— Це ж валірійський булат, пане воєводо, — мовив він зачудовано. Батько часто давав йому потримати Лід, тож він добре знав і вигляд, і дотик.

— Саме так, — відповів Старий Ведмідь. — Це був меч мого батька, а раніше — його батька. Мормонти носили його п’ять століть. Свого часу його носив я, а тоді передав синові, коли вирішив вдягти чорне.

«Він віддає мені меч свого сина». Джон ледве міг повірити. Клинок був урівноважений з надзвичайною майстерністю. Гострі краї тьмяно виблискували, цілуючи світло.

— Але ж ваш син…

— Мій син зганьбив рід Мормонтів, але принаймні мав сором залишити меча, коли тікав. Моя сестра повернула його мені, але самий його вигляд нагадував про безчестя Джорага, тому я заховав його і забув, поки той знову не знайшовся на попелищі моєї опочивальні. Раніше за маківку правила срібна ведмежа голова, та вона так потерлася, що вже й не розібрати було. Гадаю, тобі більше пасуватиме білий вовк. Один з наших будівників пречудово ріже камінь.

Коли Джон був Бранового віку, він мріяв про славні подвиги, як і будь-який хлопець. Подробиці подвигів змінювалися від одного сну до іншого, але досить часто він уявляв, як рятує батькові життя. Після того князь Едард проголошував Джона справжнім Старком і вкладав йому Лід до рук. Та навіть тоді Джон знав, що то дитячі дурниці: жоден байстрюк не може сподіватися чесно заволодіти батьківським мечем. Сама згадка про ті мрії соромила його. Який справжній чоловік захоче вкрасти право першоріддя свого власного брата? «Я не маю права на цей меч — не більше, ніж на Лід.» Спечені пальці сіпнулися, відчувши десь глибоко під шкірою напад болю.

— Пане воєводо, ви шануєте мене великою честю, але…

— Не бажаю чути ніяких «але», хлопче, — перебив його пан Мормонт. — Я б тут не сидів, якби не ти і ота твоя звірюка. Ти хоробро бився… і що набагато важливіше, ти швидко думав. Вогонь! Аякже, кат мене візьми. Нам слід було б знати. Нам слід було б принаймні пам’ятати. Довга Ніч уже траплялася на людській пам’яті. Так, вісім тисяч років — то неабиякий строк… але якщо Нічна Варта забуде, то хто тоді пам’ятатиме?

— Хто-тоді, — проспівав балакучий крук. — Хто-тоді.

Боги справді почули Джонові молитви тієї ночі. Вбрання упиря легко зайнялося вогнем і охопило плоть так, наче та була зі свічкового воску, а кістки — зі старого сухого дерева. Варто було Джонові лише заплющити очі, як він знову бачив світлицю воєводи і ту істоту, що кидалася на всі боки, ламаючи меблі та сахаючись від вогню. Найбільше його лякало обличчя, оточене ореолом вогню, з палаючим, наче солома, волоссям. У вогні плоть танула і сходила з черепа, оголюючи блискучу кістку.

Яка б нечиста сила не рухала Отора, вогонь прогнав її геть. Спотворена істота, яку знайшли у вогні, складалася лише зі спаленого м’яса та обвуглених кісток. Але у своїх нічних жахах він бачив її знову і знову… і тоді палаючий покійник набував рис князя Едарда. То батькова шкіра тріскалася і чорніла, то батькові очі стікали, мов густі сльози, по щоках. Джон не розумів, чому так виходить і що це має означати, але відчував невимовний жах.

— Меч — то мала ціна за життя, — підсумував Мормонт. — Тому бери, і годі балачок, зрозумів?

— Так, пане. — М’яка шкіра подалася під пальцями Джона, неначе меч сам підплавлявся до його руки. То була велика честь для нього, він розумів, та все ж…

«Він не мій батько». Думка з’явилася у Джоновій голові зненацька. «Мій батько — князь Едард Старк. Я не забуду його, скільки б мечів не отримав». Та хіба він міг сказати панові Мормонту, що мріяв про меч зовсім іншого чоловіка?..

— Поштивої дяки мені теж не треба, — правив далі Мормонт, — то пусте. Вшануй цього клинка справами, а не словами.

Джон кивнув.

— Він має ім’я, пане воєводо?

— Колись мав. «Пазур», отак його кликали.

— Пазур, — закричав крук, — пазур.

— «Пазур» — добре ім’я. — Джон спробував рубонути. Лівою рукою виходило незграбно і незручно, та все ж клинок літав у повітрі, наче мав власну волю. — Вовки мають пазурі так само, як і ведмеді.

