Тіфані вийшла зі свого тіла. Цей трюк їй тепер добре давався. Іноді вона практикувалася на тваринах, а їх зазвичай дуже важко надурити: якщо вони бачили свідомість без тіла, то починали нервуватися і зрештою тікали. А люди? Надурити людей легко. Якщо ти лишила тіло на місці, і воно блимає очима, дихає, тримає рівновагу і виконує ще купу дрібниць, для яких ти не потрібна поруч, інші люди гадають, що це робиш ти. 

Вона почекала, доки її піднесе поближче до п’яної кухарки, яка щось там бурмотіла, вигукувала, знову і знову випльовувала одні і ті самі дурні образи, і жовч, і ненависть, і крихітні краплі піни, що застрягали їй у підборіддях. 

І ось Тіфані відчула сморід. Запах був слабкий, але був. «Цікаво, — подумала вона, — я побачу обличчя з двома дірками, якщо повернусь? Майже напевно ні, не все так погано — поки що. Радше, це він зараз про неї думає. Може, варто тікати? Ні. Можна випадково втекти до, а не від нього. Він може ховатися де завгодно!» Та принаймні цій шкоді вона може спробувати покласти край. 

Тіфані уважно стежила, щоб не проходити людей наскрізь; вона би пройшла, та попри те, що теоретично Тіфані в цьому стані була нематеріальна, наче думка, іти крізь когось однаково було болотяно-липко, неприємно і темно. 

Вона проминула молодших кухарок, які стовбичили як загіпнотизовані; поза тілом час, здається, завжди минав повільніше. 

Так, пляшка хересу була майже порожня, а з-за мішка з картоплею ледь визирала ще одна, порожня. І від пані Штоп несло алкоголем. Вона завжди полюбляла ковточок хересу, а зараз і ще один; можливо, це професійна хвороба кухарів, так само, як подвійні підборіддя. Але вся ця бридота? Звідки воно взялося? Це було щось, що вона завжди хотіла сказати, чи він вклав їй це в уста? 

«Я нічого поганого не зробила, — знову подумала Тіфані. — Можливо, варто міцно тримати цю думку в голові. Але і я поводилася по-дурному, і це теж доведеться пам’ятати». 

Жінка, що і далі гіпнотизувала дівчат своїми мареннями, вигляд у цьому сповільненому світі мала поганючий. Її обличчя побуряковіло від люті, і щоразу, як вона розтуляла рота, з нього линув сморід, а з нечищених зубів визирав шматочок їжі. Тіфані посунулася трохи вбік. Чи зможе невидима рука прохромити її дурну тушу і спробувати зупинити серце? 

Тіфані ніколи нічого подібного не спадало на думку. Факт був у тому, що, звісно, поза тілом ти нічого не могла взяти в руки, та, можливо, вдасться розірвати якийсь крихітний зв’язок, загасити якусь іскорку? Навіть таку велику жирну потвору, якою була кухарка, може звалити найменший негаразд, і тоді тупа червонопика здригнеться і почне давитися своїм сморідним диханням, а її чорний рот нарешті стулиться... 

Перші Думки, Задні Думки, Дуже Задні Думки і, нарешті, вкрай рідкісні Придонні Думки — всі вони вишикувались, наче планети на параді, щоб хором заволати: 

Це не ми! Дивись, що думаєш! 

Тіфані різко бухнулася назад у своє тіло, ледь не втративши рівновагу: її підхопив Престон, що стояв одразу поруч. 

«Швидко! Згадай, що пані Штоп лише сім місяців тому втратила чоловіка, — сказала собі Тіфані, — а ще згадай, що вона давала тобі тістечка, коли ти була мала, а ще пригадай, що вона посварилася з невісткою і тепер їй більше не дають онуків. Згадай це все, і побачиш нещасну стару, яка випила забагато міцного трунку і послухала забагато міцних пліток — серед іншого, пліток тієї огидної пані Чепури. Пам’ятай про це все, бо якщо ти вдариш у відповідь, то станеш такою, якою він хоче тебе бачити! Не давай йому більше місця у себе в голові!» 

Позаду Тіфані Престон пирхнув і сказав: 

— Я знаю, що не слід таке говорити про пані, але ж ви вся спітніла, як свиня! 

Тіфані, силуючись зібрати рештки думок докупи, буркнула: 

— Моя мама завжди казала, що пітніють коні, чоловіки пріють, а пані тільки виблискують... 

— Правда? — життєрадісно перепитав Престон. — Ну добре, пані, тоді ви виблискуєте, як свиня! 

Це викликало напад хихотіння з боку дівчат, яким вже було зле від одкровень кухарки, а будь-який сміх кращий за таке, і Тіфані припустила, що, можливо, Престон теж так подумав. 

