— Привіт, дорогенький, — сказала вона. 

Її голос був дуже кволий і втомлений. 

— Привіт, кохана. 

— То хто в нас народився? 

— Тсс… не розмовляйте, — сказала сестра. 

— Хлопчик. Він довгий, товстенький і темний. 

— Усе з ним гаразд? 

— Так, — сказав я. — Усе нормально. 

Я помітив, що сестра якось дивно на мене подивилася. 

— Я страшенно втомилася, — сказала Кетрін. — І в мене все пече, як у пеклі. А ти як, дорогенький? 

— Усе гаразд. Не розмовляй. 

— Ти був такий добрий зі мною. Ой, дорогенький, у мене все так жахливо болить. А як він виглядає? 

— Як оббілований кролик зі зморшкуватим старечим личком. 

— Вам треба вийти, — сказала сестра. — Мадам Генрі не повинна розмовляти. 

— Я буду за дверима. 

— Піди щось перекуси. 

— Ні. Я буду за дверима.  

Я поцілував Кетрін. Вона була землистого кольору, дуже квола і виснажена. 

— Я можу поговорити з вами? — сказав я сестрі. 

Вона вийшла разом зі мною в коридор. Я пройшов коридором трохи далі. 

— Що сталося з дитиною? — спитав я. 

— А ви не знаєте? 

— Ні. 

— Вона не була жива. 

— Вона була мертва? 

— Нічого не могли зробити, щоб вона почала дихати. Довкола шиї затяглась пуповина чи щось таке. 

— Тобто, вона мертва. 

— Так. Дуже шкода. Такий був гарний великий хлопчик. Я думала, ви знали. 

— Ні, — сказав я. — Ви краще вертайтесь до мадам. 

Я сів на стілець перед столиком, де збоку висіли на скріпках рапортички сестер, і подивився за вікно. Нічого не було видно, крім темряви й дощу, що падав навскоси у смузі світла з вікна. Ось воно що. Малий помер. Ось чому лікар мав такий стомлений вигляд. Але чому вони виробляли з ним те все у кімнаті? Думали, мабуть, що він очуняє й почне нормально дихати. Я був невіруючий, але знав, що його треба було похрестити. Але якщо він узагалі не дихав? Бо так і було. Він навіть не був живий. Хіба що тільки в Кетрін. Я часто відчував, як він там штурхається. Але не останнього тижня. Може, він уже тоді задушився. Бідолашне дитятко. 

Краще б мене так задушило до бісової мами. Ні, я цього не хотів би. Хоч тоді не довелося б проходити через усі ці помирання. Тепер ось і Кетрін помре. Та й із тобою це вже сталося. Ти вже помер. Навіть не зрозумів, що діється. Не мав коли дізнатися. Тебе сюди жбурнули і сказали правила, а першого ж разу, коли ти їх порушив, тебе просто вбили. Або як Аймо, безпричинно. Або нагородивши сифілісом, як Рінальді. Врешті-решт тебе однаково вбивають. У цьому можеш не сумніватися. Рано чи пізно вони тебе вб’ють. 

Якось у таборі я підклав до вогнища колоду, в якій було повно мурашок. Коли вона почала горіти, мурахи вилізли назовні і спочатку кинулися досередини, де був вогонь, а тоді розвернулися й побігли назад, до краю колоди. Коли вони зовсім обліпили той край, почали падати у вогнище. Деякі встигали вибратися звідти, обсмалені і сплющені, а тоді відповзали, самі не знаючи куди. Але більшість сунула до вогню, а тоді назад, скупчувалася на прохолоднішому кінці колоди і врешті-решт падала у вогонь. Пригадую, я тоді ще подумав, ніби це наче кінець світу і чудова нагода для мене стати месією, забравши колоду з вогню й пожбуривши її подалі, щоб мурашки могли злізти на землю. Але я нічого такого не зробив, а тільки вилив на колоду воду з бляшаного кухлика, щоб налити туди віскі, а вже потім розвести його водою. Думаю, що та вода, виплеснута на розпечену колоду, тільки ошпарила мурах. 

Отож тепер я сидів у коридорі й чекав, що мені скажуть про Кетрін. Сестра не виходила, тож невдовзі я сам підійшов до дверей, ледь чутно їх прочинив і зазирнув усередину. Спочатку я нічого не міг бачити, бо в коридорі було яскраве світло, а в палаті було темно. Тоді я побачив сестру, що сиділа біля ліжка, і голову Кетрін на подушці, а сама вона лежала пласко під простирадлом. Сестра приклала палець до уст, тоді підвелася й підійшла до дверей. 

— Як вона? — спитав я. 