Старого Ведмедя його відповідь, здавалося, потішила.

— Та вже ж мають. Гадаю, краще тобі носити його через плече. Він задовгий, щоб носити при боці, принаймні поки не підростеш на кілька вершків. До речі, тобі слід навчитися обіручного бою. Пан Єндрей покаже кілька прийомів, як твої опіки заживуть.

— Пан Єндрей? — Джон не знав цього імені.

— Добрий лицар, пан Єндрей Тарф. Він їде з Тіньової Вежі обійняти посаду майстра-мечника. Пан Алісер Терен відбув учора вночі до Східної-Варти-коло-Моря.

Джон опустив свого нового меча.

— Чого? — запитав він дурнувато.

Мормонт пирхнув.

— Бо я відіслав його, чого ж іще? Він повіз ту руку, що твій Привид одірвав з Яфера Буйцвіта. Я наказав Теренові сісти на корабель до Король-Берега і покласти руку перед хлопчаком-королем. Хоча б вона, сподіваюся, приверне увагу Джофрі… до того ж пан Алісер є помазаним лицарем шляхетного роду, має старих друзів при дворі. Такого важче зневажити, ніж якогось там чорного гайворона.

— Га-айвор-рона! — Джонові здалося, що у голосі крука звучить презирство.

— А ще, — продовжив князь-воєвода, не зважаючи на обурення крука, — між ним і тобою проляже кілька тисяч верст без явного покарання.

Він тицьнув пальцем Джонові у обличчя.

— Та не думай, що я схвалюю оті дурниці у трапезній. За твою хоробрість можна пробачити багато чого, але ти вже не малий хлопчина, хай там скільки тобі років. У тебе в руках чоловічий меч, і опанувати його належним чином може тільки чоловік. Віднині й надалі наказую тобі діяти відповідно.

— Слухаю, пане воєводо. — Джон вклав меча назад до піхов зі срібними обручами. Хоч і не про цей меч йому мріялося, та все ж то був шляхетний дарунок, а звільнення від лихого Алісера Терена — ще шляхетніший.

Старий Ведмідь пошкріб підборіддя.

— Геть забув, як свербить нова борода, — поскаржився він. — Та нехай, цьому не зарадиш. У тебе вже достатньо зажила рука, щоб повернутися до своїх обов’язків?

— Так, пане воєводо.

— От і добре. Ніч буде холодна, я захочу гарячого вина з прянощами. Знайди мені глек червоного, не надто кислого, і не шкодуй приправи. Тоді перекажи Гобові: ще раз пришле мені вареної баранини, я сам його зварю. Останній окіст був такий сірий та гидкий, що й крук ним знехтував.

Він попестив голову крука великим пальцем, і птах видав задоволене каркання.

— Тепер іди геть. Маю справи.

Вартові посміхалися до нього зі своїх ніш, поки він спускався баштовими сходами, несучи меча здоровою рукою.

— Гарна зброя, — мовив один.

— Ти її заслужив, Сніговію, — додав інший.

Джон нещиро, силувано посміхнувся до них у відповідь. Він знав, що має радіти, проте не радів. Рука в нього боліла, на язику крутилися гнівні слова, хоча він і сам би не сказав, на кого або за віщо гнівається.

З півдесятка його друзів вешталися двором біля Король-Башти, у якій зараз сидів князь-воєвода Мормонт. Вони повісили щита на двері комори, аби прикинутися, що вправляються у стрільбі з лука, та він усе зрозумів, щойно побачив тих нишпорок. Тільки-но Джон з’явився у дворі, як поруч виник Пип, вимагаючи:

— Ну, годі вже, дай подивитися.

— На що? — запитав Джон.

Тишком-нишком підібрався Ропух:

— На твоє рожеве гузно, на що ж іще?

— На меч! — заявив Грен. — Ми хочемо подивитися на меч.

Джон обпалив їх нищівним поглядом:

— То ви знали.

Пип вишкірився.

— Не всі з нас такі тупоголові, як Грен.

— Саме такі, — наполяг Грен. — Ще тупоголовіші.

Гальдер винувато здвигнув плечима.

— Я допомагав Бутнякові вирізувати камінь для маківки, — мовив будівник, — а твій друг Сем купив гранати у Кротовині.

— Та ми й до того знали, — додав Грен. — Рудж зараз служить у кузні при Доналові Нойє. Він якраз там був, коли Старий Ведмідь приніс обгорілого меча.

— Меча! — наполегливо вигукнув Мат. Інші підхопили клич. — Ме-ча, ме-ча, ме-ча!