«Боги, порятуйте», написав на стіні чимось підозріло схожим на кров один з попередніх постояльців, «мене кличе блакить». Спершу Тиріон цікавився, хто то був і що з ним сталося, а тоді вирішив, що краще не знати.

Якби ж то він умів закривати рота, коли слід…

Почалося усе з кволого хлопчини, який дивився на нього згори, сидячи на різьбленому з оберіг-дерева троні під місячно-соколиними прапорами дому Арин. На Тиріона Ланістера усе його життя хтось та дивився зверхньо, але нечасто це був шестирічний слізоокий хлопчина, якому підмостили під сідниці купу товстих подушок, аби додати зросту.

— Це він отой лиходій? — запитав хлопчик, мнучи у руках ляльку.

— Це він, — відповіла пані Ліза з нижчого трону біля нього. Вона вдяглася у блакитне, була вся напудрована та нафарбована задля залицяльників, що переповнювали її двір.

— Такий малий, — гигикнув князь Соколиного Гнізда.

— Це Тиріон-Біс із дому Ланістер, який убив твого батька. — Вона підвищила голос, аби він розносився уздовж високої палати Соколиного гнізда, відбиваючись від молочнобілих стін та струнких стовпів, і доходив до кожного. — Він убив Правицю Короля!

— Ти ба, я вже і його убив? — ляпнув Тиріон, мов дурко.

Якраз тієї миті доречно було б тримати рота на замку, а голову похиленою. Тепер він розумів; а бодай їм семеро дідьків, він вже і тоді розумів. Висока палата Аринів була довга та сувора, її стіни дихали відразливим холодом білого мармуру з блакитними жилками, але з облич навколо пашів ще жахливіший холод. Сила Кастерлі-на-Скелі була далеко, а у Долині Аринів жодного доброзичливця Ланістерів не водилося. Найрозумніший захист для нього був би — скоритися і мовчати.

Та Тиріон мав занадто паскудний настрій, аби слухати голос розуму. На свій сором, він не зміг сам подолати останню ділянку їхнього підйому до Гнізда, який відняв день: заслабкі ноги відмовилися нести його догори. Решту шляху його тягнув на собі Брон, і те приниження додало хмизу у вогонь його люті.

— Як багато я встиг, — ущипливо промовив він. — Купу людей убив, і не зопрів!

Мав би краще пам’ятати, перед ким стоїть. Ліза Арин та її кволий напівдурник не славилися при дворі любов’ю до гострого слова, а надто до націленого на них.

— Бісе, — холодно мовила Ліза, — ти слідкуй за своїм гострим язиком і розмовляй до мого сина чемно, бо присягаюся — матимеш привід пожалкувати. Пам’ятай, де ти зараз. Тут Соколине Гніздо, а навколо себе ти бачиш чесне товариство лицарів Долини, які всі до одного любили Джона Арина. Кожен з них радо помре заради мене.

— Якщо мені завдадуть якоїсь шкоди, пані Арин, то мій брат Хайме радо їм у цьому посприяє. — Ще вимовляючи ті слова, Тиріон уже розумів, яку робить дурницю.

— Ви умієте літати, вельможний пане Ланістере? — запитала пані Ліза. — Чи має курдупель крила? Якщо ні, радше проковтніть наступну погрозу, яка спаде вам на думку.

— Я не робив ніяких погроз, — мовив Тиріон. — То була обіцянка.

Малий князь Роберт схопився на ноги, аж з відрази впустив свою ляльку.

— Нічого ти нам не зробиш! — заверещав він. — Ніхто нам тут нічого не зробить! Матусю, скажіть йому, скажіть: він нам тут нічого не зробить!

Малий почав смикатися.

— Соколине Гніздо неприступне, — незворушно заявила Ліза Арин. Вона притягла сина до себе, оберігаючи його колом пухких білих рук. — Біс намагається залякати нас, солоденький мій. Ланістери — усі брехуни. Ніхто не скривдить моє рідне серденько.

А найгірше було те, що вона беззаперечно мала рацію. Побачивши на власні очі, чого коштує дістатися сюди, Тиріон міг легко уявити, що спіткало б лицаря, який би з боєм і в обладунку пробивався нагору, змагаючись з ворогом за кожен крок. Слово «жахіття» тут було заслабке. Не дивно, що Соколине Гніздо ще ніколи не здобували приступом.

І все ж Тиріон знову не зміг втримати язика на припоні.

— Чого б це неприступне? — мовив він, — Трохи незручне у приступі, та й годі.

