вояк вже скінчив свою справу, його змінив другий.

— То ягнятниця, — мовив Кваро дотракійською. — Вона ніщо, халісі. Вершники роблять їй честь. Ягнятники злягаються з вівцями, це кожен знає.

— Кожен знає, — повторила луною її служниця Іррі.

— Кожен знає, — погодився Джохого з високого сірого огиря, подарунку Дрого. — Якщо її скиглення, халісі, дратує ваші вуха, то Джохого принесе вам її язика.

Він вийняв арах.

— Я не дозволю її кривдити, — мовила Дані. — Я вимагаю її собі. Робіть, як я кажу, бо відповідатимете халові Дрого.

— Нехай, халісі, — відповів Джохого і хвицьнув коня п’ятами. Кваро та інші рушили за ним, видзвонюючи косами.

— І ви з ними, — наказала вона панові Джорагу.

— Воля ваша. — Лицар зиркнув на неї якось дивно. — А ви насправді сестра вашого брата.

— Візериса? — Вона не зрозуміла, про що йдеться.

— Ні. Раегара. — І лицар помчав геть.

Дані почула вигуки Джохого. Гвалтівники зареготали на нього, один щось гукнув у відповідь. Блиснув арах, і голова балакуна злетіла з плечей. Сміх змінився прокльонами, наїзники потягнулися по зброю, але тут під’їхали ще Кваро, Агго та Рахаро. Вона побачила, як Агго тицяє через дорогу в її бік. Наїзники зиркнули на неї чорними холодними очима. Один плюнув, решта розбіглася до коней, щось бурмочучи.

Тим часом вояк на дівчинці-ягнятниці гойдався собі туди-сюди, такий захоплений, що не бачив геть нічого навколо себе. Пан Джораг спішився і рвонув його за плече закольчуженою рукою. Дотракієць ляпнувся у грязюку, скочив на ноги з ножем у руці й помер від стріли Агго у горлянку. Мормонт стягнув дівчинку з купи мерців, загорнув у свою заляпану кров’ю кирею і перевів через вулицю до Дані.

— Що накажете з нею робити?

Дівчинка тремтіла, широко розкривши очі, але нічого не бачачи. Волосся її заплямувалося кров’ю.

— Дореє, подбай-но про її рани. Ти не схожа на наїзницю, то може, вона тебе не злякається. Решта — за мною.

І вона пустила срібну крізь виламану дерев’яну браму.

Всередині містечка було ще гірше. Безліч будинків горіло, «джака ран» робили свою криваву справу. Криві вузькі вулички були завалені безголовими тілами. Навколо гвалтували жінок. Побачивши чергову з них, Дані натягала повід, надсилала свій хас покласти цьому край і забирала жертву собі до неволі. Одна з невільниць, огрядна пласконоса жінка років сорока, благословила Дані посполитою мовою, запинаючись, але решта тільки кидала порожні й похмурі погляди. Раптом Дані зрозуміла: вони бояться, що їх врятували для якоїсь іще гіршої долі. Її охопив сум та відчай.

— Ви не можете забрати собі усіх, дитино моя, — мовив пан Джораг після четвертої зупинки. Тим часом воїни її хасу гнали нових невільниць позаду.

— Я — халісі, спадкоємиця трону Семицарства, кров дракона, — спалахнула Дані. — Не вам казати мені, що я можу і чого не можу!

На тому кінці міста розвалилася якась будівля, вогонь та дим здійнялися у небо, почулися віддалені зойки та лемент переляканих дітей.

Хал Дрого знайшовся перед квадратним храмом без вікон з товстими саманними стінами та пузатим склепінням даху, схожим на велетенську брунатну цибулину. Він сидів поряд із купою людських голів, вищою за нього самого. Одна з коротких стріл ягнятників пробила м’язи плеча, а лівий бік голих грудей вкривала кров, схожа на велику ляпку червоної фарби. З ним були усі троє кревноїзників.

Джихікі допомогла Дані злізти з коня: живіт її виріс і поважчав, рухи ставали все незграбнішими. Вона стала перед халом на коліна.

— Моє сонце-та-зорі поранили.

Розріз арахом був широкий, але неглибокий. Лівий сосок хала зник; клапоть кривавого м’яса та шкіри теліпався на грудях, мов ганчірка.

— Дряпина є, місяць моє джиття, від арах один кревноїзник хал Ого, — мовив хал Дрого посполитою мовою. — Я за те його убивав, і Ого тедж убивав.

Він повернув голову, теленькнувши дзвіночками у косі.

— Ого той, який ти джуєш, і Фого його халакка, був уже хал, коли я убив він.

— Ніхто не встоїть перед сонцем мого життя, — мовила Дані, — батьком огиря, що покриє світ.

Підскакав вершник, вправно зіскочив з сідла, заговорив до Хагго, сердито сиплячи дотракійськими словами, мов горохом. Дані геть нічого не розібрала. Величезний кревноїзник кинув на неї важкий погляд і обернувся до хала.

— Це є Маго, він їде у хасі ко Джахако. Він каже, халісі забрала його здобич, ягнячу дочку, яку він хотів покрити.

Обличчя хала Дрого лишилося нерухомим та суворим, але погляд, кинутий на Дані, засвітився цікавістю.

— Скажи мені правду про це, місяцю мого життя, — наказав він дотракійською.

Дані розповіла про вчинене — своєю мовою, аби хал краще її зрозумів, простими і прямими словами. Коли вона скінчила, Дрого спохмурнів.

— Таким є звичай війни. Ці жінки тепер невільниці. Ми робимо з ними, що хочемо.

— От я й хочу, аби їх не чіпали, — мовила Дані, побоюючись, чи не занадто знахабніла. — Якщо твої воїни бажають покривати їх, хай будуть ласкаві до них і візьмуть за дружин. Дай їм місце у халазарі й дозволь виношувати синів.

Найжорстокіший з кревноїзників, Котхо, зареготав.

— Хіба коні паруються з вівцями?

Щось у його голосі нагадало їй про Візериса. Дані обернулася, палаючи з люті.

— А драконові однаково — хоч кінь, хоч вівця. Йому що те, що інше — їдло!

Хал Дрого посміхнувся.

— Дивіться, яка люта виросла! — мовив він. — Той вогонь дає їй мій син всередині — огир, що покриє світ! Не жени коней, Котхо… бо якщо мати не спалить тебе просто на місці, то син втопче у грязюку. А ти, Маго, припни язика і знайди собі іншу вівцю для забави. Цих я дарую моїй халісі.

Дрого простягнув був руку до Даянерис, але ще не піднявши, скривився від болю і відвернув голову.

Дані майже відчувала його муку. Рани були гірші, аніж запевняв пан Джораг.

— Де цілителі? — вимогливо запитала вона. При халазарі їх було два види: безплідні жінки та євнухи-невільники. Травниці зналися на трунках і закляттях, євнухи — на науці ножа, голки та вогню. — Чому вони не лікують хала?