Джон витяг Пазура з піхов і показав їм, повертаючи туди-сюди, аби усі зачудувалися. Клинок-байстрюк виблискував темно і страшно у блідому світанку.

— Валірійський булат, — оголосив він урочисто, намагаючись вкласти у голос ту радість і гордість, яку мав би відчувати насправді.

— Чував я про хлопця, що мав бритву з валірійського булату, — заявив Ропух. — Якось хотів поголитися, та й голову собі відрізав.

Пип усміхнувся.

— Нічній Варті багато тисяч років, — мовив він, — але присягаюся, що наш Сніг-воєвода — це перший братчик за всю її історію, якого вшанували за те, що він спалив Воєводську Вежу.

Всі розреготалися, і навіть Джон змушений був посміхнутися. Насправді пожежа, до якої він доклав рук, не спалила чималу кам’яну вежу дощенту, але добряче понищила усе всередині двох верхніх поверхів, де якраз мешкав Старий Ведмідь. Та ніхто на пожежу не ображався, бо у ній заразом згорів мертв’як-убивця Отор. Інший мертв’як — одноруке одоробло, що колись було розвідником Яфером Буйцвітом — був порубаний на шматки десятком мечів… але перед тим убив пана Яремію Рикера і чотирьох інших братчиків. Пан Яремія відрубав потворі голову, та все ж загинув, бо безголове тіло вихопило в нього кинджала з піхов на поясі й встромило йому в живіт. Сила та хоробрість небагато важили супроти ворога, який не бажав падати, бо вже давно помер. Ба навіть зброя та обладунки не вирішували справи.

Ця похмура думка остаточно зіпсувала непевний настрій Джона.

— Мені час до Гоба, нести вечерю Старому Ведмедеві, — раптом мовив він, вкладаючи Пазура назад до піхов.

Його друзі зичили йому добра, та вони не розуміли. Їхньої вини у тому не було, бо вони ж не бачили блідого виблиску мертвих блакитних очей, не відчували холодного дотику мертвих чорних пальців. Не відали вони і про війну в річковому краю. Що вони могли розуміти? Він різко відвернувся і похмуро покрокував геть. Пип гукнув услід, але Джон не відізвався.

Після пожежі його повернули до старої келії у обваленій Гардіновій Башті. Туди він зараз і прямував. Привид спав біля дверей, згорнувшись бубликом, але підняв голову, коли почув кроки Джонових чобіт. Червоні очі лютововка були темніші за гранати і мудріші за людські. Джон став на коліно, почухав йому за вухом і показав маківку меча.

— Дивись. Це ти.

Привид понюхав свою кам’яну подобу і спробував її лизнути. Джон посміхнувся.

— Це тобі належить уся шана, — мовив він до вовка… і раптом згадав, як надибав його у день, коли йшов пізньолітній сніг. Вони уже від’їжджали з рештою малих цуценят, аж раптом Джон почув якийсь звук і повернув назад. Малого було ледве видно серед снігу. «Він був сам, окремо від решти», подумав Джон. «Він був інакший, тому його й вигнали».

— Джоне? — Він глянув угору. Поруч стояв Семвел Тарлі, неспокійно похитуючись на п’ятах. Щоки в нього червонілися, у важкому хутряному кожусі він неначе збирався до зимової сплячки.

— Семе? — Джон підвівся. — Що таке? Хочеш меча подивитися?

Якщо знала решта, то, безперечно, знав і він.

Товстун хитнув головою.

— Колись я був спадкоємцем батьківського клинка, — збентежено мовив він. — Той звався «Серцеруб». Пан Рандил давав його мені потримати кілька разів, але я завжди лякався. То був валірійський булат, дуже гарний, але такий гострий, що я боявся сестричок зачепити. Тепер його отримає Дікон.

Він витер спітнілі долоні об кожуха.

— Я, власне… маестер Аемон просить тебе до себе.

Міняти перев’язки було ще зарано. Джон підозріливо скривився.

— Чого? — запитав він.

Сем мав такий винуватий вигляд, що інша відповідь не була потрібна.

— Ти сказав йому, га? — розсердився Джон. — Ти сказав йому, що сказав мені.

— Я… він… Джоне, та я не хотів… він питав… тобто я думаю, він і так знав, він бачить таке, що більше ніхто…

— Сліпі не бачать, — плюнув Джон з відразою. — Дорогу знайду сам.

І полишив Сема тремтіти з відкритим ротом.

