Йому треба звідси вийти, і якомога скоріше. Видавалося майже неможливим подолати Морда силою. Ніхто не збирався потай передавати бранцеві мотузку довжиною у шість сотень стоп. Лишалося пробиватися назовні язиком; той довів свого хазяїна до в’язниці — хай тепер відробляє і рятує його звідси.

Тиріон звівся на ноги, намагаючись не зважати на підступно похилену у бік краю підлогу. Він загатив кулаком по дверях, гукаючи:

— Морде! Наглядачу! Морде, йди-но сюди!

У цих зусиллях минуло хвилин десять, перш ніж за дверима почулися кроки. Тиріон відступив назад у ту мить, коли двері з гуркотом розчахнулися.

— Дузе сумис! — гримнув Морд з налитими кров’ю очима. З однієї дебелої руки в нього звисав шкіряний пас, широкий та товстий, одним кінцем намотаний на кулак.

«Тільки не показати йому, що ти зляканий», — нагадав собі Тиріон.

— Як тобі сподобалося б стати багатієм? — запитав він у Морда.

На це Морд ударив його, змахнувши пасом наче недбало, з-під руки. Тиріон отримав удар у плече, заточився від його сили і аж скреготнув зубами з болю.

— Мовци, цоловіцок, — попередив його Морд.

— Золото, — мовив Тиріон, вичавивши посмішку. — В Кастерлі-на-Скелі повно золота… а-а-а-гр…

Цього разу Морд замахнувся як слід, усією рукою. Шкіряний пас засвистів і ляснув. Тиріон отримав по ребрах і упав на коліна, зсудомившись.

— Багатий, як Ланістери, — простогнав він. — Так люди кажуть, Морде…

Морд загарчав. Пас просвистів у повітрі й ударив Тиріона просто у обличчя. Біль був такий нестерпний, що він не пам’ятав, як і упав. Та коли знову відкрив очі, то лежав на підлозі цюпи. У вусі дзвеніло, в роті набралося повно крові. Він простягнув руку, аби на щось спертися і підвестися, але пальці намацали… порожнечу. Тиріон відсмикнув руку, наче обпечену, і як міг, затримав подих. Він упав просто на край, за декілька вершків од блакиті.

— Цого мовцис? — Морд узяв паса двома руками за кінці та добре смикнув. Пас ляснув, а Тиріона підкинуло. Наглядач зареготав.

«Він мене не зіштовхне», переконував себе Тиріон у відчаї, поки відповзав од краю. «Кетлін Старк я потрібен живий, тож він не насмілиться мене убити». Він витер кров з рота тилом долоні, вишкірився і мовив:

— Суворо ти зі мною обійшовся, Морде.

Наглядач зиркнув на нього, пробуючи зрозуміти, чи не глузують з нього.

— Мені на службі знадобився б такий міцний чолов’яга, як ти.

Пас засвистів знову, та цього разу Тиріон зміг ухилитися, тільки що поковзом отримав по плечі.

— Золото, — повторив він, задкуючи, наче рак, — більше золота, аніж ти тут бачив за життя. Вистачить купити землю, жінок, коней… та хоч би і княжого титула. «В князя Морда вдача горда», га? — Тиріон вихаркав просто у небо згусток крові та слизу.

— Цортма в тебе золота, — сказав Морд.

«Ти ба, він слухає!», подумав Тиріон.

— В мене відібрали гаманця, коли зловили, та золото все ж лишилося моє. Кетлін Старк здатна свавільно захопити людину в полон, але не здатна зганьбити свою честь, пограбувавши її. Допоможи мені, й золото стане твоїм.

Морд знову вдарив пасом, але цього разу якось неохоче, ледь-ледь, без запалу. Тиріон схопив смугу шкіри й утримав її у себе.

— Тобі нема чого боятися. Треба лише піти й передати звістку.

Наглядач висмикнув паса з рук Тиріона.

— Звістку, — повторив він, вагаючись, наче вперше чув таке слово. Від натуги його скривило так, що лоба прорізали глибокі зморшки.

— Ви чули мене, шляхетний пане. Тільки передайте від мене звістку вашій пані. Скажіть їй…

«Що сказати? Що може пом’якшити Лізу Арин?» Раптом на Тиріона зійшло натхнення.

— Скажіть їй, що я бажаю сповідати свої злочини.

Морд підняв руку, і Тиріон зіщулився, очікуючи нового удару, та наглядач вагався. У його очицях змагалися між собою підозра і жадоба. Він жадав того золота, проте боявся, що його обдурять. А таки, мабуть, за життя часто дурили.

— Бресес, — пробурмотів він похмуро. — Цоловіцок хоце надурити.

