— Гадаю, я можу змусити його вбити себе. І, Престоне — я цілковито забороняю мені допомагати. 

— Мені шкода, — сказав Престон. — Представник влади, ви пам’ятаєте. Ви не можете віддавати мені накази, панно Болячко, якщо ваша ласка. 

— Ти хочеш сказати, що твоє відчуття обов’язку та субординація твоєму командирові вимагають, щоб ти мені допоміг? — спитала вона. 

— Ну, так, панно, — сказав Престон, — а також деякі інші міркування. 

— В такому випадку ти мені справді дуже потрібний, Престоне, дуже-дуже. Я думаю, що змогла б і сама, але буде настільки легше, якщо ти допоможеш. Ось що я хочу, щоб ти зробив... 

Вона була майже певна, що привид не може їх підслухати, та все одно стишила голос. Престон проковтнув її промову, не змигнувши оком, і просто відповів: 

— Звучить геть нескладно, панно. Можете розраховувати на владне представництво. 

— Бє! Як я тут опинився?

Щось сіре і липке, з запахом свині і пива, спробувало перелізти через стіну свинарника. Тіфані зрозуміла, що це Роланд, але тільки тому, що ймовірність існування двох наречених, яких сьогодні кинули у свинарник, була дуже низька. І ось він підвівся, наче якийсь огидний болотяний мешканець, хлюпаючи... ну, чимось; навряд чи була потреба роздивлятися детально. Шматочки Роланда плюхалися на землю. 

Він гикнув. 

— Видається, в мою спальню потрапила велетенська свиня, а також я не пригадую, де поклав свої штани, — оголосив він глухим від алкоголю голосом. Молодий Барон роздивився навсібіч, і розуміння не те що зажевріло, а радше вибухнуло у нього в голові. 

— Здається, це не моя спальня? — констатував він і повільно зіслизнув назад у загін зі свиньми. 

Вона відчула запах привида. Серед букета запахів зі свинарника він виділявся, як лисиця поміж курей. І ось привид заговорив, голосом жаху і розкладу. 

Я відчуваю тебе тут, відьмо, і інших теж. Мені байдуже на інших, а от моє тіло, хоч і не дуже міцне, має власну... вбудовану програму. Я — сильний. І я іду. Тобі нікого не врятувати. Сумніваюся, що твоя бісівська летюча палка потягне чотирьох. Кого ти залишиш? Чому б не кинути їх всіх? Чому б не полишити докучливу суперницю, хлопця, що тебе скривдив, і впертого юнака? О, я знаю, що ти думаєш, відьмо! 

«Але я нічого такого не думаю, — подумала Тіфані про себе. — Ну як, може, мені і приємно було побачити Роланда в калюжі зі свинею, але люди — це не просто люди; ми — люди в оточенні наших обставин. 

А ось ти — ні. Ти — взагалі давно не люди». 

Поруч із нею пролунав огидний чмок — Престон витяг Роланда з багнюки, попри протести свиноматки. Як їм обом пощастило, що вони не чують цей голос. 

Тіфані завмерла. Чотирьох? Надокучлива суперниця? Але ж тут тільки вона сама, Роланд, і Престон, і все? 

Вона подивилася на дальній край поля, куди замок відкидав тінь у місячному світлі. Звідти до них на максимальній швидкості бігла біла постать. 

Це мала бути Латуччія. Ніхтоз місцевих не носив стільки білого мережива. Мозок Тіфані закипів, розраховуючи тактичний план. 

— Престоне, рушай. Бери мітлу. 

Престон кивнув, всміхнувся, відсалютував. 

— До ваших послуг, панно. 

В сум’ятті і дорогих білих туфельках прибула Латуччія. Вона різко загальмувала, побачивши Роланда; той вже достатньо протверезів, щоб спробувати прикрити руками те, що Тіфані завжди про себе називатиме чуттєвими місцями. В результаті щось гучно хлюпнуло, адже він весь був вкритий щільним шаром гноївки. 

— Один з його друзяк сказав мені, що вони закинули його до свинарника задля сміху! — обурено вигукнула Латуччія. — І це називається «друзі»! 

— Я гадаю, вони гадають, що для цього й існують друзі, — неуважно прокоментувала Тіфані. 

Собі вона подумала: «Чи спрацює? Чи я про щось забула? Чи правильно я зрозуміла, що мені слід робити? З ким, на бога, я зараз розмовляю? Гадаю, я сподіваюся на знак, хоч якийсь». 

Зашурхотіло. Вона подивилася вниз. На неї знизу вгору зиркнула зайчиха, а тоді, дуже спокійно, пірнула у стерню. 