Але тут пані Штоп із зусиллям зіп’ялася на ноги і погрозливо махнула в бік Тіфані пальцем — хоча стару так хилитало, що, залежно від того, в який бік її кидало, палець загрожував також Престону, одній із служниць та стійці з сирами. 

— Ти мене не обдуриш, така-сяка розпусниця, — сказала вона. — Всі знають, що це ти вбила старого Барона! Доглядальниця тебе бачила! Як ти можеш взагалі тут своє обличчя показувати? Ти нас всіх повбиваєш, якщо тобі дати, але я тобі не дозволю! Щоб тебе земля проковтнула! — гарикнула кухарка. Заточилася назад. Щось глухо стукнуло, рипнуло, і до них донісся обірваний скрик — кухарка впала у льох. 

— Панно Болячко, я змушений просити вас полишити Крейдокрай, — обличчя Барона було дерев’яним. 

— Не полишу! 

Вираз обличчя Барона не змінився. Роланд бував такий, пригадала вона, а зараз, звісно, стало ще гірше. Герцогиня наполягала на своїй присутності під час розмови, а також наполягала на присутності двох солдатів з її особистої варти, і двох — з замкової. Всі ці люди зайняли собою майже весь кабінет, а вартові ще й професійно-суперницьки зиркали один на одного на дві пари очей. 

— Це — моя земля, панно Болячко. 

— Я знаю, що в мене є права! — оголосила Тіфані. 

Роланд кивнув, наче суддя якийсь. 

— Це дуже важливе зауваження, панно Болячко, але, на жаль, у вас немає жодних прав. Ви не домовласник, не орендар, не землевласник. Якщо коротко, у вас немає нічого, що могло б породжувати якісь права, — він сказав це, не відриваючи погляду від аркуша паперу. 

Тіфані спритно нахилилася через стіл, висмикнула аркуш в нього з пальців і сіла назад у своє крісло, перш ніж вартові могли зреагувати. 

— Як ти смієш говорити зі мною, навіть в очі не дивлячись! 

Але вона знала, що ці слова означають. Її батько орендував ферму. Він мав права. Вона — ні. 

— Слухай, — сказала вона, — Ти не можеш мене просто вигнати. Я нічого поганого не зробила. 

Роланд зітхнув. 

— А я так сподівався, що ви дослухаєтеся до здорового глузду, панно Болячко, та позаяк ви наполягаєте на абсолютній невинності, то я змушений звернутися до безпосередніх фактів. Питання: ви визнаєте, що забрали дитину, Ембер Дріб’язко, від батьків, і поселили її з чарівним народом, що живе в норах у землі. Ви гадали, що це гарне місце для молодої дівчини? Мої люди кажуть, що та місцевість серйозно заражена равликами. 

— Стривай, Роланде... 

— Надалі ви звертатиметеся до мого майбутнього зятя «ваша милосте», — відрізала Герцогиня. 

— А якщо ні — ви поб’єте мене палицею, ваша милість? Твердо схопите кропиву? 

— Як ти смієш! — очі Герцогині палали. — Це так у тебе в замку поводяться з гостями, Роланде? 

Принаймні його спантеличення було справжнім. 

— Я не маю уявлення, про що ця розмова, — сказав він. 

Тіфані тицьнула в Герцогиню пальцем, через що охоронці герцогині потяглися за зброєю, через що вартові замку потягнулися за своєю, щоб не лишитися осторонь. Доки вдалося розчепити мечі і розкласти їх по місцях, Герцогиня вже пішла в контратаку. 

— Не можна миритися з такими проявами несубординації, юначе! Ти — Барон, і ти повідомив цій... цій істоті, що вона мусить покинути твої землі. Вона не сприяє громадському спокою, тож якщо вона продовжує наполягати на тому, щоб лишитися, то я не мушу тобі нагадувати, що її батько — орендар на твоїй землі! 

Тіфані почала закипати вже на стадії «істоти», та, на її подив, молодий Барон похитав головою і сказав: 

— Ні, я не можу карати доброчесних орендарів тільки за те, що в них норовлива донька. 

«Норовлива»? Це навіть гірше, ніж «істота»! Та як він сміє... І тут її думки погнали вчвал. Він би не наважився. Він ніколи не наважувався, за весь час, що вони знали одне одного, за весь час, що вона була просто Тіфані, а він — просто Роланд. Це були химерні стосунки, здебільшого, бо це були взагалі не стосунки. Їх не тягло одне до одного; натомість їх зіштовхнуло разом через те, як працював цей світ. Вона — відьма, а це означає, що вона автоматично не така, як інші сільські діти; він — син Барона, що автоматично означало, що він не такий, як сільські діти.