— Я напишу розписку про свою обіцянку, — присягнувся Тиріон.

Деякі неписьменні люди зневажали письмове слово, тоді як інші плекали до нього забобонну повагу, наче до могутніх чарів. На щастя, Морд належав до останніх. Наглядач опустив паса.

— Писи золото. Писи багацько золота.

— О, багато-багато золота, — запевнив його Тиріон. — Мій гаманець — то лише передобідок, друже. Приміром, мій брат — той носить панцира зі суцільного золота.

Насправді панцир Хайме був із визолоченої криці, та дурноголовий наглядач однак не взнав би різниці.

Морд у роздумах ще трохи покрутив паса в руках, та врешті-решт піддався і пішов по чорнило і папір. Коли розписку було складено, він роздивився її з підозрою.

— А тепер передай від мене звістку, — наполягав Тиріон.

Він хапав дрижаків уві сні, коли пізньої ночі за ним нарешті прийшли. Морд відчинив двері, проте не вимовив ані слова. Тиріона розштурхав носаком чобота пан Вардіс Еген.

— Ставай на ноги, Бісе. Моя пані бажає тебе бачити.

Тиріон продрав очі та зробив удавано невдоволене лице.

— Хто б сумнівався. Але чого вам спало на думку, що я бажаю бачити її?

Пан Вардіс скривився. Тиріон добре пам’ятав його з тих років, які він прослужив у Король-Березі сотником сторожі попереднього Правиці. Непоказний, суворий обличчям, сивочолий, міцної статури, і геть без гумору.

— Що ти бажаєш, мене не обходить. Ставай на ноги, бо інакше тебе потягнуть силою.

Тиріон незграбно звівся на ноги.

— Нині прохолодна ніч, — мовив він безтурботно, — а у високій палаті такі протяги. Не хочу застудитися. Морде, будь ласкавий, принеси мого кожуха.

Наглядач зиркнув на нього, підозріливо набурмосившись.

— Мого кожуха, — повторив Тиріон. — Ту шкуру, що ти її забрав у мене задля безпечного зберігання. Та згадай же.

— Дай йому того клятого кожуха, — наказав пан Вардіс.

Морд не насмілився впиратися. Він кинув на Тиріона погляд, що обіцяв належну відплату, але кожуха приніс. Коли Морд накинув шкуру бранцеві на плечі, Тиріон посміхнувся до нього:

— Красно дякую. Завжди згадуватиму тебе, коли вдягатиму це хутро.

Він закинув довгого кінця шкури, що волочився слідом, на праве плече і вперше за багато днів згадав відчуття тепла.

— Ведіть, пане Вардісе.

Високою палатою Аринів мерехтіло світло півсотні смолоскипів у держаках вподовж стіни. Пані Ліза вдяглася у чорний шовк з місяцем та соколом дому Арин, викладеними перлами на грудях. Оскільки її навряд чи вабила служба у Нічній Варті, Тиріон вирішив, що колір жалоби видався їй доречним для вислуховування страшних карликових зізнань. Її довге рудувато-брунатне волосся заплели у складну косу, яка спадала з лівого плеча. Вищий трон позаду неї стояв порожній. Малий князь Соколиного Гнізда, мабуть, спав собі хворобливим сном. Вже за це слід було дякувати долі.

Тиріон низько уклонився і не впустив нагоди роззирнутися палатою. Як він і сподівався, пані Арин зібрала своїх лицарів та панів, аби всі вони вислухали його зізнання. Він побачив карбоване обличчя пана Бріндена Таллі, потім незлобиву мину князя Нестора Ройса. Поряд із Нестором стояв молодший за нього чоловік з рясними чорними баками, який мусив бути його спадкоємцем, паном Альбаром.

Товариство у палаті представляло майже усі найкращі роди Долини. Тиріон помітив стрункого, як лезо меча, пана Лина Корбрея, вельможного князя Ловича з подагричними ногами, овдовілу пані Тягнидуб, оточену своїми синами. На грудях були й знаки, невідомі йому: зламаний спис, зелена гадюка, палаюча вежа, крилатий келих.

Серед вельмож Долини виднілося кілька його супутників з подорожі гостинцем. Пан Родрік Касель, блідий від напівзціленого поранення, стояв поруч із паном Вілісом Водом. Співець Марільйон здобув собі нові цимбали. Тиріон розплився усмішкою: що б не сталося тут цієї ночі, зберігати таємницю він не хотів, а ніхто краще за співця не рознесе оповідку по усіх усюдах.

У кінці палати вештався позаду стовпа Брон. Чорні очі сердюка прикипіли до Тиріона, а рука пестила маківку на руків’ї меча. Тиріон надіслав йому довгий погляд, питаючи себе…