— Ок, вважатиму це ствердною відповіддю, — сказала Тіфані, і сама відчула неспокій. 

Зрештою, був це справді передвісник, чи, може, зайчиха просто достатньо досвідчена, щоб не тікати, ледь забачивши людину? Тіфані була майже впевнена, що просити другий знак, який би підтвердив, що перший знак не був простим збігом, це якось... нечемно, адже так? 

І ось в цей момент, самев цей момент Роланд заспівав — можливо, через алкоголь, але також і тому, що Латуччія старанно його обтирала, при цьому міцно заплющивши очі, щоб не побачити випадково чогось дивного чи такого, що не варто бачити незаміжній жінці. І співав він отаку пісню: «Як гарно слухать, коли вночі маленький соловейко в квітках затлямка, засвистить так приязно, любенько!..». 

На цьому він замовк. 

— Мій батько часто це співав, коли ми гуляли полями... — пояснив він. Він дійшов до тієї стадії, коли п’яні чоловіки починають плакати, і сльози лишали вузькі рожеві доріжки там, де солона вода змивала шар гноївки зі щік. 

А Тіфані подумала: «Дякую». Передвісник — це передвісник. Ти обираєш ті, що тобі годяться. А це було велике поле, поле, де вони палили останню стерню. А зайчиха біжить у полумʼя. О так, передвісники. Вони завжди дуже важливі. 

— Слухайте мене, ви двоє. Я не потерплю жодних заперечень, бо ти, Роланде, непристойно п’яний, а ти, Латуччія — відьма, — Латуччія аж просяяла на цьому, — що нижча за мене рангом, тож ви чинитимете, як я скажу. І таким чином всі ми, можливо, повернемося до замку живі. 

Обидва зупинилися і дослухалися, Роланд — злегка погойдуючись. 

— Коли я закричу, — провадила Тіфані, — я хочу, щоб кожен з вас схопив мене за руку і побіг! Повертайте, якщо я повертаю, зупиняйтесь, якщо я зупиняюсь, хоча я маю сильні сумніви, що мені закортить зупинитись. Хай там що, не бійтеся і довіртесь мені. Я майже певна, що знаю, що роблю. 

Тут Тіфані усвідомила, що це звучить не надто заспокійливо, але вони наче і не помітили. Вона додала: 

— А коли я кажу «стрибайте», то стрибайте, наче за вами чорт женеться, бо так воно і буде. 

Сморід раптом став нестерпним. Щира ненависть у ньому, здавалося, била Тіфані по мозку. «В мене пальці засвербіли, щось недобре прилетіло, — подумала вона, втупившись у нічну темряву. — В мене в носі засмерділо — щось недобре тут приспіло», — додала, щоб не мугикати щось беззмістовне; вона чекала на рух за дальньою огорожею. 

І там з’явилася постать. 

Кремезна фігура йшла до них від дальнього краю поля. Тіло рухалося повільно, але набирало швидкість. Було в ньому щось незграбне. Коли він захоплює тіло, власник тіла стає його частиною. Не втечеш, не врятуєшся. Так їй розповіла Ескарина. Ніщо хороше, ніщо, здатне до каяття, не може мати думок, які б так смерділи. Вона схопила за руку молодят, що тим часом сперечалися між собою, і побігла разом із ними. Та... істота була між ними і замком. І йшла повільніше, ніж Тіфані очікувала. Вона ризикнула кинути на потвору ще один погляд і помітила блиск металу в руках. Ножі. 

— Вперед! 

— Ці туфлі не призначені для бігу, — зауважила Латуччія. 

— В мене голова болить, — повідомив Роланд, доки Тіфані тягла їх до краю поля, попри їхні скарги на те, що сухі кукурудзяні стебла зачіпають їх, застрягають у волоссі, дряпають ноги, колють ступні. Добре, якщо вони взагалі розігналися до бігу. Істота вперто йшла за ними. Щойно вони повернуть, щоб побігти до безпеки замку, створіння наздожене їх... 

Але потвора теж мала свої труднощі, і Тіфані питала себе, скільки можна вичавити з тіла, якщо не відчуваєш його страждань, не відчуваєш агонії його легень, важкого серцебиття, скреготу кісток, жахливого болю, що штовхає тебе до останнього вдиху і далі, за нього. Пані Пруст, зрештою, розповіла їй, що скоїв той чоловік, Макінтош — пошепки, наче сказані гучно, слова могли забруднити повітря. На додачу до всіх звірств, яка різниця, якщо він ще розчавив співочу пташку? Менше з тим, саме це засіло у Тіфані в голові як непрощенний злочин.