Малий Роберт простягнув до нього тремтливу руку.

— Ти брехун. Матусю, я хочу побачити, як він летить.

Двоє стражників у накидках кольору небесної блакиті схопили Тиріона попід руки, піднімаючи з підлоги. Самі боги відали, що б тоді трапилося, якби не Кетлін Старк.

— Сестро, — покликала вона зі свого місця за троном, — прошу не забувати, що цей чоловік — мій бранець, а не твій. Я не дозволю завдати йому шкоди.

Ліза Арин холодно дивилася на неї якусь мить, а тоді підвелася і рушила униз, просто на Тиріона, волочачи за собою довгі спідниці. Мить він побоювався, що вона його вдарить, та замість того пані Ліза наказала його відпустити. Стражники штовхнули його на підлогу, ноги зрадили, і Тиріон упав.

Мабуть, то було потішне видовище: ледве Тиріон спромігся звестися на коліна, як праву ногу вхопила судома, і він знову простягнувся підлогою. У високій палаті Аринів поверху і понизу загримів сміх.

— Малий гість моєї сестри занадто втомився, аби стояти, — оголосила пані Ліза. — Пане Вардісе, відведіть його до підземелля. Хай відпочине у одній з небесних келій, йому значно покращає.

Стражники підсмикнули його угору. Тиріон Ланістер з червоним від сорому обличчям теліпався між ними, слабко хвицяючи ногами.

— Я цього не забуду, — мовив він усім, коли його тягли геть.

І не забув, та зиску від того мав небагато.

Спершу він утішався тим, що ув’язнення не мало тривати довго. Ліза Арин бажала принизити його, не більше. Тож скоро вона за ним пришле. Якщо ж не вона, то хоча б Кетлін Старк має обов’язково його допитати. І цього разу він пильнуватиме за своїм язиком. Не насміляться ж вони просто так взяти та й убити його — він усе-таки Ланістер із Кастерлі-на-Скелі. Якщо проллється його кров, розпочнеться війна. Або ж йому хотілося так думати.

Але з плином часу його впевненість згасала. Може, ті, хто його захопив, просто бажали, аби він погнив тут якомога довше, та в нього вже не лишалося сил. Він слабшав з кожним днем. Ще трохи часу, і копняки та стусани Морда понівечать його, якщо тільки наглядач спершу не заморить його голодом. Кілька нових ночей холоду й голоду, і блакить теж почне кликати до себе.

Йому було цікаво, що відбувається поза трьома стінами цієї, так би мовити, темниці. Князь Тайвин мав вислати гінців, тільки-но звістка досягне його. Може, Хайме просто зараз веде військо через Місячні гори… якщо натомість він не іде на Зимосіч. Чи взагалі здогадується хтось за межами Долини, що його схопила Кетлін Старк? Він спитав себе, що зробить Серсея, коли дізнається. Король міг би наказати звільнити його, та кого послухає Роберт: власну королеву чи власного Правицю? Тиріон не плекав ілюзій щодо любові короля до Серсеї, його сестри.

Якщо в Серсеї ще лишилася крихта розуму, вона могла б наполягти, аби король особисто судив Тиріона. Навіть Нед Старк навряд чи заперечив би; він не насмілиться піддати сумніву честь короля. А Тиріон тільки вітав би можливість змагатися через суд. Якими б убивствами йому не дорікали, Старки не могли мати жодних доказів. Хай виносять свої скарги поперед Залізного Трону і вельможних князів держави — на тому й справі кінець. Якби ж то в Серсеї стало розуму це збагнути…

Тиріон Ланістер зітхнув. Сестрі не бракувало певної тваринної хитрості, але пиха засліплювала її. Вона побачить тут образу, а не сприятливу можливість. А Хайме був іще гіршим: похапливим, гнівливим, свавільним. Брат ніколи не брався розплутувати вузол, якщо міг розрубати його мечем навпіл.

Він замислився, хто із них надіслав посіпаку впокоїти хлопця Старків. І чи вони справді склали змову, аби убити князя Арина. Якщо старого Правицю дійсно убили, то впоралися тонко і вправно. Люди його віку весь час помирають од раптових недуг. Натомість надіслати якогось бовдура з украденим ножем по душу Брандона Старка — то було надзвичайно незграбно. Щось тут не клеїться…

Тиріон здригнувся. Гидка підозра промайнула у голові. Може, лютововк і лев — не єдині звірі у цьому лісі? А якщо так, то хтось смикає за ниточки. Тиріон Ланістер не любив, коли його смикають.