До палати зайшов лікар. 

— Як там воно, лікарю? 

— Ніяк, — сказав він. 

— Що ви маєте на увазі? 

— Це і маю. Я її обстежив…  

Він детально розповів про результати обстеження.  

— Відтоді я чекав, як воно буде. Але нічого не виходить. 

— І що ви порадите? 

— Є два варіанти. Або витягати щипцями, що загрожує розривами і взагалі доволі небезпечна процедура, що може, окрім усього, зашкодити дитині, або зробити кесарів розтин. 

— А чим загрожує кесарів розтин? Що, як вона помре? 

— Загроза не більша, ніж від звичайних пологів. 

— Ви самі його зробите? 

— Так. Мені потрібна, мабуть, година, щоб усе приготувати й викликати потрібних людей. Можливо, й менше. 

— І що ви думаєте? 

— Я б радив кесарів розтин. Якби це була моя дружина, я зробив би їй кесарів розтин. 

— А які можуть бути наслідки? 

— Жодних. Нічого, крім шраму. 

— А інфекція? 

— Небезпека більша, якщо застосовувати щипці. 

— А що, як чекати й нічого не робити? 

— Рано чи пізно доведеться щось робити. Пані Генрі і так дуже знесилена. Що швидше зробити операцію, то буде безпечніше. 

— Тоді робіть якомога швидше, — сказав я. 

— Я піду й дам розпорядження. 

Я зайшов до пологової зали. Медсестра була з Кетрін, яка лежала на столі під простирадлом, велика, дуже бліда і втомлена. 

— Ти дав йому згоду? — спитала вона. 

— Так. 

— От і чудово. Тепер усе минеться за годину. Бо я вже не витримую, дорогенький. Я просто розвалююсь. Дай мені те, будь ласка. Воно не діє. Ой, воно вже не діє! 

— Дихай глибоко. 

— Я дихаю. Ой, воно вже не діє. Воно не діє! 

— Принесіть інший балон, — сказав я медсестрі. 

— Це новий балон. 

— Я така дурепа, дорогенький, — сказала Кетрін. — Але воно вже зовсім не діє.  

Вона почала плакати. 

— Ой, я так хотіла мати цю дитинку, і щоб не завдати клопотів, але тепер я вже не витримую, просто розвалююсь, і ще воно вже не діє. Ой, дорогенький, воно зовсім не діє. Я волію померти, аби тільки це все скінчилось. Ой, дорогенький, прошу тебе, зупини це. І знову хапає. Ой, ой, ой!  

Заливаючись сльозами, вона дихала під маскою.  

— Воно не діє. Воно не діє. Воно не діє. Не зважай на мене, дорогенький. Не плач, будь ласка. Не зважай на мене. Я просто розвалююсь. Мій бідолашний. Я так тебе кохаю, і зі мною все буде добре. Цього разу все буде добре. Чому мені нічого не дають? Якби ж то мені щось дали. 

— Я зроблю, щоб воно подіяло. Викручу до самого кінця. 

— Дай мені вже. 

Я повернув диск до кінця, вона стала дихати важко і глибоко, а її рука на масці розслабилась. Я відключив наркоз і зняв з неї маску. Вона повернулася звідкілясь іздалеку. 

— Було так гарно, дорогенький. Ой, ти такий добрий зі мною. 

— Але буть відважною, бо я не зможу постійно це робити. Це може тебе вбити. 

— Я вже не маю відваги, дорогенький. Я зломлена. Мене зламали. Тепер я це знаю. 

— З усіма таке трапляється. 

— Але ж це жахливо. На тебе тиснуть і тиснуть, аж поки не зламають. 

— Через годину все минеться. 

— Як гарно, правда? Я ж не помру, дорогенький, ні? 

— Ні. Я тобі обіцяю. 

— Бо я не хочу померти й залишити тебе, але я вже така втомлена через усе це і мені здається, що я помру. 

— Дурниці. Усім так здається. 

— Інколи я знаю, що помру. 

— Ні. Ти не можеш померти. 

— Але що, як помру? 

— Я тобі не дозволю. 

— Дай мені це швидше. Дай мені! 

А після цього:  

— Я не помру. Я не дам собі померти. 

— Звичайно, ні. 

— Ти будеш зі мною? 

— Але не дивитимусь. 

— Ні, просто будь поруч. 

— Звісно. Я буду весь час поруч. 

— Ти такий добрий зі мною. Знову, дай це мені. Дай трохи більше. Воно не діє! 

Я повернув диск до цифри три, а тоді чотири. Не міг дочекатися, коли повернеться лікар. Я боявся тих цифр після двійки. 