Він знайшов маестра Аемона у крукарні нагорі. Той годував круків, переходячи від клітки до клітки разом з Клідасом, який тяг відро рубленого м’яса.

— Сем казав, що ви мене кликали?

Маестер кивнув.

— Справді кликав. Клідасе, віддай відро Джонові. Може, він буде такий ласкавий допомогти мені.

Горбань з рожевими очицями віддав Джонові відро і подріботів сходами донизу.

— Просто кидай м’ясо до кліток, — звелів йому Аемон. — Далі птахи вже самі.

Джон переклав відро до правої руки і занурив ліву в скривавлене місиво. Круки почали шалено галасувати і налітати на грати, б’ючи по металі чорними, як ніч, крилами. М’ясо було порубане на шматочки, не більші за членик пальця. Коли він набрав повну жменю і кинув мокрі червоні обрізки до кліток, галас і метушня посилилися. Двоє найбільших птахів схопилися у двобої за смачний кусень. Джон швидко набрав другу пригорщу і кинув услід за першою.

— А крук пана Мормонта любить зерно і садовину.

— То рідкісний птах, — відповів маестер. — Круки не відмовляються від зерна, та загалом більше полюбляють м’ясо. Воно дає їм силу, а ще, боюся, їх надто тішить запах крові. У цьому вони схожі на людей… і так само, як люди, вони не схожі один на одного.

Джон не знав, що на це казати. Він кидав м’ясо, питаючи себе, навіщо його покликали. Старий напевно скаже йому, коли прийде час. Маестра Аемона ніхто не смів підганяти.

— Голубів також можна вивчити носити листи, — продовжував маестер, — хоча крук більший, хоробріший, краще літає, набагато кмітливіший, здатний ліпше захистити себе від хижих птахів… і все ж круки чорні, вони їдять мертвих, тому деякі побожні люди їх цураються. Баелор Блаженний прагнув замінити усіх круків голубами, чи ти знав?

Маестер повернув до Джона свої білі очі, посміхаючись.

— А от Нічна Варта недарма надає перевагу крукам.

Джонові пальці були у відрі, кров заляпала руку по самий зап’ясток.

— Дивен каже, що дичаки кличуть нас гайворонами, — відповів він невпевнено.

— Гайворон є бідним родичем крука. Обидва вони — жебраки у чорному, їх ненавидять і не розуміють.

Джон бажав би зрозуміти, про що вони оце балакають і навіщо. Яке йому діло до круків та голубів? Якщо старому є що сказати, чому б не сказати відразу?

— Джоне, ти колись прагнув знати, чому братчики Нічної Варти не беруть дружин і не породжують дітей? — раптом запитав маестер Аемон.

Джон знизав плечима.

— Та ні. — Він вкинув ще м’яса. Пальці лівої руки були слизькі від крові, а права боліла від ваги відра.

— Щоб не любити, — відповів маестер, — бо любов несе загибель честі та кладе край обов’язку.

Джон не міг погодитися, проте змовчав. Маестер мав сто років віку і велику владу в Нічній Варті; Джонові не личило з ним сперечатися.

Старий, здавалося, відчув його незгоду.

— Скажи-но мені, Джоне, якби настав такий день, коли твій вельможний батько мусив би вибирати між честю з одного боку і коханими людьми з іншого, то що б він зробив?

Джон завагався. Він хотів сказати, що князь Едард ніколи б не зганьбив своєї честі навіть заради кохання, проте всередині тоненький лукавий голосочок шепотів: «Він породив байстрюка — де тут честь? А твоя мати — де його обов’язок перед нею? Він навіть імені її не казав».

— Він би вчинив так, як належить, — мовив Джон… занадто гучно, щоб заглушити сумніви. — Хай там що.

— Тоді князь Едард — з тих людей, яких в світі один на десять тисяч. Більшість із нас не мають такої сили. Що таке честь порівняно з коханням жінки? Що значить обов’язок у ту мить, коли тримаєш на руках новонародженого сина… або бачиш посмішку улюбленого брата? Слова за вітром, ось що. Слова за вітром. Ми лише люди, і боги створили нас кохати. То наша слава і наша велика біда.

— Люди, які утворили Нічну Варту, знали, що лише їхня мужність береже світ людей від темряви з півночі. Вони знали, що не можуть ділити свою вірність, бо це послабить їхню рішучість. Тож вони дали обітниці не мати ані дружин, ані дітей.