— Нормально, — сказала сестра. — Підіть повечеряйте, а тоді, як захочете, приходьте знову. 

Я вийшов у коридор, спустився сходами вниз, вийшов з лікарні і попрямував під дощем темною вуличкою до кав’ярні. Усередині було яскраво освітлено, а за столиками сиділо чимало людей. Усі столики були зайняті, але до мене підійшов офіціант, узяв моє мокре пальто й капелюха і показав мені столик, де було вільне місце навпроти якогось літнього чоловіка, що пив пиво й читав вечірню газету. Я сів і запитав офіціанта, яка в них сьогодні була страва дня, plat du jour. 

— Печеня з телятини… але вона вже закінчилася. 

— Що ви тоді мене порадите? 

— Яєчня з шинкою, яєчня з сиром, chourcroute. 

— Chourcroute я вже їв на обід, — сказав я. 

— Це правда, — сказав він. — Це правда. Ви вже сьогодні їли chourcroute.  

Це був чоловік середніх літ з лисиною на потилиці, яку він приховував, ретельно начісуючи на неї своє ріденьке й масне волосся. Він мав добре обличчя. 

— То що вам подати? Яєчню з шинкою чи з сиром? 

— Яєчню з шинкою, — сказав я, — і пиво. 

— Світле? 

— Так, — сказав я. 

— Я пригадав, — сказав він. — Ви й удень брали світле. 

Я з’їв яєчню з шинкою і випив пиво. Яєчню й шинку подали у круглій тарелі, шинка була знизу, а яєчня зверху. Вона була дуже гаряча, і зробивши перший ковток, я мусив запивати його пивом, щоб охолодити рот. Я був голодний і замовив офіціантові ще одну порцію. Випив декілька склянок пива. Я ні про що не думав, а тільки читав газету в руках чоловіка навпроти мене. Там ішлося про прорив на англійській ділянці фронту. Коли той чоловік зауважив, що я читаю ззаду його газету, він її склав. Я хотів попросити газету в офіціанта, але якось не міг сконцентруватися. 

У кав’ярні було гаряче, й повітря було задушливе. Багато людей за столиками були знайомі між собою. На деяких столиках грали в карти. Кельнери діловито розносили від бару до столиків напої. Зайшли двоє чоловіків і не могли знайти вільного місця. Вони стали навпроти мого столика. Я замовив ще одне пиво. Не був ще готовий іти звідси. Повертатися в лікарню було ще зарано. Я намагався ні про що не думати і зберігати спокій. Чоловіки постояли, але ніхто не вставав з-за столиків, тож вони пішли собі геть. Я випив ще одне пиво. На столику переді мною вже назбирався чималий стосик тарілочок. Чоловік навпроти мене зняв окуляри, сховав їх у футляр, згорнув газету й поклав її до кишені, а тоді сидів собі, тримаючи в руці чарочку лікеру й розглядаючи кав’ярню. Раптом я відчув, що мені вже час іти. Я закликав офіціанта, розрахувався з ним, одягнув пальто й капелюха і рушив до дверей. Тоді попрямував під дощем до лікарні. 

Нагорі я зустрів у коридорі медсестру. 

— Я щойно дзвонила вам у готель, — сказала вона. 

Щось обірвалося у мене в грудях. 

— Що сталося? 

— Пані Генрі мала кровотечу. 

— Я можу зайти? 

— Ні, не зараз. Там з нею лікар. 

— Це небезпечно? 

— Це дуже небезпечно.  

Сестра зайшла в палату й зачинила за собою двері. Я сів неподалік у коридорі. У грудях була пустка. Я ні про що не думав. Не міг думати. Я знав, що вона помирає і молився, щоб цього не сталося. Не дай їй померти. О, Господи, благаю тебе, не дай їй померти. Я все для тебе зроблю, тільки не дай їй померти. Прошу, прошу, прошу тебе, милостивий мій Боже, не дай їй померти. Милостивий Боже, не дай їй померти. Прошу, прошу, прошу тебе, не дай їй померти. Господи, зроби, будь ласка, так, щоб вона не померла. Я зроблю все, що скажеш, тільки не дай їй померти. Ти забрав немовля, але не дай померти їй. Це нічого, що ти забрав його, але не дай їй померти. Прошу тебе, прошу, милостивий Боже, не дай їй померти. 

Сестра відчинила двері й кивнула пальцем, щоб я заходив. Я рушив за нею до палати. Кетрін не подивилася в мій бік, коли я зайшов. Я підступив до її ліжка. Лікар стояв з другого боку ліжка. Кетрін поглянула на мене й усміхнулася. Я схилився над ліжком і заплакав.