Нарешті прийшов інший лікар з двома медсестрами, вони поклали Кетрін на ноші з коліщатками, і ми рушили коридором. Ноші швидко провезли коридором і закотили в ліфт, де всім довелося тулитися до стін, щоб звільнити місце; тоді нагору, з ліфта крізь відчинені двері й далі коридором на гумових коліщатках до операційної. Я не впізнав лікаря, шо був у шапочці й масці. Там ще був якийсь лікар і більше сестер. 

— Нехай щось мені дадуть, — сказала Кетрін. — Нехай щось мені дадуть. Ой, лікарю, будь ласка, дайте мені щось таке, щоб мені стало легше! 

Один з лікарів притулив їй до обличчя маску, а я зазирнув у двері й побачив яскраво освітлений амфітеатр операційної. 

— Можете зайти в інші двері й сісти там нагорі, — сказала мені сестра. 

За бар’єром були лавки, з яких було видно освітлений операційний стіл. Я подивився на Кетрін. Обличчя її було закрите маскою, і вона тепер лежала спокійно. Ноші викотили допереду. Я відвернувся й рушив коридором. До входу на галерею поспішали ще дві сестри. 

— Кесарів розтин, — сказала одна. — Зараз робитимуть кесарів розтин. 

Друга засміялася:  

— Як ми вчасно. От пощастило, скажи?  

Вони зайшли у двері до галереї. 

Надійшла ще одна сестра. Вона квапилася теж. 

— Заходьте сюди. Ось сюди, — сказала вона. 

— Я почекаю тут. 

Вона побігла далі. Я крокував туди-сюди коридором. Боявся заходити. Я визирнув у вікно. Там було темно, але в світлі від вікна я бачив, що йде дощ. Я зайшов до якоїсь кімнати наприкінці коридора і почав розглядати наклейки на пляшках у скляній шафці. Тоді вийшов, став у порожньому коридорі й дивився на двері операційної. Вийшов якийсь лікар, а за ним медсестра. Він тримав у руках щось подібне на щойно оббілованого кролика, квапливо пробіг коридором і зник за іншими дверима. Я підійшов до цих дверей і побачив, як вони щось там роблять новонародженому немовляті. Лікар підняв його й показав мені. Тримав немовля за ніжки й поплескував його. 

— З ним усе гаразд? 

— Усе прекрасно. Важить кілограмів зо п’ять. 

Я нічого не відчував до немовляти. Неначе він не мав до мене жодного стосунку. Я не відчував себе батьком. 

— Ну, що, пишаєтесь синочком? — запитала сестра. 

Його обмивали й загортали у щось. Я бачив маленьке темне личко й темну ручку, але не помічав жодного руху й не чув його крику. Лікар знову почав йому щось робити. Він виглядав стурбованим. 

— Ні, — сказав я. — Він мало не вбив свою матір. 

— Дитинка в цьому не винна. Хіба ви не хотіли хлопчика? 

— Ні, — сказав я. 

Лікар і далі заклопотано займався ним. Підняв його за ніжки й плескав. Я не хотів цього бачити. Вийшов у коридор. Міг тепер піти й подивитися. Я зайшов у двері і спустився трохи галереєю. Сестри, що сиділи біля бар’єра, показали, щоб я зійшов до них. Я похитав головою. Мені і звідси було достатньо видно. 

Я подумав, що Кетрін померла. Вона виглядала мертвою. Її обличчя посіріло принаймні видима мені частина. Там унизу, під лампою, лікар зашивав велику й довгу рану з широкими краями. Другий лікар у масці давав знеболювальне. Дві сестри в масках подавали речі. Це все нагадувало картину з часів інквізиції. Я знав, що міг би спостерігати за операцією від самого початку, але був радий, що цього не зробив. Не думаю, що міг би дивитися, як її різали, але тепер бачив, як швидко і вправно накладаються шви, немов стібки у шевця, а краї рани змикаються у дещо нерівний випнутий рубець. Коли рану зашили, я вийшов у коридор і знову почав блукати туди-сюди. Невдовзі вийшов лікар. 

— Як вона? 

— Нормально. Ви дивилися? 

Він виглядав утомленим. 

— Я бачив, як ви зашивали. Розріз мені здався дуже довгим. 

— Ви так гадаєте? 

— Так. А той шрам потім розгладиться? 

— О, так. 

За якийсь час викотили ноші на коліщатках і дуже швидко покотили до ліфта. Я йшов збоку. Кетрін стогнала. Унизу її поклали до ліжка в її палаті. Я сів на стілець у ногах ліжка. У палаті була медсестра. Я підвівся і став біля ліжка. У кімнаті було темно. Кетрін простягла руку.